“Попри те, що Кость Шишко фізично належав до часу-і-простору цих поетів, реально він позачасовий, а ментально і духовно – поет питомо український, артезіанськи, але ненав’язливо, патріотичний, для якого неприйнятним було як писання ідеологічних агіток, так і просте акробатичне клоунське кривляння в літературі…”

БЛАГОДАТНИЙ

Кость Шишко – людина-легенда.
Як живу людину я його не знав, лише раз потиснули один одному руку років двадцять тому в центрі Луцька (як зараз пам’ятаю), а як легенду – знаю, відчуваю, поважно люблю.
Як знаю, що поетом-легендою він уже був при житті.
Чому?..
Напевно, тому що легенда про творчу людину (тепле світло її далекої зірки) за небесними законами ще за життя починає складатися і остаточно оформлюється після фізичної смерті (як померла в землі зернина воскресає колоском) із того, що вона створила (написала, намалювала, станцювала…), із її зовнішнього образу та з її біографії.
У випадку з Костем Шишком цей зоряний закон спрацював – і не тому, що Він найбільший поет свого часу (хоча поет Він справжній), і не тому, що він найкрасивіший чоловік (хоча це романтично бездоганний типаж із відповідною зачіскою, профілем та фасом), і не тому, що в нього найгероїчніша біографія для свого часу (хоча й вона в нього неординарна) – а тому, що все це магічно-реалістично, гармонійно зійшлося у цій трійці-коді, трійці-матриці, просто трійці…
Тобто сам філологічний інструментарій для аналізу такого явища як Кость Шишко однозначно замалий. І без благословення вищих сил тут, сил «не від світу цього», яким він, до речі, здається, не мстив, на моє глибоке переконання, не обійшлося.
Відчуйте самі…

* * *

Народився весною за рік до початку Великої вітчизняної війни на волинському Поліссі, навчався на історико-філологічному факультеті Луцького педінституту (тепер Волинський національний університет імені Лесі українки)і, був інструктором Волинського обкому комсомолу, служив у радянській армії в Чорткові, працював учителем на тому ж Поліссі…
У цей же час, як доля-недоля, зріє в ньому бунт: проти системи, в якій живе, проти самого себе, проти себе в системі-бутті, який у Костянтина Михайловича вербально виражається у формулі: «Ми ж не підпільна організація. Ми – Нація!».
Це зараз, ще від президентства Віктора Ющенка, слово «нація» стало якимось заяложеним, а тоді воно мало ефект дзвону в нічній передгрозовій тиші… У той час такі публічні висловлювання режим не прощав – і поет, як сказали би зараз, ставав «неформатом», а тоді – в 1965 році, під час сумновідомого луцького процесу над Дмитром Іващенком та Валентином Морозом, із яким аз грішний зустрічався вже в незалежній Україні, написав про нього статтю, – відразу ж потрапив до неблагодійних, що потягнуло за собою виключення з партії, звільнення з роботи, заборону авторських публікацій.
Все те природно межово болісно переживала надчутлива і горда, язичесько-християнська, віруюча, але навряд чи ортодоксально церковна, душа поета, який «якось жив і якось не вмирав», свідомо чи підсвідомо пішовши по лінії найбільшого опору, у внутрішню еміграцію, вміщуючи стараннями друзів свої твори (навіть гумористичні), серед яких вірші, вінки сонетів, поеми, в самодруках, готовий до ізольованості, примусової асоціальності, самотності (дружини й дітей у нього так і не було). Що це таке в тій системі координат знають тогочасні свідки і ті, хто на собі пережив різні форми владно-суспільних екзекуцій, вакуумів, серед яких поети – Василь Стус, Йосип Бродський… якому, як відомо, дозволили емігрувати у США.
Табуйований, «неформатний», неканонічний (не-соцреалістичний), зі «славою» антирадянського підпільника, війонівсько-бодлерівського, здається, штибу «дивак» Кость Шишко після горя, яке на болюче щастя робило Його самим собою, ж тілом і душею зоставався на рідній Волині, нехотячи творячи навколо себе драматургію стосунків, адже багато хто зі старих «друзів» від нього, печально-протестного, як всі справжні поети, відвернувся… Він же не любив міщанство і компроміси.
Зоставалися найвірніші, з ким можна було богемувати, відвести душу за вічним супутником поета – вином, хоча поряд завжди крутилися сексоти і ще, разом із ангелом-охоронцем, – творчість: як молитва, як незрадлива любов, як філософія, психологія, ідеологія, міфологія, алхімія битія і питія… Недаремно поезії Костя Шишка по-хайямівськи предметно філософськи, по-народному психологічні і при тому всьому анти-, контрідеологічні, після Його відходу в інший (надіємось, добріший, світліший, тепліший) світ видані окремими збірками – «Сльоза олії золота», «Вибрані вірші», «Вогонь», «Писанки» (2010 рік), «Пісня дощу» (2001 рік) – вибране з неопублікованого, упорядником, автором глибокого і високого вступного слова «Свій серед чужих», художнього оформлення та макету якого став душевний ентузіаст збереження і оприявлення всієї творчої спадщини митця, якого він влучно назвав «бардом осінньої печалі», відомий редактор журналу «Волинь» Анатолій Якубюк.
Всі вони, як і ця, рукопис-фреска якої переді мною, метаморфозно робляться частиною самої волинської природи, духовною плоттю культурно-інформаційного поля, а сам Кость Шишко нагадує мені дерево без кори на вітрах перемін. І ці процеси не мають зворотності, бо ж те, що воскресло, – другий раз не вмирає; і ніщо не має вічного життя, не померши…

