“Муза Ігоря Нижника – це трепетна свіча пам’яті, яка Провідною зорею осяває дорогу до правдивої волі українського духа. Ще в далекому 1963 році він тепло згадував республіканський семінар в одеському домі творчості письменників, де були Анатолій Бортняк, Валентин Грабовський, Олександр Зайвий, Данило Кононенко, Олександр Маландій, Володимир Міщенко, Борис Нечерда, Іван Низовий, Михайло Пилатюк, Станіслав Реп’ях, Михайло Сич, Василь Стус, Микола Турківський, Володимир Яворівський та ін.”
ПОЕТОВЕ П’ЯТИКНИЖЖЯ.
Про ліричну струну бориславського поета Ігоря Йосиповича Нижника
Тепер, коли вже голос не звучить,
В інопланетні вийшовши простори,
У ангельські зіллявся звучні хори, –
Стає страшною долу звисла нить
Його кінця, бо треба знову цівку
Шукати світла, впалу на сітківку
Косим надломом і прищуром ока,
Щоб гледіти далеко і високо.
Так та душа, що полишає світ,
Як сиротині звуки залишає
Напівні під безмежним небокраєм,
Щоб вчасно крикнути земний Привіт!
І Музи їй вторують з розголосу,
Стрічаючи земну й простоволосу
Подобу неземну і першим ділом
До себе звуть зійти солодкоспівом.
Художник, ти зшиваєш кольори,
Поет – скликає образи крилаті,
Філософ – мудрі обійма дари,
Щоб миру від душі не відійняти.
Легенька павутинка віддаля
Від нечіткого контуру блаженства,
Що виграє барвинками мистецтва,
Коли на ній тримається земля.
Поет, прозаїк і перекладач Ігор Йосипович Нижник уродженець Дрогобиччини (с. Добрівляни, 26 квітня 1935 – 28 вересня 2013, Борислав, Тустановецьке кладовище). Закінчивши семирічну школу, юнак вирішив проявити себе в царині музики. Він випускник дрогобицького музичного училища (1955 р. по класах баяну, скрипки та фортепіано) та згодом філологічного факультету педагогічного інституту ім. Івана Франка (тепер університету, 1968 р.). Недовго працював художнім керівником у червоноградському Будинку культури, бо вже з 1958 року учителював у музичній школі м. Борислава (нині – Бориславська школа мистецтв), очолював міський осередок культури і літературне об’єднання ім. Стефана Коваліва, що діяло при редакції часопису «Нафтовик Борислава» (У ньому формувалися такі творчі постаті, як: Ганна Костик, Ольга Сидорак, Богдан Британ, Ігор Юринець, Роман Соловчук та ін.).
Перші твори Нижника друкувалися у періодичній пресі від 1960 року, а згодом у «Літературній Україні», журналах «Жовтень», «Дніпро», «Вітчизна», «Ранок», та колективних збірниках «Яблуневий цвіт» (1961 р.), «Естафета пісні», «День поезії» (1966 р.). З благословення Віктора Іванисенка та Бориса Нечерди поет підготував до друку першу свою поетичну книжку.
Письменник Ігор Нижник – автор чотирнадцятьох поетичних збірок: «Нива» («Радянський письменник»: Київ 1965. – 80 с.), «Живиця» («Каменяр»: Львів 1967. – 96 с.), «Місячне коло» («Молодь»: Київ 1971. – 47 с.), «Оновлення» («Каменяр»: Львів 1979), «Коріння гір» («Радянський письменник»: Київ 1979. – 80 с.), «Вічний рух» («Дніпро»: Київ 1984. – 166 с.), «Сійся-родися» («Радянський письменник»: Київ 1985), «Право на сльозу» («Відродження»: Дрогобич 1996), «Білі вівці на Чорній горі» («Відродження»: Дрогобич 2002. – 320 с., куди увійшли кращі вибрані твори поета за сорок років його творчості), «Корона», «Рубаї», «Ліра», «Дзвін», «Свіча» (про ці п’ять збірок див. нижче); трьох повістей «Бескиди», «Доброслав», «Галайда»; двох романів «Хліб і кров», «Чорний легінь», дилогії «Легенди гір» («Кобзар»: Львів 2005. – 353 с.), куди увійшли повість «Доброслав» і роман «Чорний легінь». Письменник Ігор Нижник – лауреат літературного конкурсу імені Мирона Утриска.
У 2008 році страшна втрата – смерть сина Олега для матері, д-ра медичних наук Зореслави Шкіряк-Нижник [1] та батька впали страшним горем так, що похитнули здоров’я останнього, якому той присвятив свою збірку віршів «Рубаї». В останні роки Ігор Нижник проживав у Києві. Третій інфаркт для письменника став фатальним і він пішов у оспіване
У те цвітіння чисте, що над нами
овічнює свою блакитну путь,
де літечка й літа стають віками,
де наші душі маками цвітуть.
На день його смерті автор Микола Турківський сказав про його життєвий шлях у поезії «Осиротіло Прикарпаття»:
Він – син Карпат! З орлиним летом…
Він обходив не раз ці гори.
Хоронимо творця-поета,
Та будуть жити вічно твори!
Ігор Нижник – поет-пісенник, автор близько трьох десятків відомих пісень. Бориславський композитор Зеновій Антонішак (нині покійний) переклав чимало віршів поета на ноти. Сам поет – музика з діда-прадіда – оспівував скрипку і скрипалів, як от у вірші «Грала скрипка», присвяченому тернопільчанинові Степанові Будному (1933-1958):
І сміялась скрипка,
виливала пісню,
і невтомні пальці
їй давали волю…
Обірвались струни,
зупинились пальці…
Тільки пісня-чайка
в леті не спинилась
і до сонця лине!.
