Який дім збудуємо собі, в такому і житимемо. А розмови про «європейський дім» йдуть від незнання того, як будувався той дім упродовж віків, чого це коштувало будівничим, яких зусиль треба, щоб його підтримувати сьогодні.
“Україна в очах багатьох — десь на сакральній висоті…”
І не мар ясним майбутнім,
Хай минуле зійде в гріб.
Жий сучасним, трудом буднів.
Серце в грудях – Бог вгорі!
Г.Лонгфелло
Псалом життю”
Рівна течія життя нам видається позаду, хоча там і були завихрення, з яких живими начебто не виходять. А от майбутнього ми боїмося: воно здається сповненим викликів. Мужньо дивитися в очі життю — добра настанова, нею підіймають дух. Але коли не жити в сфері духу, то очі бачать на землі самі пастки…
Україна в очах багатьох — десь на сакральній висоті. І вона там не населена українцями, реальними, яких ми знаємо. Часом у відчаї Володимир Сосюра згарячу лайне її і кається:
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Часом пророк засумнівається, «чи варт вона вогню святого». Але, попри все, там — осердя наших тривог і надій:
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
(В. Симоненко)
Гірша справа зі служінням святині, бо тут уже людина переходить від легкої ідеалізації до щоденної діяльної любови, де потрібне служіння скромне і безіменне.
То високий вимір людського духу – безкорисне і безіменне служіння, де можна тільки давати. В практичній площині це виходить на позитивну працю і конструктивну дію.
І тут уже нічого не вирішують виклики часу. Плин часу повен викликами — і будь готовий відповідати на них. Ми ідеалізуємо українське козацтво саме за готовність приймати виклики і гідно відповідати на них…
Тут універсальна формула для усіх.
Нам ближче говорити про інтелігенцію, яка за визначенням стоїть на сторожовій вежі, озираючи усі чотири сторони.
Там постійний дозорець Шевченко і його вірне братство. Діяльний Панько Куліш нагадував, що місія інтелігенції в тому, щоб відкрити своєму народові призначення, накреслене йому Богом.
Що чує сьогодні український народ від інтелігенції? Кого він бачить на сторожовій вежі? Хто нагадує йому про його покликання? Хто молиться за його зцілення? Хто дає йому приклад громадського служіння?
Ті запитання звучать, як позивні, їх можна продовжувати…
Але десь треба і виписати запитання, на які відповісти легше. Наприклад, хто заколисує народ казкою про його славне минуле?
Хто сіє зневіру і передає свою зневіру ближньому?
Хто розносить чутки про те, «що вони думають з нами зробити»?
Хто оповіщає чутки, що ми уже все втратили?..
Хто ділиться своїм духовним занепадом із тим, хто чекає краплі надії?
Перегляньмо щоденні газети — вони продовжать список таких мотивів.
Колись ми наводили приклади моральної і національної солідарності інших народів, сьогодні таке звучить уже як щось недосяжне для нас.
Чи не значить, що розбрат у суспільстві пішов далі?
Звичайно – наш розбрат збігається зі стратегією ворогів, які хочуть фрагментувати Україну за давньоримським правом divide et impera. От тільки налякані бачать, які їх розганяють, а вже не бачать, що володаря немає, а залишилися самі амбіції.
Діють не так вони, як наш рабський страх і передчуття поразки.
Щоразу перед виборами українці відкривають для себе нашу розпорошеність і порізненість. По сусідству з університетським містечком живуть люди, з якими ніхто ніколи не розмовляв про життя країни. Вони живляться чутками про високопоставлених злодіїв і бачать життя тільки в чорних барвах. Чи не те саме і в університеті?
Але людство жило завжди позитивним прикладом чи то з релігійної, чи з громадської сфери…
Звичайно, сонце нам світить усім, але треба ще й мати сонце у своєму серці, щоб засвітити ближньому.
Кожна людина має в собі гірше і краще. Гірше само спливає на негативних емоціях, а краще треба видобувати з себе щоденно і з усякої нагоди.
Ми хочемо змінити суспільство? То треба самому змінюватися.
Ми хочемо зберегти свою мову? То треба берегти культуру в собі і навколо себе, інакше матимемо «засіб спілкування», накинутий вулицею.
Ми хочемо ласки з неба? Але навчімося відповідати на його ласку.
Небо прихильне до України: Бог нам посилає набагато більше, ніж ми можемо прийняти. Він відкриває вічну мудрість, а ми копаємось у вчорашньому смітті.
Звичайно, легше говорити про виклики з боку фінансового світу. Виклики з боку кремлівських мрійників про відновлення імперії.
Виклики з боку природи, яка відплачує за наругу.
Виклики з боку дітей, які платять батькам їхньою ж монетою.
Свідомо чи несвідомо, ми засіваємо ниву житгя, і це лежить у нашій природі.
Але чим засівати — це вибір уже нашої духовної природи.
Традиційно вже у нас покладають надію на інтелігенцію.
Але ще О. Довженко зауважив, що інтелігенцію держава перетворила на громадян третього сорту. Однак попри все вона являла часом представників, які були вчителями нашого бідного, зневаженого народу. Гнаними вчителями, часто ганьбленими, але сердечними.
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
Такі слова міг сказати поет, який носив у своїх грудях опір насильству і віру.
В жорстокому і грубому світі «однокласової ворожнечі» інтелігент попри все плекав співчуття, повагу, вдячність. Звичайно, страх спотворював його обличчя, але ж тоді страх був найбільшим авторитетом у державі.
