Роман – це один із тих героїв, завдяки яким ми зараз маємо вільну Україну без Януковича. Один із тих, хто заради України і свободи ризикував життям і заплатив велику ціну за перемогу Майдану. Молодий, веселий і скромний хлопець з Радехова під Львовом, цього року має закінчити навчання у ліцеї. Зараз він, так як і декількох інших тяжко поранених з Майдану, перебуває на лікуванні в Кракові, де його ще чекає довга реабілітація. Він пішов боротися за наше майбутнє – тепер сам потребує нашої допомоги, присутності і теплого слова.

Про те, щоб поїхати на Майдан, Рома думав вже раніше. Нічого дивного – вся Західна Україна від самого початку дуже переживала за людей, котрі стоять на Майдані. Спочатку за євроінтеграцію, потім вже проти злочинної влади, а на кінець – за гідність. За Україну. Та їхати в столицю – це не було просте. Роман ніколи до того не був у Києві, а його батьки навіть не хотіли чути про виїзд – це ж дуже небезпечно.
Одного разу Рома сказав батькам, що виїжджає з друзями на декілька днів на відпочинок у сусідню Волинь. Не кажучи про справжню мету виїзду, він зустрівся з другом Славіком та разом вирішили, що треба їхати на Майдан. – Це було спонтанне рішення. В ці дні в Києві Беркут проводив брутальну пацифікацію демонстрантів. Однак люди трималися, кияни і приїжджі з інших регіонів, незважаючи на небезпеку, приходили захищати Майдан. Саме тоді все вирішувалося: або Майдан встоїть і переможе, або в країні буде остаточно встановлена диктатура, а країна фактично втратить незалежність. Ми так за них переживали, просто не могли дивитися на це все по телевізору і не діяти – говорить Роман Качан.
З Радехова організували транспорт на Київ, однак спочатку хлопців не хотіли забрати. Казали, що вони занадто молоді. І дійсно, Роману тільки 19, а ще він виглядає молодшим ніж у дійсності. Якщо б це була початкова фаза Майдану, цей веселий студентський Майдан за євроінтеграцію з кінця листопада, або навіть антивладний Майдан з грудня, це ще інша річ. Однак Рома і Славік їхали в самий найгостріший час: коли Майдан горів, а демонстрантів не просто били палицями, а стріляли в них з вогнепальної зброї.


Хлопців таки підкинули на машині до містечка Винники під Львовом. Це був вечір 18 лютого. Там їм дали бронежилети, щити і каски і звідти вже поїхали бусом до Києва. – Коли ми були в дорозі, нам повідомили, що в Києві підпалили Будинок профспілок. Дуже тяжко передати той настрій, який у нас тоді був – страх, злість, бажання щось зробити і почуття, що наших зусиль може бути недостатньо. Ми були готові на все, не дуже думалося про наслідки – каже Рома. І нарешті 19 лютого зранку вони приїхали. Для Роми це був перший раз у столиці. – Першого дня ми просто були на Майдані, стояли біля сцени, ходили по Майдану і надихалися цією атмосферою. Це щось неймовірне, такий простір свободи і спротиву. Буде що згадувати – каже Рома. Потім ночівля на Майдані – і наступного ранку на барикади. Рома був серед осіб, котрі були пам’ятного 20 лютого на Інститутській, на передовій. Практично на лінії фронту. Люди захищалися від куль снайперів бронежилетами та щитами, однак це не допомогло. Снайпер був дуже точний, використав момент неуваги і вцілів прямо в хребет хлопця.


Роман увесь час був свідомий. – Навіть не боліло так міцно, я просто лежав на землі якийсь час і не знав, що зі мною сталося. Шукаю, де мої ноги, не відчував їх. Здавалося, наче вони лежать десь біля мене. Кажу якомусь чоловіку “допоможіть мені, мене прострелили”. А він спочатку ржить, думає що я жартую. Тільки потім мене забрали з лінії фронту, посадили на дах машини і вивезли до Готелю “Україна”, звідти в Михайлівський монастир, а потім у Медінститут, де надали першу допомогу – каже хлопець.
Рома з простріленим хребтом вимагав негайної допомоги та спеціалізованого лікування, а в Києві краще було не залишатися: поранених викрадали тітушки. Хлопця перевезли швидкою до шпиталя у Львові, де він залишився перші дні. Потім разом із декількома іншими найтяжче пораненими його перевезли до приватного шпиталя святого Рафала, який профінансував лікування. Роману повезло: це один із найкращих польських шпиталів, стандарт просто європейський – на відміну від державних лікарень у Польщі. Він має чуття в ногах, буде ходити, однак його чекає довга реабілітація – наразі невідомо, коли вийде зі шпиталя.
Рома вже майже два місяці перебуває в лікарні. Він поки не може ходити, лежить і дуже скучає за Україною, за рідними та друзями. А притому не шкодує, що поїхав на Майдан. – Якби другий раз мав вибирати, зробив б те ж саме. Та взагалі, коли дивлюся на те, що твориться в Криму та Донбасі, жалію, що не можу там бути – каже. Поки Рома тут, Україну і друзів намагаються заступити йому небайдужі краків’яни – українці та їхні польські знайомі. Тут варто нагадати, що в Кракові від самого початку відбуваються акції підтримки Євромайдану. Майдан згуртував людей. Раніше кожен жив так трохи сам по собі, а завдяки демонстраціям, збірці речей та ліків для Києва чи іншим акціям солідарності, краківські українці та небайдужі поляки стали справжньою спільнотою. Люди організуються на Фейсбуці, навколо сторінки Українського клубу в Кракові, який і виник завдяки промайданівським демонстраціям. Просто люди прийшли один, другий, третій раз на акцію, зав’язалися знайомства, а потім виникла потреба у координації допомоги для України – спочатку все відбувалося спонтанно та дещо хаотично.
Рома дуже просить, щоб його відвідувати. Просто посидіти, поговорити – це для нього дуже важливо. Він тішиться з кожного слова українською мовою. Поки він не може бути в Україні, за якою дуже тужіє, ми мусимо створити йому Україну і родинну атмосферу тут у Кракові. Якщо хочете зайти до Ромки і маєте якісь питання, звертайтесь за посередництвом сторінки Українського клубу в Кракові.

Якуб Логінов

Post Views: 68