У такому-от боже-вільному, вільному від певних людей, але не від Бога, межовому стані цей мимовільний адепт андеграунду творив вірші, серед яких і вінки сонетів, які оце зараз перед нами: філософський «Вінок прозріння», інтимно-любовний «Вінок прощання» з рядками, за якими практично не відчуваєш форми-літери, але чуєш дух-зміст епохи, до якої поет волею долі і долею волі належав:

У мощеному із умовностей кублі,
у силу вбившись, ми терпіти звикли поступово
уклад життя – гнітючу, ними зведену будову,
де замерзають душі, як тіла – в теплі.

Сам же вінок сонетів, як відомо, – надзвичайно складна, віртуозна поетична форма, складена з 15 сонетів, ланцюжок 14 з яких побудований так, що останній рядок кожної строфи-ланки повторюється в першому рядку наступної, а останній рядок 14 строфи повторює перший рядок першої строфи. П’ятнадцятий же сонет (магістрал, мадригал) складається із перших рядків попередніх 14 сонетів. Магістрал, що, як правило, пишеться першим, – тематичний і композиційний ключ вінка.
Упевнений, що «добрі люде» радили поетові підлаштувати норов, стишити неспокій духу (найважливішу проблему людства), тобто стати таким, як усі… але ж «легше змусити річку текти назад, ніж змінити людську вдачу». І Він жив – некомфортним, некурортним, а вузьким і тернистим своїм шляхом внутрішнього опору:

Самі собі бездумними зробилися рабами.
І плава над ілюзії картковими хатками
левіафанищем пропагандистський смог. ідеологія
Ми ж мілководдям йдем.
Не нам долать бездонні ріки –
чужим у невловимому перебігу мімікрій
для радощів життя, страждання і тривог.

Поезія Костя Шишка глибоко екзистенційна, довірливо афористична, магічно-реалістична, сюрреалістична, романтично-готична – одночасно. Тобто, наголосимо ще раз, аналізувати її лише за філологічно-мистецькими законами – не варто, бо має пройти час – і може виявитись, що поет сторив новий, досі не знаний, стиль. Наразі ж його свободолюбний ліричний герой, якому вірю (а це найперший і головний критерій оцінки мистецького явища), бродить літає, плаває шляхами Ван-Гога, Евкліда, Христа, Прекрасної Дами, Будди, Магдалини (в автора – Магдаліна), Босха, Тантала, П’єро, Арлекіна, Коломбіни, Алладдіна, Беатріче, біблійної Єви, залучаючи до свого мовного арсеналу явні антипоетизми, терміни, поняття з усіх сфер людського знання, якого, як кажуть мудреці, чим більше – тим більше печалі: левіафанище, пропагандистський, компрачикос, псевдокультура, витанцьовуючи іноді на латентну орнаментальну публіцистичність.