Скрипка – як камертон його крилатої душі і поетичне ремесло, котре, як «піт смичка стікає по струні» («Корона». 1/9. – С. 11) – символи ліричної обдарованості поета проявилися вже у перших публікаціях Ігоря Нижника, що виходили на сторінках часопису «Нафтовик Борислава», – останні, – завдяки редакції бориславського письменника Романа Івановича Соловчука та його дружини Дарії Йосипівній Соловчук – у Львові та Дрогобичі: Нижник І., Корона. Вінок вінків. «Кобзар»: Львів 2007. – 106 с.; Рубаї. Видавнича фірма «Відродження»: Дрогобич 2008. – 136 с.; Ліра. Вибрана лірика, Видавнича фірма «Відродження»: Дрогобич 2009. – 164 с.; Дзвін. Вибрані поезії. Видавнича фірма «Відродження»: Дрогобич 2010. – 164 с.; Свіча. Рубаї. Видавнича фірма «Відродження»: Дрогобич 2012. – 288 с. Це прижиттєві видання, облюбовані та схвалені поетом, що стали підсумком його багатолітньої творчості. Оскільки ініціював видання сам автор, завдячити появу вишуканих друкованих мініатюрних збірок треба наполегливій праці і дизайнерській майстерності уже згаданих Романові Соловчуку та його дружині Дарії.
Муза Ігоря Нижника – це трепетна свіча пам’яті, яка Провідною зорею осяває дорогу до правдивої волі українського духа. Ще в далекому 1963 році він тепло згадував республіканський семінар в одеському домі творчості письменників, де були Анатолій Бортняк, Валентин Грабовський, Олександр Зайвий, Данило Кононенко, Олександр Маландій, Володимир Міщенко, Борис Нечерда, Іван Низовий, Михайло Пилатюк, Станіслав Реп’ях, Михайло Сич, Василь Стус, Микола Турківський, Володимир Яворівський та ін. Тут йому запали до душі слова Василя Стуса:
« – Про який народ ви тут говорите? Про яке відродження?.. Ледачі ми духом, затуркані, байдужі воли, що без ярем на шиї не годні себе й мислити! А щодо Шевченка і Франка… Не перебільшуйте і не плекайте ілюзій. Більше таких не буде…».
Слідуючи цьому кредо, Ігор Нижник у творчості сповідуватиме мотив повернення до себе, до коріння українського етносу, орієнтуючись як на високо класичні поетичні зразки, так і мало відомі епізоди історії рідного краю, наче дошукуючись відповіді на питання походження нашого культурного феномену на мапі світу та його прояву в поліфонічній традиції людства.
Чом я зрадниця? Хто розкаже?
Чи тому, що кохала так?
Чи тому, що облуду вражу
не посічено в дрібен мак?..
Ті облудники, як вампіри,
сновигали в моїм краю,
наторочивши легковірам
про невірну любов мою.
І марніла я від огуди,
від осмути і самоти…
Ви в Олекси спитайте, люди,
як на світі брехню сікти.
Чей повідає вам Олекса
про кохання без підлих зрад.
Отоді лиш мені полегша
У леґенді моїх Карпат. («Пісня Дзвінки»)
Поетичні мініатюри, створені Нижником, свідчать про філігранну витонченість і точність образів, покладених на музику вірша
Де вода у заводі дрімає,
ходить чапля на тонких ногах.
Що вона в тій заводі шукає,
що там їй пропало в берегах?
А нічого, каже, й не пропало,
марнота й шукати таїни:
вранці сонце тут у воду впало,
от і грію ноги-ходуни. («Чапля»)
* * *
Вже вечір люльку понад став
Розкурює, на луки вабить.
«Кумо рай-рай!» – радіють жаби.
«Де-де, де-де?» – деркач спитав.
«Пу-гу, угу-у!» – Шумить лоза,
Тремтить осика, мов підтята.
А десь поснулим лебедятам
«Шу-шу» – шепоче рогоза.
Ці мініатюри навівають реальну присутність описаних пейзажів перед лицем читача. Автор володіє здатністю окреслити зоровий образ так, що фокус уяви концентрується на імпресіоністичній складовій твору, як от на косовиці та сіножаті, зберігаючи поетичний етюд охайним і піднесеним:
Прокричали гуси за водою,
пропливли лелеки до села.
Літеплим, голубливим спокоєм
сповиває доли сиза мла.
На добраніч стеляться тумани,
де завмерли передзвони кіс,
і пахка трава в покосах в’яне,
і від пахощів хмеліє ліс.
В цій порі вигойдує сопілка
припізнілих ватерок дими.
В цій порі ридає перепілка
над гніздом, зруйнованим людьми.
* * *
Забери мене, дорого, забери,
як запіють у світання явори,
як заґелґають тумани до води, –
в заозерні сіножаті поведи.
Там, де легіт виколисує льони,
вдарить пісня перепілки з далини,
залоскоче мою душу молоду, –
кину косу у травоньку та й піду.
Нехай косить тії роси тепловій –
загублюся я у пісні степовій.
І співатимуть про хмеля явори…
Забери мене, дорого, забери.
Релігійні почуття Нижник пропускає через довірений поетичний фільтр метафорики та лірики, залучуючи елементи фольклору, природи, щоб підкреслити душевний неспокій і зворушення:
Не п’янять уже сніги минущі,
не п’янить іще майбутній цвіт.
Спить душа, як зерна в шкаралущі,
як гніздо торішнє в лоні віт.
Вилягли в яругах завірюхи,
спить іще за пругом тепловій.
Спить душа. Ні радості, ні скрухи
Приспаній сподіванці моїй. («На Стрітення»)
Чимало критиків вказували на високу і самобутню поетичну культуру виконання поезій Ігоря Нижника (О. Астафьєв, С. Селіверстова, Г. Аврахов, Я. Голобородько, І. Павлюк, Р. Соловчук, Б. Британ та ін.). Йому притаманна музична спрямованість поетичної стріли, несхибність строфи, праця над словом. Ще Віра Вовк наголошувала на багатому словникові поета, на творах якого, за її особистим зізнанням, вона збагачувалась і виростала як українська письменниця. Однак, безперечно, Нижник вкорінений у афористичну строфіку, тихоплинну музику композиції, що журкотить звичними бориславськими потоками, клекоче верхів’ями ялин, даруючи умиротворення і радість зустрічі з живою лірикою.
