Років п’ять тому під час Шевченківського свята на Тернопільщині я мав задоволення побачити прекрасне місто Чортків. Але групу письменників, яка приїхала туди, приголомшила бездарна організація тодішніми владцями цього заходу (боячись пустити письменників до людей, в аудиторії навчальних закладів, владці загнали їх у місцевий музей і змусили вислуховувати тутешніх аматорів поезії…). Отже, владці у випробуваних капеесесних традиціях ізолювали письменників і чортківську людність, цілковито зіпсувавши для всієї літературної делегації (а в ній були і представники Австралії, Білорусі, Росії) враження від цього містечка.
Від’їжджаючи з нього, ми не переставали дивуватися: звідки там взялися на владному олімпі ось такі нездалі індивіди, котрі, прийшовши у владу, так тотально дискредитують її? Але це — просто до слова. Не можеться того забути, коли згадуєш про першу зустріч із Чортковом, де — на разючий контраст із районним начальством — доля подарувала знайомство з Володимиром Погорецьким. Отже, після музейного «гетто», в яке нас начальство загнало для відбування заходу Шевченківського свята на місцевому рівні, до мене підійшов чорнявий худорлявий чоловік, який розповів: у нього є ідея видавати літературний часопис. Я відразу ж йому поспівчував: мовляв, не знає наївний, що говорить. Бо ж це таке дороге задоволення: літературний журнал. Та ще й — у районному містечку. Очевидно, він дуже далекий од реалій нашого дня. Он на межі вимирання наші «заслужені» часописи, за якими в ролі засновників чи видавців значаться творчі спілки й адміністрації чи ради різних рівнів, а тут — периферійний рівень, мріяння безнадійного романтика. Каюся, так тоді подумалось, оскільки я не знав Володимира Погорецького. По деякому часі в Будинку літераторів відбувалася презентація першого числа «Золотої пекторалі» — часопису, що його придумав і випустив у світ ідеаліст і книжник із Чорткова Володимир Пого- рецький. Безмежно відданий літературі чоловік. Він запросив до редколегії журналу п’ятьох лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка. Це — Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник. Я також охоче зголосився.
Важливо, що Погорецький одразу поставив для себе високу планку критеріїв добору текстів для друку: «Золота пектораль» — не такий собі журнальчик місцевого значення. Жодного натяку на провінційність. Так звана місцева прив’язка тільки за рахунок матеріалів, що мають справді загальноукраїнське значення.
Жоден випуск «Золотої пекторалі» не понизив узятого на старті якісного рівня. Часопис публікує найвідоміших авторів з усієї України. Проза, поезія, публіцистика, мистецтво, критика (і то —доволі широко й професійно, бо в переважній більшості журналів критичний відділ заявлений лише на рівні ембріональному). Друкуватися в «Золотій пекторалі» відразу ж стало престижно.
Звичайно, тільки Погорецький знає, якою ціною йому дається журнал. Він міг би чимало розповісти, як шукав і шукає кошти. Як переконує майновитих людей, що треба підтримувати літературу. І йому йдуть назустріч, бо він уміє переконувати і йому вірять: для себе він із тих коштів нічого не візьме. Бо він — людина ідеї. Я знаю тільки один такий приклад в усій Україні. Свого часу почав видавати в Кривому Розі «Кур’єр Кривбасу» Григорій Гусейнов. Сам клопотався і клопочеться коштами на нього. І всі вже сприймають часопис як належне — мовби інакше й бути не мало. Ось щось схоже починає вимальовуватися і з «Золотою пектораллю». І з тими літературними фестивалями, які започаткував і проводить Погорецький.
Якогось дня мені прийшла від Погорецького бандероль. Це була його поетична збірка «Шураві». Цим словом в Афганістані називали радянських солдатів, що буцімто виконували там свій (?) інтернаціональний обов’язок. Так я відкрив для себе поета мужніх інтонацій та грозового колориту.
Повзуть, як змії, бойові колони,
В приціл моргає посивіла смерть.
Від погляду небес душа холоне.
Упавши в потойбічну круговерть.
Це з обпаленої Афганом пам’яті Погорецького. З його солдатських днів, де «життя плюється кров’ю». Він усе зрозумів, опинившися там, куди в солдатському мундирі під кулі повели його юність. Не хочеться того пам’ятати, “та Афган не міліє в мені…»
У вірші, присвяченому Василеві Слапчуку, чию юність також було безжально кинуто під чобіт війни, Погорецький пише:
В пелюстя трун закуталась війна.
Кидає небо блискавиці в очі,
І зазирає смерть у пащу ночі…
Цю чашу смутку випили до дна
З тобою ми, Василю, куцим літом.
Як тінь гіркот тулилися до світу
Сердець принишклих на верхівці бою.
Ми жертвували, страх який, собою…
Його афганські вірші подеколи мають шершавуваті рядки, в них мало всяких гарнот. У них — домежна напруга зболеної душі, буденні гіркі слова, які часто вживаються в автологічному значенні. Однак ці вірші мають дивовижну емоційну силу. Коли намагаєшся визначити особливість поезії Погорецького, то починаєш згадувати Євтушенкове: соціальна лірика чи лірична соціальність…
Так, глибоко особисте в нього злютоване із загальносуспільним. Суто формально підходячи до його текстів, бачиш: це — громадянська лірика. І в той же час це — глибоко особиста лірика. Це говорить розламане навпіл життя тих, кого було кинуто в горнило смерті.
Звичайно, Афганістан до сьогодні — трагічна домінанта його поезії. Тут, мабуть, він найвиразніший і найпослідовніший. Але поряд із цими є й інші поезії з реаліями нашого дня. Ось, наприклад:
В кайданах щастя розцвіло
Перед ордою на колінах,
Йде напідпитку в світ село
В політизованих країнах.
Або ж:
Шпаки здіймають вітер сніговієм, –
Немов це не Чортків, а Колима –
Думки у вікнах тихо соловіють,
В яких і світа Божого нема…
Рідкісний випадок: в одній його особі уживаються талант письменника й організатора. Часто буває так. Усі знають: ця справа — неможлива. А тому ніхто й не береться навіть пробувати її робити. А потім приходить хтось на взір Володимира Погорецького — і (диво дивне!) раптом у нього виходить неможливе. Думаючи про Володю, згадав англійську сентенцію, що її так полюбляв повторювати, знаходячи в ній важливий зміст, Петро Яцик: «Чоловік стріляє, а Бог йому кулі подає». Хіба це не такий випадок?
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИИ