У храмі – ніде яблуку впасти. Люди – гарно вбрані, ошатні, красиві, у поглядах – світло й радість. Євпраксія обережно, не штовхаючись, проводить сім’ю всередину. Хреститься… Озирається – навіть дід пальці схрестив… Служба правиться… Величають Пресвяту Богородицю. Свічки палахкотять. Душі світяться. Онде бабця Орина у кутку гніздиться… Сусідів повно… Вітаються подумки… Дивуються, що Єремчуки усією родиною до храму прийшли. Ось тільки чоловіка Євпраксії немає… Чи, може, є?
Спаси, Господи, люди Твоя…
“Матере Божа! Ви тільки погляньте, скільки людей прийшло до Вашого дому. Старі й молоді, багаті та бідні, щасливі й знедолені… Усі разом хрестяться й голови свої низько схиляють. За гріхи свої плачуть, за життя неправедне моляться. Свічки палахкотять долями, і ллється дим від них далеко-далеко, крізь стіни пронизується й звивається у вись, до хмар тулиться, до ніг Матері Божої… Й берете Ви той дим і читаєте в ньому щось важливе таке, тільки Вами розгадане…”
І не сміє ніхто з прихожан ворухнутися в храмі, заговорити з кимось іншим, крім Бога… Промовляється з глибин глибинних душі: існуватиме народ український, допоки до храмів стежку протоптуватиме… Й відчуття у середині зростає якесь незнане до того. Заплющує очі Євпраксія й летіти їй хочеться. І торкається людей благодать Божа. Несе хвилею несказанною за обрії невідомі.
“Матере Божа! Спасибі за святість Вашу, за любов до дітей своїх грішних… Затишно так, радісно, не по-земному добре, як не буває більше ніколи…”
Співає хор голосами ангельськими: “Спаси, Господи, люди твоя…” Підхоплюють прихожани, підхоплює Євпраксія, підспівує народ український: “Спаси, Господи, люди твоя…”
– На Рождество Пресвятої Богородиці слід всією сім’єю йти до церкви. Свято велике. Євпраксіє, чоловіка бери, батьків, навіть бабусю з дідусем, хай всі йдуть і плачуть за гріхи свої та моляться за дітей твоїх майбутніх, – промовила бабуся Орина, виходячи в неділю з Богослужіння.
– Так не захочуть вони, – відказала Євпраксія. – Просила вже…
– Помолися за них щиро і підуть, ноги самі приведуть, – прошепотіла стара й перехрестилася.
– Спасибі, вам , бабуню, – прошепотіла дівчина.
– Не мені дякуй, а Богові – за все, хороше й погане, – промовила бабця Орина й покрокувала до іконної лавки.
“Три дні поститися, – думала Євпраксія, – вечірню перед святом Рождества Пресвятої Богородиці відстояти, молитви почитати, і головне – не гніватися, не сперечатися, не жалітися, не гордитися, зі смиренням жити… А далі – подивимося… Молитимусь і дасть Бог всі мої до храму прийдуть…”
У неділю Євпраксія нічого не робила. Швабру в руки не брала, одежину не прала. А воно як на той гріх – то дід квасолю у кухні розсипав, бабця кинулася мести, то мати в город полізла – бур’ян рвати, чоловік за роботу не брався, та й на розмови скупий був.
– Я б хотіла тебе попросити, – звернулася до чоловіка Євпраксія, вмощуючись із ним поряд на ліжку.
– Про що? – сухо запитав чоловік.
– Попросити… про… – завагалася дівчина, – про те, щоб ти зі мною у середу до храму на службу пішов… Велике свято буде. І матір з батьком візьмемо, бабусю з дідусем… Помолимося… За гріхи наші поплачемо…
– Не піду, – суворо відповів чоловік. – Не піду, ти ж знаєш…
– Мені бабця Орина розповідала, що так треба… Господь бачить, що горді ми дуже, що хазяї самі собі, так не можна, Денисе, треба до храму… Вибачитися перед Богом, може, тоді Господь почує і дитинку нам пошле…
-Я тут при чому? – знітився Денис. – Я піду до церкви й ти одразу завагітнієш? Що за дурня, Євпраксіє? Не гніви мене… Ще й старих за собою хочеш тягти… Та дід за все життя, мабуть, у церкві й ні разу не був… Погана то ідея, погана…
– Але ж так не можна, Денисе, Бог усе чує…
– Я тобі молитися не забороняю, та й ти мене не примушуй… Я цього не робив і робити не буду, – сказав Денис і відвернувся до стіни.