2. Поет Ігор Нижник схильний накладати поетичні інкрустації на стрижневе узагальнення провідної думки, ціпко тримаючи в полі зору суть зворушливо-пережитого явища: чи то пейзажу, чи то єства, чи то імені. За таким багатопластовим нашаруванням диктованого душею вірша проглядається все той самий мотив повернення до зерня образу, слова, топосу. Насправді, це знак доволі фольклорний. Він орієнтований як на давню міфологічну традицію, (де зустрічається біблійна засторога не повернення до звироднілого міста неправедників – в образах Лота і Сари, або у міфі про Орфея та Еврідіку – в тривожній засторозі не оглядатися назад), так і на постмодерну відмову від класики як такої. У фольклорному задумі (аж до забобонного перебільшення) не повернення і не оглядання назад для поета приховується імператив злуки з втраченою традицією, принаймні, інтуїтивна візія віднаходження обрублених ниток, які в’яжуть класичну і сучасну даності, однак обертаються смутком, трагізмом, непередбаченими фатальними збігами. Без цієї неприхованої тривоги таки немає справжнього великого поета. За поетичною товщею і шкаралущею синтагм, філософем, алітерацій, метафор, б’ється оте оригінальне дійство поетичної ургії, що свічею пам’яті прорізається в осяяних контурах лірико-афоричних мініатюр поета.
Лірика Нижника містить словник шестидесятників, семидесятників та восьмидесятників, де вона зросла, визріла, заявила про себе і зміцніла крилами. Вже з цього огляду у ній дихає неповторна аура цього тривалого хронотопу. Вона еволюціонує, інтелектуально збагачується, зазнає скрут і протиставляє себе світові силою цього красивого ліричного опору. Дев’яності роки і перше десятиліття третього тисячоліття можна розглядати для нижникової Музи, як диптих віршів, що народжені в умовах незалежності Bітчизни, яку він мріяв бачити. Тут поет знову знаходить для себе елегійний мотив втечі від хронічного відставання топосу від хроносу, залишається вірним своєму поетичному голосу, не змінює інтонації, не стає глашатаєм і трибуном пустодзвінних поетичних маніфестів. Звідси й певна неуважність не тільки до його здобутків у майстерні слова, а й до багатьох інших сумлінних поетів «радянського минулого», які тою чи іншою мірою могли випадати з поля зору літературних хроністів. А дарма. Поет Нижник зумів збудувати свою поетичну вежу і був присутній під час коронації у ній вічних і правдивих ідеалів, яким ніколи не зраджував, для України. Цьому свідченням є його збірка «Корона», з характерною підназвою «Вінок вінків».
І день, і рік, і вік – усе минуче
у плині часу – вічній зміні змін.
І я, мов човен хвилям навздогін,
лечу і труся об вітри болюче.
За літом літо мимо пропливло,
за миллю миля – наче й не було.
А брила-дума скроні тисне, мучить,
хіба життя безслідно промина,
як добрий хміль столітнього вина?
Поетична оптика вимагала чіткого бачення дороги і проспективи, щоб не спіткнутися у нових обставинах розвою ейкумени. Поет дедалі виразніше заявляє про свою місійну роль, про свій творчий час, майже чи не в унісон з теоретизуваннями Р. Інгардена у його філософському п’ятикнижжі «Спір про існування світу». Дозволю процитувати тут свої поетичні рядки про цю двочасову концепцію мислителя, якого називають «польським Аристотелем»:
Час, в який ми вкладаєм енергію, він
Протіка в наших жилах, не знаючи змін,
Чому й непідвладний рушійному часу,
Що в синіх небес поринає окрасу,
Повертаючи стрілки щасливих отих,
Що не стежать за ходом хвилин золотих.
Час реальний, насправді, над нами пливе,
Огортаючи хвилями все, що живе,
Тільки те, непідвладне йому, не торка,
Що звиває у серці хвилина журка,
Ота, що відпущена на написання
Художнього твору у мить споглядання.
Час у нашій душі найдорожчий, це – мить,
Що єдино, у ньому оживши, щемить,
Неповторне прожите життя і любов,
Час – це в жилах людини спливаюча кров
І годинник у грудях до серцебиття,
Час – який пам’ятатимеш до забуття.
Він безсмертний, цей твір, буде храмом душі
Говорити від себе, дарма, що вірші
Стануть не популярними, поза часом
Колись опинившись, забуті всі разом,
Коли час цей тягнутиметься назавжди,
То й тебе вже не буде, а тільки листи.
Почерк часу впізнаєш, – крадеться один,
Шурхотить золотими піщинками плин,
Але що нам до нього, служителям Муз,
Котрі випали з часу даремного, плюс
Його хвилям стікаючим пальцями рук,
Як минає, порожній лишаючи звук.
Бо й справді, як зазначив Ярослав Голобородько, «за семантичними акцентами “Корони”, не людина виступає ланцюжком безперервності Часу, а Час виступає продовженням людини та її духовно-пошукової енергетики» [2]. В цих умовах ініціативу підхопила вірна нижниковій Музі редколегія часопису «Нафтовик Борислава», де від початків поет знаходив підтримку, вирозуміння і прихильність. Тут друкувалися його поетичні цикли, з’являлися літературно-критичні публікації, як і поетове п’ятикнижжя. У критичних публікаціях в київському журналі «Слово і час» дедалі виразніше характеризувалися постать і доробок майстра слова, лунала рефлексія над феноменом Нижника (Я. Голобородько [3], І. Павлюк [4] та ін.).