У ритмах оцих сонетів, писаних у 1958-1977 роках, як і в самому серці поета, наявна якась болюча аритмія, що також – кардіограмно-віршова ознака органічності і мимовільної природної ангажованості митця у той хворий замкнений часопростір, де хтось робив кар’єру, а хтось творив легенду, будучи донором проблем суспільства подвійних стандартів, коли, наприклад, удома люди співали колядки, а на партійних зборах публічно засуджували святкування Різдва Христового:

Бо миттю там із нас, як парші, опадуть
всі брязкальця словесні
та відзнаки всі службові–
розвінчаних безжалісно із самих виняткових
віч-на-віч з власною нікчемністю зведуть.

У той час (врешті, й завжди) розумні «косили» під… диваків, а деякі диваки старалися здаватися розумними і благопристойними. Й лише такі, як Кость Шишко, зоставалися самими собою, талановитими від Всевишнього і просто совісними делікатними людьми, пишучи-молячись, зокрема, як і всі справжні поети-філософи, філософи-поети, для себе й неба, з любов’ю – про кохання, батьківщину, космос, про все разом, як-от:

Етапами розчарувань і скорення підлоті
дійшла кінця свого вже не одна душа…
Святенникам, що крадькома грішать,
і виснаженій працею затурканій голоті,

Або ж:

Мене відштовхуєш в жаги хвилину.
Жіночу логіку ніколи не збагнеш:
Бояться й світляка, жадаючи пожеж,
а запаливши, в полум’ї покинуть.

Чи оце, з фаустівським флером:

«Навчивши зло чинити для добра,
щоб силою офірували дужі,
щоб у покорі виростала мужність,
а ніжність виникала із образ»?

Держави убивають неугодних їм поетів, як митців «розстріляного відродження», ставлячи до стінки, або ж поступово, ігноруванням, цькуванням, викресленням із загального літературно-мистецького процесу, наклепами, доводячи багатьох до самогубств, хоча, як писав Євген Євтушенко у вірші, присвяченому пам’яті Марини Цвєтаєвої,

«Есть лишь убийства на свете, запомните.
Самоубийств не бывает вообще».

А Володимир Висоцький, ніби йому в унісон, надривним голосом епохи співав: «Убиенных ща-адят…»
Попри те, що Кость Шишко фізично належав до часу-і-простору цих поетів, реально він позачасовий, а ментально і духовно – поет питомо український, артезіанськи, але ненав’язливо, патріотичний, для якого неприйнятним було як писання ідеологічних агіток, так і просте акробатичне клоунське кривляння в літературі. Як вільна людина Він не гнався за вітром успіху, бо й не міг мати його, відносного, до настання незалежності, як не мав окрім тавра неблагонадійний поет, або – неблагонадійний, поет, іншої ідентифікації. Та й за часів незалежності вже не так для влади, як для товаришів по перу, яким сито жилося при різних владах, зоставався білою вороною, чорною чайкою, вовком-самітником, якого треба заганяти, таврувати…
Тобто Костянтин Михайлович Шишко за всіма зовнішніми ознаками існування поета в суспільстві – однозначно поет справжній, вроджений. І якби Україна була репрезентована у світовому культурно-інформаційному просторі так, як, скажімо, Франція чи Англія, уже цілий світ знав би й любив цього гіркого, бо справжнього, поета, який експериментував із формою (писав акростихи та паліндроми), перекладав із іспанської та польської, добре, напам’ять, знав творчість кількох легендарних, долею болючих поетів, серед яких ті ж Війон, Бодлер, наш Євген Плужник, Сергій Єсєнін… був неабияким художником-графіком, тонко розуміячи мистецтво при, як пише Анатолій Якубюк, який добре, поважно люблячи, знав поета, спартанстві у побуті…
У кого Він учився? Кого, можливо, на перших порах, наслідував – не знаю, тому не хочу вгадувати і здійснювати компаративістський аналіз – невдячно це, коли маємо справу з легендою, з особливим розумінням та об’ємно-тонким, безборонно-інтуїтивним відчуванням світу, знаючи, що у сфері духу ніщо не пропадає, що за все треба платити і що за все рано чи пізно десь воздається…
Тому що, як гласить закон Універсуму, відкинуті, останні, але чисті душею, стають першими, а неблагонадійні, як Кость Шишко, – благодатними.
Молімося за Поета.
Бо Він за нас відмолював у цьому житті.

Ігор Павлюк

23845pos