Євпраксія встала з ліжка, як у воду опущена. Але не показала того чоловікові. Змовчала й на кухню пішла, вечерю готувати. Із мамою розмова вийшла тривалою. Євпраксія вмовляла її хрестик натільний надіти й книжки православні читати. Гортала жінка літературу для неї незрозумілу, та хрестик наділа, до храму йти погодилась, сказала навіть, що гріхи свої на папірець випише, про які у книзі йдеться, й проситиме прощення за те… Раділа дівчина, на душі відлягало… А як поснули усі, бабця з дідусем у літній кухні, мати з батьком у спальні, Денис у їхній із Євпраксією кімнаті, то дівчина перед іконами навколішки встала й звернулася до Бога молитвою гарячою за рідних…
На ранок всі у справи поринули. Євпраксія до райцентру поїхала на роботу разом із чоловіком. Батько з матір’ю полуницю пересаджували. Дід на городі копирсався, бабця на кухні капусту шинкувала. День тягнувся довго, як ніколи. Євпраксія чекала вечора, у голові промовляла слова до діда…
Дід Микита був порядною людиною, працелюбною. Без діла не сидів. Усе господарство на ньому трималось. І свині, і кролики, і курки, і городи. І коли він теє встигав? Помідорів нанесе, риби наловить, грядки виполе, яблук натрусить ще й із сусідами усіма перебалакає. А бабця на відміну від діда Микити на люди менше з’являлась. Вдома та вдома. Коли не коли на лаві із сусідками посидить. Ноги у неї негодящі. Далеко не ходить. Від ліжка до кухні, з кухні до ліжка. Та й замолоду до друзів не дуже бігала й до церкви рідко ступала. За радянських часів не навчилася. Й дід так само. Знали, що якась сила над усіма є, що світом править, а хреститися, то й по святах не доводилося…
Євпраксія з бабцею Ориною у церкві познайомилася. Старенька запам’яталася дівчині. Це вона її навчила, де й кому свічки ставити, як до святинь прикладатися, що говорити батюшці на сповіді, та й взагалі, як у храмі поводитись. Як чисто пам’ятає. Зайшла до церкви вперше, а що робити й куди ставати не знає. Бабця Орина угледіла ту розгубленість, дівчину за руку вхопила і повела до ікон. Мовляв, запам’ятай, дитинко, як то треба робити… А молитися серцем маєш і приклад брати із життя святих… Євпраксія той день добре пригадує. Мила така та бабця Орися. Правда, згорблена, роками побита. Аж жаль її. Ось у очах, правда, стільки блиску, більше ніж у молодиці завзятої. Колись після служби Божої у Євпраксії із старенькою розмова сталася.
– Зажурена ти, дитинко, – звернулася бабця Орина до дівчини. – Мабуть, гризоту яку маєш… Ти розкажи, не соромся, допоможу тобі…
Євпраксія як чекала такого запитання. Поглянула на бабцю Орину й вичавила себе:
– Дитинку з чоловіком хочемо, та не виходить у нас нічого…
– Знана біда, – зітхнула старенька. – Знана, зараз у молодих таке часто буває. Тільки ти не журися… Вам із чоловіком повінчатися треба…
– А як знаєте, що ми невінчані? – здивувалася Євпраксія.
– Серце підказує, дитинко, серце, – промовила бабця. – Та тільки, щоб вінчатися, треба віру мати… У тебе вона є, бачу… Проси вибачення перед Богом за всі гріхи свої і за гріхи своїх рідних. Бо материнські гріхи на доньку переходять і вона за них відповідатиме, батькове зло на синові виллється… І по колу так нескінченно… Як колісниця вогненна котиться, і зупинити її треба вчасно, бо спалить усе навкруги. Допоки гріхи не замолити і жити не навчитися по-іншому. Серцем змінитися… Розумієш? Дитинко?
– Розумію, розумію, – хитала головою Євпраксія.
– Поговори з рідними, попроси, щоб зібралися усі разом і гуртом на службу прийшли, посповідалися, причастилися, вибачення за все попросили. А як відчуєш, що трохи відтанув чоловік, обвінчайтеся…
– Спробую, спробую, ось тільки ніколи не думала, що ми за гріхи батьків відповідатимемо, – знітилася Євпраксія.
– А як же… Бо в неправді й гризотах живемо… А то є недобре… На все у світі Божа воля… От бачиш, уже святині влада не чіпає, не зничтожує віру православну, двері відчинені для кожного, а люди все одно обходять храми, обходять… Не можна так…
– Спасибі вам, бабцю Орино. Знаєте, я завжди на життя своє нарікала, і мати моя, і бабуся… Мовляв, погано живеться, погано… Розумію тепер, що неправильно так… Наше життя – мильна бульбашка, враз і лопнула… А ми дуже прив’язуємося до нього і тим самим себе нищимо…
– От і добре, от і добре, – повторила бабця Орина. – Я молитимусь за тебе, дитинко…
Дід був у гуморі. Спіймав на озері двох коропів із кілограма два. Натішитися не міг. Євпраксія, як грім серед ясного неба:
– Діду, на Рождество Пресвятої Богородиці до храму підемо. Підготуйтеся. Про життя подумайте, помоліться… А в середу вранці я з роботи відпрошуся, Денис відгул візьме, батьки, ти і бабуся підемо на службу.
Дід розгубився. Не очікував такого. Чи найшло що на онучку.