3. Збірка «Корона» 1968 року – це вінок «десятисуття», що постав у Бориславі, своєрідний поетів декалог, голос сумління і вічного воскресіння (куди входять: борозна, стремено, неминучість, стежка, джерело, вершина, первинність, тривога, грань і корінь, суті існування яких дошукується поет у дзеркалі свого Я):
З чого ж зачався ти, в яку годину,
мій напрямку до ясної вершини.
На каскад питань відгукується відповідь інтуїтивного голосу, який напрошується сам від себе, невимушено і закономірного в уявному математичному вимірі сторін десятигранника, а простіше – Логічного квадрату. В цьому діалозі є непохитна логіка єдності синтаксичного ряду з нероздільним від нього плином поетичного голосу, мовляв, нехай осилює філософські крутояри сама Поезія, йдучи «від філософії простої кладки – до філософії мостів крутих» («Корона». 10/9. – С. 101). Поетові залишиться хіба вслухатися у її ритми биття буття:
З чого ж зачався ти, в яку годину,
о праведний слов’янський роде мій?
Крізь луни дня і в тишоньці німій
я наслухаю серце України.
Мов джерело, потужне у віках,
воно гуде, пульсує незупинно.
Це небо наді мною – батьківщинне,
і простелився батьківщинний шлях,
мій напрямку до ясної вершини. («Корона». 5/8. – С. 50).
Корона увінчується рядками висновку цієї діалектичної баталії, яку коли-небудь переживав кожен великий сонетяр:
І день, і рік, і вік – усе минуче,
усе сплива за обрії земні.
І станеш ти піском, кремінна круче,
дощем і вітром бита день при дні.
І станеш ти дорогою, стежино,
мій напрямку до ясної вершини
через провалля й урвища страшні.
І стану я тривогою нащадка –
новою гранню вічного початку.
Нижник свідомо позбавляє свою Музу допоміжних барокових конструкцій, лаконізує віршовану форму до максимально стислих і чітких речень, мовби фехтує смичком, щоб отримати солодко-патетичні звуки з кожної сонатної партії і не дозволити виносити упереджені судження про явища. Як же їм довіряти отим явищам, коли навіть храм, хоч і стоїть, та крушиться потроху. (С. 28).
Світ таки виявився «нерозгаданою загадкою», а його Муза – «тривогою нащадка».
А вершник-час коня спинить не вміє («Корона». 10/3. – С. 94).
Однак поет змусив живу матерію світу заговорити про себе:
Спливає час – як блискавка сліпуча,
спливають, наче хвилі навесні,
трагедії й комедії земні,
спливають воєн динамітні тучі…
І сміх бере, коли не дітвора,
а лжемойсеї тлумляться – ура! –
над крихтою приватного добра.
Само ж себе лукаве плем’я учить:
і день, і рік, і вік – усе минуче. («Корона». 9/8. – С. 90).
А час, в якому випало прожити поетові з околиці радянської імперії, відкривав йому прописну істину виживання:
Під музику помпезну, маршотрубну,
було, являвся на помості кат,
байдуже нігтем пробував булат,
немов роботу готував марудну.
А заздрісник в юрбі аж полотнів:
ніде й щілини до тії вершини?
І крізь дебелі поліцейські спини,
що подубіли, наче кам’яні,
уперто думав – як пройти мені? («Корона». 6/7. – С. 59).
Тоді й не дивно, що у Нижника пересікаються мислительні інтонації сковородинівського «Саду божественних пісень», повчальні у своїй суті, які є свідченням епохи. Тепер зрозуміло, чому саме суті борозни, стремена, неминучості, стежки, джерела, вершини, первинності, тривоги, грані та кореня наполегливо шукав поет:
Де маршу-поступу немає впину,
добро і злочин чей не дивина.
То серця хтось тобі одкрає – на,
то брату брат устромить вила в спину.
Один без друга – що одна струна,
а іншому плече в плече затісно,
а третьому без лиску слави прісно…
На тій путі і грішній, і святій
не поросте ні терен, ні пирій. («Корона». 4/7. – С. 39).
Що ж, поет Нижник поставив у книзі пізнавань і свою загадкову кому.
4. Збірка «Ліра», дрогобицького видання 2009 року, включає твори Ігоря Нижника, які співзвучні з піснями різної тематики: патріотизму і побуту, «празникування» і кохання, історичної пам’яті та героїзму тощо. Однак переважно, це спів поетового ліричного Я, що бачить себе в оточенні рідної природи: гаїв і садів, косовиці та плавнів, долин і верховин, плаїв і берегів. Ці пісноспіви гармонійно-мелодійні, сповнені неприхованої журби і ранимої тривоги. Як і в інших збірках поета, вони зрідка виграють блискучими ліричними «нижникізмами», як от: «стрясають лютісно мене громи, як вікодавні гаківниці» (с. 10), «любов неперебутня» (с. 13), «і перший тінькає ручай» (с. 17), «вмирає на плаї вчарований звір» (с. 21), «буцаються картоплі» (с. 22), «ми незблудно вертались» (с. 29), «ручай цигиче при долині» (с. 30), «свайбує гай» (с. 32), «осмутла дойна» (с. 35), «ґелґали дикі гуси» (с. 43), «на довгих буслячих ногах» (с. 44), «де озера у ніч лебеділи, стрілив прадід зопалу з кріса» (с. 50), «сказала чайка заю» (с. 59), «було надіянкам завізно» (с. 63), «голубливим спокоєм» (с. 65), «покотиполя вітер не жене» (с. 67), «сопе цілодобенько» (с. 75), «місяця жовте круглечко» (с. 81), «щось думкує слово» (с. 95), «я сам тоді ославлюсь» (с. 143), «літечко відтополить» (с. 96), «перецигичуть стрибунці» (с. 96), «корінь його – тайниця» (с. 99), «повзуть хмарове» (с. 154), не зашпорно думкам (с. 110), «спить з любов’ю любовеня» (с. 139) тощо.
