Якщо говорити відверто, то я навіть не сподівався, що анонсована мною подія на сайті «Золотої Пекторалі», маю на увазі появу інформації, правда, приперченої гострою метафорою, про те, що 2 квітня в адмінбудинку районної ради відбудеться круглий стіл, на якому буде розглядатися питання про переселення дітей-інвалідів, які прописані до районного комунального центру «Дорога в життя» з підвалу міської ради у колишнє приміщення тренажерного залу, викличе шквал негативних емоцій та коментарів, нових публікацій. Здається, що цим словесування/балачкам вже ніколи не буде ні кінця, ні краю. Після довгих роздумувань, хочу визнати свою помилку: не треба було мені у часі Великого посту, коли усі побожні люди мають наснажувати свої душі покаянною молитвою, милосердям і добрими справами, а не озлобинами різного відтінку чи пекучою образою, узагалі виносити на обгорення цю проблемну тему.
Чомусь окремі чортківчани мусують поміж себе думку, що я своїми жорсткими публікаціями навмисне провокую суспільні події, кидаю тінь на всю Церкву, а керівників районного масштабу готовий, як кажуть у нашому «великому колгоспі» «втопити у ложці води», захищаючи грудьми керівництво центру «Дорога в життя». Повірте, це не правда. З багатьма районними та міськими керівниками вищої чи нижчої гілок владного дерева у мене склались теплі взаємини, але це не означає, що я маю перед кимось із них стелитися, не вступати у полеміку, не критикувати за бездіяльність. Кілька днів тому я розмовляв з головою районної ради Володимиром Заліщуком і чітко озвучив йому свою позицію, яка зачіпає інтереси хворих дітей, хоч він чув її з моїх уст і раніше: в мене багато запитань як і до керівника центру «Дорога в життя», так і до чинної влади. Мені, наприклад, не як представникові масмедійного простору, а як батькові хворої дитини, котрий більшу частину свого часу витрачає на виховання хворої дитини, не потрібний такий реабілітаційний центр разом із його тренажерним залом, який буде відбудований «на святого нігди» (якби ми ще вміли гроші малювати!), коли у ньому ні реабілітацією, ні адаптацією навіть і близько не пахне. Йому до рівня дитячого садка ще виростати із своїх коротеньких штанів треба не один рік, бо підвал міської ради для такої високої мети не призначений. Моя чотирнадцятилітня дитина, поки буде відремонтовуватись/відбудовуватись притулок для дітей-інвалідів, вже покине стіни цього закладу, хоч відвідує вона його дуже рідко. Але я ніяк не можу зрозуміти: для чого узагалі владі треба було організовувати дитячий реабілітаційний центр, не вирішивши наперед питання з його місцезнаходженням чи розташуванням, фінансувати цей невдалий проект протягом багатьох років із районного бюджету?.. Знаю, що хтось вже порахував скільки грошей за роки існування центру пішло на вітер, а з цієї, здавалось би, благостної затії нічого путнього так і не вийшло. Правда і те, що за час функціонування центру «Дорога в життя» контролюючі органи притоптували комариків, а колишні керівники узагалі, таке складається враження, навіть не цікавилися якими проблемами живе реабілітаційний центр, скільки дітей його відвідує. Правду народ говорить: «Поки грім не вдарить, баба не перехреститься». Так само і з чортківською владою, коли запахло «смаженим», то владні мужі кинулись поспіхом вирішувати цю проблему.
Істина, направду, лежить десь посередині. Я не хочу, щоб хтось нині спекулював над проблемою дітей-інвалідів, висловлював мені докори, носив у своєму серці образи. Сліпий хіба може не бачити, що проблема є і її треба вирішувати як владі, так і батькам хворих дітей, а не перекладати з хворої голови на здорову, себто за рахунок церкви це складне питання зав’язувати у тугий вузол.
А до священнослужителів я ставлюся з повагою. Владика Дмитро, з котрим я спілкуюся вже багато років, викликає в мене довіру і захоплення. Він – людина освічена, культурна, а головне – добра і сердечна, мудрий чернець, якому вище церковне керівництво доручило управляти Бучацькою єпархією. І у виборі своєму не помилилося.
Володимир Погорецький.