Все це я розповідаю до того, що у нас, в Галичині, як ніде інде, — сильне відчуття своєї правди. Настільки сильне, що нас вже не цікавить суть правди, тільки форма, яка обов’язково має відповідати нашому уявленню про правду. Власне, у цьому своєму захопленні власного правдою людина робиться фанатиком. І сама того не помічаючи стає фарисеєм.
ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ГАЛИЦЬКОГО ФАРИСЕЙСТВА
Є у мене один родич — старий холостяк — родина дякуючи прадідові була велика — троє синів і семеро доньок, — це ті, кого прадід оженив і віддав заміж (трьох дітей він поховав маленькими). Вже не пригадую, чого мій брат у других не одружився; не пригадую, бо сам міг би бути йому за сина (у нас різниця у 24 роки; точно така сама як між його дідом, 1870 року народження, і моєю бабусею, 1894 року народження). Щось там по молодості не вийшло у нього з роботою. Закінчивши технікум, він мав направлення у колгосп, але голова, здається, на його місце запхав свого кревняка, — ситуація знайома до болю, — мій родич, назву його Михайлом, образився на весь світ, і дивним чином «пробомкав» до пенсії — щось деколи робив, більше не робив, але пенсію отримує, як всі.
Михайло має рідкісну властивість, — не любити нікого; у нього всі погані, всі фарисеї, виходить, що тільки він один живе по правді. Не кажу, що не спілкується з молодшим братом — є причина, той таки добре п’є і не ходить до церкви, тоді як Михайло ходив то до православної, то до греко-католицької, — але в одній і другій церкві, як він стверджує, одні фарисеї і невіруючі; ще спілкувався з одним чоловіком, але той сего літа помер, і моєю мамою.
Сталося так, що на початку моєї відпустки додому я приїхав з братом. І щось мій брат з Михайлом посперечалися на релігійну тему. Суті не знаю, але Михайло перестав до нас заходити, а по селі почав розказувати, що мій брат не вірить у Бога, а в нашій хаті є книги, які він би спалив (якраз тоді я привіз з собою читати романи Нікоса Казандзакіса «Остання спокуса Христа» і Дена Брауна «Код да Вінчі» — нехай вибачать мені естетичну різнополюсність книг). Справа набагато простіша, і аж ніяк не єретична, — мій брат — християнин, але з тих, які до всього хочуть дійти розумом. Крім того, мій брат має погану звичку, — сперечатися про якийсь дріб’язок, ніби за це йому дадуть мільйон. І він сперечається з тими, хто вміє сперечатися, і з тими, хто такий же, як і він, стоятиме на своєму. Щодо книг, то я говорив Михайлові: «Чого вартує твоя віра, коли ти боїшся дискусійного погляду на християнство?».
Все це я розповідаю до того, що у нас, в Галичині, як ніде інде, — сильне відчуття своєї правди. Настільки сильне, що нас вже не цікавить суть правди, тільки форма, яка обов’язково має відповідати нашому уявленню про правду. Власне, у цьому своєму захопленні власного правдою людина робиться фанатиком. І сама того не помічаючи стає фарисеєм. Але це та особливість, якої вона ніколи не помітить і не визнає…