Пісня для Ігоря Нижника є джерелом не лише ліричного натхнення, а й віри, що в руслі уподобань Б.-І. Антонича тяжіє до елементів давнього українського вірування:
Вірю в пісню, наче в Бога,
Дивна скрипка – мій Перун (с. 105).
Під вечір, у час вщухання суєти земного існування, його поетичне соло жде не діждеться, коли бринітиме лірична струна:
Глибокий сад – бентежне піаніно.
Чогось печаль. А пальцям солов’їно
На паралелях струн (с. 123).
Поет Нижник облюбував щемливий пісенно-баладний жанр високої ліричної проби. Показовою є поезія «Червоний глечик»:
Червоний глечик.
Джерельця – очі.
«Постій, горянко, –
напитись хочу».
Червоний глечик.
Джерельця сині.
Повішу глечик
на смеречині.
Червоний глечик.
А губи – ружі.
«Зніми, юначе,
бо кваплюсь дуже».
Червоний глечик.
Вуста гарячі.
«Пусти, жартуне,
а то заплачу».
Червоний глечик.
Округлі плечі.
Зламалась гілка –
розбився глечик.
Червоні скалки
по білім плаю
Уже довіку
не позбираю. (с. 125-126).
Любовна лірика поета не менш промовисто-щемлива і чаруюче-таємнича:
Звечоріли пісні борів,
лиш лелека безмов’я косить.
До туману туман добрів
через полечко безголосе.
Де останнє відлуння дня
розгубило дрібні коралі,
спить з любов’ю любовеня –
мов два човники на причалі. (с. 139).
5. Збірка «Рубаї» (Дрогобич 2008 року) – це по-суті чорна книга пам’яті та роздумів про втрату рідного сина поета, його memento mori у катренах від «сьогодні» до повернення у «вчора». Відомими у світовій поезії є численні рубаї персько-таджицького поета і вченого ХІ-ХІІ ст. Омара Хайяма. Її не просто читати, бо вона фактично є антологією промовистих епітафій. Проте, поглянувши під кутом зору людської екзистенції, лапідарно-стримана інтонація і суфістична мораль у ній сягають класичних коренів жанру «Сповіді» ранньо-християнського письменства, що ведуть аж до ближчого учителя поета – Мойсея з Нагуєвич:
Коли нав’язне загадка оця –
хто сотворив небесного Творця? –
спитай себе, що думає мурашка
у світі без початку і кінця. (с. 77).
Тут і суть поетового покликання, відданість поетичному ремеслу:
Хвала Отцю, що дав тобі життя.
Хвала й тобі, що вдячний за життя.
Хвала й за те, що не піддався звабі
урвати шмат із не твого життя. (с. 79).
Коли тебе спіткає похвала
І, наче німб, заграє круг чола, –
не квапся, друже, з нею межи люди,
а поспитай, звідкіль вона прийшла. (с. 106).
Природа стає дзеркалом Творця. Тут людина-поет обирає собі в порадники Його одного:
Спитав я лісу: – Це твої дуби?
Відтак спитав: – А де ж мої дуби?
І ліс промовив: – Запроси до слова
владику дум, розлогих, як дуби. (с. 22)
Спитав я ниву: – Це твої жита?
Відтак спитав: – А де ж мої жита?
Сказала нива: – Жайвора послухай,
навіщо сріблом виграють жита. (с. 23).
Спитав я річку: – Це твоя вода?
Відтак спитав: – А де ж моя вода?
Здивовано ламав брову підлящик,
і гомоніла про своє вода. (с. 25).
Ласкавий легіт розливав тепло
Спитав я сонця: – Це твоє тепло?
Сміялось сонце. Радувались ниви.
Й душа моя промінила тепло. (с. 24).
З болючою втратою стає очевидним, що навіть коли природа може докучати негодою, – «Не дорікай Творцеві за негоду, се ж не найгірша у житті пора». (с. 29). Живі мешканці Божої природи – сонце, ниви, ліси, гаї, струмки, степові кринички – живуть у згоді з Його задумом, розгадати який не здатний найвишуканіший мудрець. Бджоли, оси, мурахи, метелики, солов’ї, журавлі, граки, стрижі, орли, соколи, голуби, ворони, зозулі, лелека, що розцвів, «як білий херувим», лелеки, що повертаються і відлітають, жайвори, риби, вивільги, кріт, хробак у яблуці, гусінь, хрущі, «комашка в придорожнім кураї» так само бідкаються, думають і промовляють мовою Божого задуму, будучи підлеглими до нього.
Тепер «нижникізми» порідшали, хоч і теж є не менш промовистими, як і в «Лірі»: «дерева й дерев’ята» (с. 41), «думкує комашка» (с. 60), «зозуленіє ліс» (с. 66), «лебедидь…ріка» (с. 83), «шугають серпокрильці» (стрижі) (с. 85).
Що тоді залишається робити людині, на яку спадає невимовне горе? – злягти, ловити гав, забутися у мандрах, вині, дошукуватися останньої любові у любощах, шукати згублену тінь при свічі, марити у сні, глузувати, оволодіти простотою кінізму (с. 86), поріднитися з журбою?
Ви хочете дізнатись, що було,
коли зозуль на світі не було?..
Я ж вичитав у посмішці Ярила –
тоді на світі й весен не було. (с. 39).
У золоті сидиш чи в купі гною –
кінець один. З різницею одною:
безштанько лишить по собі лайно,
скупиндя забере лайно з собою. (с. 40).
Оддавна тямлю приповідку ту:
«Не заздри потай ситому кроту».
В норі його ніщо не схарапудить,
та це платня за вічну темноту. (с. 97).