Слава Богу, ми визбулися якщо не влади страху, то авторитету страху. Слово не стало вільним у високому значенні, але не є вимушеним.
Отже, коли людина виносить його на публічність, то може попередньо зважувати і звіряти з совістю. Не те важливо, що мені кортить сказати, а те, що я хочу посіяти.
В письменницькому середовищі завжди є і піар, і заздрість, і всі людські вади. Їх не випускають на волю — мораль стримує, і культура не дозволяє.
Часом проскакує голий ентузіазм, як, наприклад, про поширення Українського гимну і творів Шевченка в Галичині, але охолоджуюча коректна відповідь на цю публікацію дає читачеві і знання правди, і радість від того, що є у нас розумні автори.
На жаль, в літературі, як і в політикумі, бракує концептуальних, принципових дискусій. Хоча різних партій вистачає.
Таке «мирне» співіснування, надто мирне й одноманітне, завжди призводить до того, що з’являється enfant terrible і починає говорити вголос про те, що всі замовчують. Одних це шокує, а багатьох радує…
В совєтські часи нам часом демострували покарання за таку сміливість. Отакі собі ідеологічні погромники, що підписувалися «літераторами».
Хто нині може когось змусити робити таке? Просто немає у нас «главного» для інспірування схожих «дискусій».
Але ось на подив людям вискочив на сторінки однієї шановної газети відважний екзекутор, не «главний» і навіть невідомий, який, поплювавши навколо себе усяке джентльменство, «проработав» відому письменницю за неґречну поведінку, та ще й у супроводі викривленої світлини. От тобі й весь аналітичний апарат. Очевидно, обговорення не буде, бо хто ж хоче долучатися до негідної справи…
Але й замовчати теж сором! Соромно, шановне товариство, говорити «начистоту» те, що кому заманеться. Про це знають і найпростіші люди, які носять «усю правду» своїх емоцій щодо незручного сусіда при собі.
Баба Параска і баба Палажка того сорому не знали. Звідси і комічний ефект цієї «розкутості», обрамленої І. Нечуєм-Левицьким доброю посмішкою. Хоч і виклики перед нами ставить наш прискорений час, головне — наша реакція на ті виклики.
Коли ми сіємо слово, перше треба добре поміркувати, що з цього виросте. Найбільше зашкодили собі і суспільству автори, які сіяли своє злісне погрозливе слово, не подумавши про його врожай.
Ми бредемо через той врожай, як через ниву, забруднену радіацією.
Нині маємо після 20 років навіть гострення тієї радіації. Не бракувало у нас оцінок того комуністичного страховиська, що потроху обросло жиром і забуло про свої злочинства. Але як бракувало аналізу і сповіді зсередини! Бракувало того, що мусив пройти нацизм через покаяння у Німеччині.
Оце пласке мислення поміж частоколом цитат «непомильних класиків»… Та демонстративна обмеженість і ворожість до «ідейно хибної думки», до іншої думки.
Те небажання глянути правді у вічі, безпардонне самохвальство як спосіб самоствердження.
Та догідливість владі і кон’юнктурна догадливість…
Та лінива інертність, що просувається на милицях стереотипів…
Тим урожаєм заповнено не лише полички бібліотек — той урожай кишить у головах нашої «еліти», що не може збагнути, чому вона вічно наступає на старі граблі.
Лукава мова, нечесна поведінка, матеріалістичні цілі, нерозбірливі засоби й елементарне нерозуміння того, що тільки на дорозі добра і правди людина набирається сили і розуму.
Донецький залізобетон і білоруський моноліт — витвори епохи комунізму. Там нічого не росте і нічого не родить, хіба що по узбіччях. Комунізм, зрощений з криміналом, — то особливе злоякісне утворення, що загрожує життю. Бездуховне, аморальне, асоціальне у своїй захланності, воно глухе до викликів часу і потреб людини.
Наші перспективи залежать від нашої здатності повернутися до джерел любові, до правди і закону. Сприятлива міжнародна кон’юнктура — то тільки попутний вітер на дорозі, якою прямуємо.
А дорога важка, вона завжди важка. Особливо коли немає чесної цілі.
Повертаюсь до «Псалма життю» Г. Лонгфелло, нагадаємо той мотив, що додає духу усім поколінням:
Всі великі будували
Віру в нашу вищу суть,
Щоб ми йшли і прокладали
Власний слід в пісках часу.
Отой власний слід є і відшукуванням нашої загубленої дороги, і продовженням її. Сезонні виродки зворохобленого світу не можуть шукати своєї дороги, бо в них немає історичної пам’яті і у них немає провідної зорі. Вони мають зійти з дороги під натиском молодих сил.
Коли говорити про наші перспективи, то вони пов’язані з діяльною активністю молодих, що відчули:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
(Т. Шевченко)
Який дім збудуємо собі, в такому і житимемо. А розмови про «європейський дім» йдуть від незнання того, як будувався той дім упродовж віків, чого це коштувало будівничим, яких зусиль треба, щоб його підтримувати сьогодні.
Звичайно, там наймають прислугу, але не запрошують до співгосподарювання.
Ми живемо в час прискореного лопання мильних бульбашок успіху. Але ми живемо в час небаченої раніше свободи вибору і великого запиту на чесних трудівників на ниві національного відродження.
Цінність людського життя у нас дотепер залишається на тому мізерному рівні, на який опустила людину безбожна система «використання живої сили». Цінність особи наповнюється гідністю і духовним змістом, а не зростанням її достатків. Ніхто не підніме цінності особистого і національного життя, якщо кожен з нас не підніматиме його.