– Дитинку я хочу, діду, дитинку, та Бог не дасть, допоки вас до церкви не приведу…
– Раз так, – отетерів дід. – То… То… Підемо…
Сама Євпраксія не знала, як воно теє сталося. І сміливість взялася звідкілясь. Правду бабця Орина говорила, ремствувати перед Богом треба, а не перед людьми. Дід, як шовковий, погодився й вмовляти довго не прийшлося. А як дід піде, то й бабця. Бо треба, конче треба… У чоловіка б іще згоду випросити…
– Денисе, – впевнено промовила Євпраксія за вечерею. – У середу відпрошуйся з роботи. Підемо до храму. Я багато не прошу. І сподіваюся на твою повагу до мене. Тільки підготуйся… Це не з хлопцями гомоніти… З Богом…
Денис мовчки дожував, проковтнув їжу разом із подивом. А того вечора більше слова не промовив. Думав собі щось…
У середу Євпраксія встала раненько. Молитву прочитала. Одягнула святкове вбрання. Сорочку білу й чорну довгу спідницю. Хустка – мережана. На щоках – рум’янець. У дворі вже дід, ошатно вбраний, стоїть… Бабця на лаві – трохи збентежена. В одній руці – палиця, в іншій – хустка. Напоготові всі. Батьки, як солдатики, на ганку вишикувалися… У кожного з рідних – хрестик натільний. В очах – подив, подив, подив… І все було б добре, якби не Денис… Немає його у хаті… Немає…
Та чекати ніколи. Веде Євпраксія рідних до храму. Дід бабусю підтримує під руки. Вона – сивочола, ледве ступає, йде недбало, на палицю й чоловіка спираючись… Мати шепоче щось собі під носа. Здається, “Отче наш” вивчила… Тільки де ж Денис?
У храмі – ніде яблуку впасти. Люди – гарно вбрані, ошатні, красиві, у поглядах – світло й радість. Євпраксія обережно, не штовхаючись, проводить сім’ю всередину. Хреститься… Озирається – навіть дід пальці схрестив… Служба правиться… Величають Пресвяту Богородицю. Свічки палахкотять. Душі світяться. Онде бабця Орина у кутку гніздиться… Сусідів повно… Вітаються подумки… Дивуються, що Єремчуки усією родиною до храму прийшли. Ось тільки чоловіка Євпраксії немає… Чи, може, є?
Стоїть Денис прямо біля входу до храму, вагається заходити. Бачить, голова дружини з товпи вигулькує. Він її впізнає із сотні. Бабця Євпраксії плаче стиха, пробрало її так добряче зсередини, що аж мурахи по спині… Незнане відчуття у серці зворушилося. Сльози рікою… Прости, Господи… Прости, Божа Матере…
Батьки уважно літургію слухають, кожне слово через душу пропускають. Дід топчеться на місці… Але стоїть… Стоїть… Не йде… А Денис відважується зайти… Торкається плеча Євпраксієвого… Радіє дружина, радіє…
“Матере Божа! Ви тільки погляньте, скільки людей прийшло до Вашого дому. Старі й молоді, багаті та бідні, щасливі й знедолені… Усі разом хрестяться й голови свої низько схиляють. За гріхи свої плачуть, за життя неправедне моляться. Свічки палахкотять долями, і ллється дим від них далеко-далеко, крізь стіни пронизується й звивається у вись, до хмар тулиться, до ніг Матері Божої… Й берете Ви той дим і читаєте в ньому щось важливе таке, тільки Вами розгадане…”
Не сміє ніхто з прихожан ворухнутися в храмі, заговорити з кимось іншим, крім Бога… Заплющує Євпраксія очі й летіти їй хочеться. І торкається людей благодать Божа. Несе хвилею несказанною за обрії невідомі.
“Матере Божа! Спасибі за святість Вашу, за любов до дітей своїх грішних… Затишно так, радісно, не по-земному добре, як не буває більше ніколи”.
Співає хор голосами ангельськими: “Спаси, Господи, люди твоя…” Й підхоплюють прихожани, й підхоплює Євпраксія, підспівують рідні її: “Спаси, Господи, люди твоя…”
Минули дні, та тільки ніхто не рахував скільки… Осінь стояла тепла… Погожа… Євпраксія здалеку побачила бабцю Орину, що заходила на пошту.
– Бабцю Орино, бабуню, рідненька, чуєте? – наздогнала дівчина стареньку…. – Я сказати хотіла, сказати…
– Знаю, що скажеш, – обернулася бабця Орина. – Знаю, дитинку під серцем носиш… Це добре… Добре… Хай Бог помагає…
– Денис змінився… Він як узнав, що я вагітна, отетерів… Лікарі мені казали, що я неспроможна… Що не зможу ніколи… А тут таке… тепер вінчатися хоче, вінчатися… А бабця з дідом щасливі… Правнука дочекаються… Батьки й тепер собі вірити в Бога стали… Змінилося все, змінилося… Спасибі вам…
– Це не мені спасибі, дитинко, – розпливлася стара у посмішці. – А Богові… Від кожної такої сім’ї наше майбутнє залежить, від кожної… Тож ти добре зробила… Добре… Для усього українського народу, сама того не відаючи…
Бабця Орина усміхнулася ще раз. І пішла… Згорблена, побита роками, але сильна, дуже сильна, як весь український народ…