Спершу здається, що достатньо поверхневого погляду на речі, не заглиблюючись у високі матерії:
Цигарочку та кави філіжанку –
ото й усе, чого бажаю зранку
в подяці янголам за добрі сни
і сонцю, що підпалює фіранку. (с. 58).
Та поетичний досвід підказує шукати глибший зміст явища існування. Суть поетового існування у співі в рідному краю, єдино любов до якого насправді й підносить людину:
Не всім даються сонячні висоти:
земне тяжіння важко побороти.
Але любов до рідної землі
підносить нас понад усі висоти. (с. 109).
Однак в асоціативному образі універсального безхатченка і через призму звичайного горобця приходить якесь мандельштамівське за своєю стислістю означення поетичного ремесла як ліку від «душевного неробства» (с. 128):
Споживши хробачка напохапець,
вицвіркує щасливий горобець.
То Вищий дар – не думати про Вічність,
щоб не звелася пісня нанівець. (с. 87).
Коли красуня любощі дарує,
не квап себе торжествувати всує.
Чи не злиденно ж бенкетує плоть,
коли душа безцінний час марнує. (с. 74).
Все виразніше приходить усвідомлення того, що поет – це крихітне єство, яке творить у своїй поетичній стихії і вічному поверненні до правитоку любові:
Як лебедидь мені моя ріка!..
Та знаю істину – вона гірка:
я той листок, що сплине за водою.
Кому ж залишиться моя ріка? (с. 83).
Ачей і я не вічний між людьми.
Летить життя – як літо до зими.
Любов мене допалює на попіл.
Але з любові народились ми. (с. 101).
Такою є ця книжечка – конденсат журби і поетової сльози.
6. Збірка «Свіча. Рубаї» (Дрогобич, 2012) є повнішим виданням рубаїв Нижника, бо наполовину містить видані раніше катрени з видання 2008 р., і включає на 151 вірш більше.
Тепер зруби, потоки, дуби, смерічки, верби, діброви, косовиці, хурдиги, зазимки, студні, пруг, печери, ручаї, луги, відлиги, зоряний покров підслуховують поетів голос, що веде розмови з Небом (с. 59).
Природа рідного краю оживає і музику поетичного задуму виконують коники-цвіркуни, соми, окуні, кажани, лелеки як «знамення Боже» (с. 55), зяблики, продовжуючи лунати журливо в тон ліричної струни поета.
Так само в унісон Лірі промовляють «нижникізми»: «душі в ірій журавлять» (с. 12), берізки, що пам’ятаються «іще гайчатами в заховках гаю» (с. 23), «березят вітаю» (с. 23), «квітня сріберна сурма» (с. 43), «похмурої нічної цяпоти» (с. 48), «піаніссімо безмов’я», «під листопаддя айстри зацвіли» (с. 91).
Тема проминання не покидає поета. Поетове покоління відходить поодинці, як дим (с. 22). «Великі ліліпути» країни – на ніщо не здатні (с. 35), не-фахівці беруться за скрипку, щоб приховати від онуків таємниці високого ремесла (с. 38), фарисеї ходять у патриціях та плебеях (с. 39), раби обирають все нові кайдани, облюбувавши своє екзистенційне рабство (с. 40), а вічний Агасфер і далі носить світом свої неспокутані гріхи (с. 63).
На тлі неспокійного сьогодення філософські роздуми стають близькими друзями, де поет просить погомоніти про любов тихе слово. (с. 19). У 23 рубаї за епіграф він обирає слова Г. Сковороди: «Не суди лиця, суди слово»:
… і десь читає нам Сковорода –
щоб наше слово – не гнила вода.
А хто ж читає, скільки словоблуддя
на цій землі, де жив Сковорода?.. (с. 25).
Характер поетичного слова стає різкішим. Поет по-сковородинівськи проникає в рани людського звиродніння і по-глібовськи викриває пороки:
Одвісивши поклін багатію,
запряжений в холуйщини шлею,
чи не дарма тренуєш рабську душу –
кому поклони бити у раю… (с. 54).
Проте не тільки це. Його дедалі більше цікавлять одвічні питання:
Згрішив Адам. Хоч Єва й не повія.
І не в раю – на кам’яній землі я
крізь гул віків запитую Творця:
хіба ж не Ти створив лихого змія? (с. 68).
Не піддавайся марноті-журбі,
що дні твої минущі далебі.
Авжеж Творець у щедрості безмірній
частинку Вічності вділив тобі. (с. 73).
Комусь алмази – як принади раю,
всевладний шарм… А я собі й гадаю:
непевні то скарби, коли ніхто
ще не купив за них і клаптя раю. (с. 76).
Предвічно славим нашого Творця.
Однак прадавня й загадка оця:
вшановує мудрець і костомаху.
З яких понук – спитайте мудреця. (с. 118).
Нижника хвилюють естетичні питання творчості і митецького успіху, хисту і генія:
Високі добираючи слівця,
за «Мону Лізу» славимо митця.
А Мона усміхається з портрета,
а Мона возвеличує Творця. (с. 111).
Висуваючи ці питання і відповідаючи на них тим самим він засвідчує поетичну вагу камерного звучання своєї Ліри. Тема самотності та унікальності таланту промовляє у численних сентенціях рубаїв, як от:
Німа пустеля. Мертвий небозвід.
І враз – дивіть! – громада пірамід.
Невже ця велич, непідвладна тліну,
лиш тут спроможна дивувати світ? (с. 115).
Неодноразово мислительний талан поета у збірці «Свіча» перевищує його ліричний голос:
Усе життя – поміж добром і злом.
Лиш не хандри, що ти – маленький гном.
Чей дав тобі Творець велике право –
що вибрати поміж добром і злом. (с. 121).
Тут роздуми сповідального характеру сягають коренями у платонівсько-августинівську філософську традицію розмислів про душу, що дає про себе знати у звучанні, не мислячи себе без Творця:
Людська душа… Найглибша таємниця.
Не явиться нікому, не насниться.
Лише застогне – виповісти біль,
та в радості озветься, мов зигзиця. (с. 122).
В тяжкій потребі виповісти душу
замало слів, що відкривають душу.
А ти живу сопілоньку спитав,
як вилити, як виповісти душу? (с. 138).
Що з пам’яті, коли вона убога…
Чи трісне грім, чи звалиться немога –
згадаємо, що є над нами Бог,
а Бог поможе – та й забудем Бога. (с. 124).
Як і в попередніх збірках (ба навіть радянської доби), поет сповідує євангельські ідеали:
Рушав юнак від отчого порога,
підвладний примсі випещених крил
Кріпився хлібом, взятим на дорогу,
жбурляючи тверді шкуринки в пил…
Та вибив час повернення додому,
Давив тягар – ні крихти у саквах.
О, як тоді вишукував сірома
шкуринки ті, що викинув на шлях. (Із збірки «Коріння гір», с. 74).
Однак поет Нижник – оптиміст. У нього живе велика надія на краще майбуття, свідченням чого є промовисті і непохитні знамення природи у рубаях:
Іще риплять чужі дебелі сани.
Та вже бурулька безнадійно в’яне,
і промінь набирається снаги…
Я ж вам казав, що день такий настане. (с. 81).
Цвіте ще нам світило золоте,
ще яблука цвітуть нам. А проте
щось тепле й невловиме даленіє,
і лиш у згадці сонях ще цвіте. (с. 125).
Природа – це стихія поета, його відрада і майстерня. Та все ж ця збірка цікава саме непересічною теодицеєю поета Нижника, що відповідає в українській поезії кращим зразкам роздумів про Бога, людину і світ.
7. Медитативна фраза: «За ким дзвенить так поминальний дзвін» з ключового вірша «Заповіту» Джона Донна вдаряє у свідомість не одного покоління людей. Він дзвенить «за тобою». Що ж, у поета Ігоря Нижника настає час, коли приходить усвідомлення, мов дерево, вийти з тіні, розкронитись на вітрі буйнолисто (с. 147), будити український дух. Назва чергової збірки «Дзвін» (Дрогобич, 2010) здіймає на висоту найвищу поетову ноту – «ля» – любов до рідного краю, вірність Батьківщині. То це дзвін дивних гуцульських цимбалів, про які говорить поет в однойменній поезії (с. 67), і які сповіщають про розквіт весни: «цимбалив промінь про весни початок» («Крилаті лошата», с. 72), то – місячний гуд, ніби дзвін похоронний (с. 85) поезії «Українська ніч».
Збірка «Дзвін» – це патріотичний маніфест поета, зізнання у відданості рідному краю – бориславській землі, де народилася його Ліра і яскраво спалахнула Зоря поета, неповторно виблискуючи грайливими самоцвітами у короні «Бориславського ізмарагду», тут і впала оспівана поетом його зірниця. Як зауважив про Нижника побратим по перу поет Богдан Британ, «у Бориславі, в його душі забриніла нова муза – муза Поезії. За словами Ігоря Нижника, жити в Бориславі і не бути поетом – просто неможливо». Тут він проспівав свої «Бориславські октави», описуючи край нафтовиків:
Де гарували прадіди мої
за хліба куций шмат і дрібку солі,
де довбущук виходив на плаї,
наладувавши крем’яні пістолі,
і мовк у хлані лютий сик змії,
і кровопивці корчилися долі,
де городища древнього вали, –
ми юне місто з мороку звели. (Із збірки «Коріння гір», с. 59).
Тут оспівані ним околиця Понерла, ріка Тисьмениця, лошенська долина з річкою Лошень, Панська вулиця, могила Стефана Коваліва, бойківські оселі тощо. Тут хвилювало поетове серце бориславське минуле і поклало свої акварелі на полотно життя художникове слово. Тут він мав мужність не роздвоїтися перед тиском ідеологічної пропаганди, музикуючи і в робітничих кварталах міста гами своєї задумливої ліри, переймаючись вічним рухом буття:
Ви хочете знати
кохання моє?
… то зріжте у лузі
червону калину,
сопілку зробіть
і заграйте помалу… (Із збірки «Живиця», 1967, с. 20).
Патріотизм Нижника непоказний, однак вельми промовистий у віршах:
Любов одна, як доля і чоло
любов – святиня, як Вітчизна й мати.
В які б світи життя не завело –
живемо нею до загину, брате. (Там само, с. 80).
У ліричних сильветах збірки «Дзвін» поет виводить величну галерею класиків української культури І. Вишенського (с. 40), Г. Сковороди (с. 41-43), Т. Шевченка (44-45), І. Франка (с. 46), В. Стефаника (с. 47-49), Л. Мартовича (с. 50-52), А. Малишка (с. 56-58), М. Заньковецької (с. 59-61), В. Симоненка (с. 62), В. Стуса (с. 63), О. Кобилянської (с. 100), О. Довженка (с. 101), К. Білокур (с. 103). Це знакові постаті, що палали для рідного краю і навіки згоріли в серці України. Відбринівши, немов струна, вони впізнаватимуться в колі української душі, отримавши безсмертя в багатоголоссі співців і хранителів ватри духа. Як тонко пригадує поет Нижник легендарні слова у своєму вірші про Захара Беркута: «Орли не мруть, могил у них – нема!» (с. 66).
Окремою сторінкою звертає увагу на класиків світової культури: філософа Сократа (с. 109), поетів Д. Гурамішвілі (с. 105), А. Міцкевича (с. 106), художника К. Брюллова (с. 107) та ін.
Спивши з правікового джерела сократової мудрості і винісши ту істину, що «всіх надбань коштовніші стократ науки промінь і глагол поета», Нижник намагається передати почуття своєї любові до рідного слова, лугу, криничної води, верб, смерек, калин, дбайливих батьків у сонетній формі. Вони потребують поетового слова, бо «все суще живлять витоки земні. Тож мусим доглядати день при дні любові й правди нашої джерела» («Джерело», с. 96).
Образи збірки не менш довершено зримі, переконливі та дзвінкі як у попередніх книгах поетового п’ятикнижжя. Тут природа краю оживає палітрою поетової уяви, допомагає висвітлити тризну українського духа та його відродження. Поет виступає слухачем звуків рідного краю:
Ячать за море дикі гуси,
і зрідка схлипує качва.
Лани – як вимерлі обруси,
де тільки річка ще жива.
Живий ще сад. Але осмутли
бокаті яблука в коші.
Марніє день. І сонце вутле
зігрітись тулиться в душі. («Час вирію», с. 74).
Хоч у віршах збірки він досягає пісенної милозвучності та афористичності, та голос поета залишає неповторну інтонацію:
Ще сиву кучму не знімає
холодна скирта. Ще зима
Ще на відлигу грак не грає,
бо добре знає, що дарма.
Але дізналися сороки –
хоча й не кажуть, як та де, –
і вже сорочать на всі боки,
що Стрітення у гості йде. («Сороче», с. 75).
Поет Нижник вкорінений у красу хліборобського роду, в силу рідних верховин, де чує – «коріння гір гуде, мов ломикамінь у тісному лоні. (с. 87).
Неодмінним атрибутом його Музи залишається та сама дідова срібнострунна скрипка з яворовою декою, яка «приспала пісню на струні, мов жайвора, прибитого сльотою» (с. 114), його вічна любов.
Коли душа черствіє в самоті
як у мандрівці дальній хліба скибка, –
з жадань і мук, по спеці, по сльоті
до мене лине срібнострунна скрипка.
До полірованих крутих рамен
долоні випручу, мов птиці карі.
Й не звідуйте, який у тім хосен?
Людина й скрипка мусять бути в парі.
Затисну гриф – щоб серце обпекло,
Музична спраго, – ось твоє весло!
Непевне море істини під нами.
Ачей лукаву відміль обмину.
Рвону смичком, розкраю далину –
штормуйте в грудях, бийте, шквальні гами! («Паралелі струн».
Не у літеплих душах живе глагол правди, «а правда ліпше чується у шторми». (с. 121).
Палом кохання проймає сторінки збірки любовна лірика Ігоря Нижника. Вона тривожно-бентежна, звучна:
Чи так було, чи так мені здалося…
Пливло над нами літо в небесах.
Я спочивав, немов з польоту птах,
На теплому стогу твого волосся. (с. 130).
То видиво. То лиш омана ночі…
А ще хоч раз до щему надивись:
В уяві перса пружаться дівочі,
Сполохані над річкою колись. (с. 131).
Але це знову ж таки любов до рідної України, про що красномовно свідчить сонетний цикл «Вінок любові».
Вкраїнонько! З любов’ю молодою –
З моєю невситимою жагою
Себе я бачу у твоїх зіницях. (с. 139).
Не все сказав грядущим поколінням, гіркий відчай від недомовленого, недолюбленого, недосягнутого (с. 143) непокоїть поета. Він жив, дотримуючись заповіді землі, що живе у горах: «Шануй завжди орлину горду вдачу. // Орел гніздо лаштує на шпилі», не ремствував, здіймаючись «на крилах мислі круто» і таки доспівав свою «пісню доброго вогню». Поет не схибив одвічному законові путі: «Найвища ціль – посіяти добро, // найбільше щастя – вижати добро». Він склав чесний звіт за прожиті дні «перед народом, совістю і світом».
Тож возвеличили його нащадки, сумління чисте за пройдений життєвий шлях і щира дяка, почута від людей, стали правдивою нагородою поетові «полудня двадцятої доби» Ігорю Йосиповичу Нижнику, «музикантові у поезії та поетові у прозі».
Ти вернешся.
Та це вже буде після
хмільних дощів
і райдужних цвітінь.
Гукнеш мене.
Та це вже буде пісня
про видовжену
вересневу тінь,
про неспокійне
зозулине віче,
що вітром відшуміло
серед віт,
а ще про нашу
коротеньку вічність,
прогаяну,
як папороті цвіт. (Із збірки «Коріння гір», с. 70).
Богдан ЗАВІДНЯК
Д-р філософії PhD, к-т філософських наук,
Доцент кафедри філософії
Українського католицького університету
ПРИМІТКИ
- Дівоче прізвище Зорислави Бращайко-Селянська, народилася вона на Гуцульщині, біля Коломиї, звідки походить її мати Марія Селянська. Родовід Селянських, який дав Україні відомих медиків і священників, сягає своїм корінням Старосамбірщини. Рідний дядько Зореслави, Остап Селянський був особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького І був одружений з Марією Звоник з Борислава, де народилася його дочка Віра Селянська-Вовк, похресниця Андрея Шептицького, відома українська поетеса, яка проживає у Бразилії, але підтримує зв’язок із рідним містом, з родичами та родиною Нижників. Проф., д-р мед. наук Зореслава Нижник працює в Києві, в науковомедичній академії. Останніх 10 років вона представляє Україну в Раді Європи у Страсбурзі, в комітеті з медичної етики, який займається проблемами захисту прав пацієнтів, як суб’єктів медичних втручань. Вона є автором понад 350 наукових публікацій, 6 монографій і безлічі науково-популярних статей. Як член медичного комітету Ради Європи, побувала з Доповідями на медичних форумах у найвіддаленіших куточках нашої планети.
- Голобородько Ярослав. Корона Ігоря Нижника // Слово і час. 2008, №6. – С. 73.
- Голобородько Ярослав. Корона Ігоря Нижника // Слово і час. 2008, №6. – С. 72-75.
- Павлюк Ігор. Ігор Нижник: Право на пісню // Cлово і Час. (У рубриці «Літературна критика»). 2010, № 4. – С. 119-121.
