У цьому щороку переконуються гості нашого міста під час проведення наукових конференцій, присвячених темі борщівської «чорної» сорочки. Такі конференції були започатковані науковцями краєзнавчого музею ще сім років тому, коли вперше відбувся фестиваль «В Борщівському краї цвітуть вишиванки». Нині, коли на сході країни йде війна, організатори вирішили не проводити свята у такому форматі, як раніше. Масових гулянь і варіння борщу не було, а от конференцію працівники музею підготували і провели дуже цікаву.
Етнографічна колекція вишиванок Борщівщини, або «глухого Поділля», як її називали у давнину, вражає. У фондах музею зібрано понад дві сотні сорочок із різних сіл краю. І кожна – неповторна. Ця колекція формувалася тридцять сім років.
Директор музею, заслужений працівник культури України Михайло Сохацький розповідає, що у стінах Народного дому ще до війни, завдяки одному ентузіастові була зібрана унікальна колекція сорочок, які вишивалися ще наприкінці ХІХ століття. Але під час пожежі колекція була знищена і втрачена для науковців навіки. Ті зразки національного костюма, які зберігаються у музеї сьогодні, почали збирати наприкінці 60-х років минулого століття.
У часи польського панування на наших землях за вишиту сорочку карали. Однак галичанки продовжували вишивати їх для себе на весілля, святкові дні, похорон. Бабусі заповідали поховати їх у шлюбних сорочках, тому багато унікальних вишиванок загублено для науки. Але вони продовжували жити у візерунках дочок, онучок, яких ще змалку привчали тримати голку у руках. Кожна дівчина мала володіти ремеслом вишиття досконало, інакше просто не вижила б у тогочасному суспільстві.
Техніці вишиття борщівської сорочки присвячено чимало праць і досліджень. Але не менш цікавою є й тема виготовлення полотна, з якого вони кроїлися. Михайло Сохацький дослідив цю тему і розповів про усі етапи його виготовлення.
Отож сорочки на Борщівщині шили із конопляного полотна. Льон ріс на наших землях, але чомусь не мав такої популярності як конопля, яка достигала швидше. Тому господарі швиденько її збирали і переробляли. Процес цей був дуже складним і трудомістким. У ті часи у польських чи жидівських крамницях можна було без проблем купити готове лляне полотно, однак жителі «глухого Поділля» більше дотримувались своїх усталених традицій. Сорочка вважалася ексклюзивною тільки у тому випадку, коли була виготовлена своїми руками. Тут мали бути задіяні усі процеси: збір коноплі, переминання волокон рослини на терлиці, вичісування, формування нитки на куделі, намотування на веретені, похід до ткача, вимочування і вибілювання полотна, крій сорочки і, як кінцевий результат – вишивання. Вишивали чорною бавною – ниткою, яку отримували із шерсті чорної вівці. Ніяких барвників! Все натуральне!
Диву дивуєшся: якою ж важкиою була ця робота! Маючи стільки інших турбот по господарству, люди дбали і про красу. Особливо важким був процес вибілювання полотна, адже конопляні нитки мали сірий мішковинний колір. Спочатку його вимочували в окропі і золі майже усю зиму, час від часу вивішуючи на мороз. Це робилося для того, аби нитки перемерзали і полотно м`якшало. А навесні сувої несли до берегів річок і там ще вимочували у проточних водах, притискаючи камінням, аби вода не забрала. Тому за цим процесом треба було постійно наглядати. А потім на берегах розстеляли сувої до сонця і чекали, коли полотно стане світлим. Для порівняння робили згин, і вкінці дня його розгинали, аби порівняти колір. Якщо полотно було світлішим від згину – значить, процес іде правильно.
Полотно супроводжує людину з давніх-давен, розповідає М. Сохацький. Давній людині конче потрібні були їжа і одяг. У печері «Вертеба», де мешкали наші пращури-трипільці ще п`ять тисяч років тому, археологи знайшли на дні глечика відбитки полотна. Воно було примітивним і грубим, виготовлене кустарним способом за допомогою прясельця, але це вже були ознакою того, що давні землероби-трипільці уміли виготовляти тканину і одяг. В урочищі поблизу Верхняківців, на Борщівщині, дослідники музею розкопали давньоруське захоронення ХІІ століття і знайшли там унікальну знахідку – полотно, на якому було вишиття із нитки з позолотою. Отже, ота тяга до краси і вишивання у нас ще з давнини.
Науковцями доведено, що орнаментація на трипільських глечиках, знайдених у печерах поблизу Більче-Золотого, тісно переплітається із орнаментами візерунків на давніх сорочках. Ось звідки прийшли до вишивальниць ці спіральки, ромбики, «змійки» і завитки.У цих чудернацьких візерунках і уже втрачених техніках вишиття закарбована наша неповторна автентика, подих віків, унікальність, яку важко відтворити. Мусимо лише зберігати і популяризувати цю красу для наступних поколінь.
Завідуюча краєзнавчим відділом Борщівського музею Галина Свідінська слушно зауважила, що ота давня сорочка відроджується сьогодні завдяки молоді. Як приємно бачити, коли молоді дівчата одягають на свята саме її, а не, скажімо, сучасні дорогі сукні. Багато хто хоче навчитися вишивати, використовуючи старі техніки. Є ще майстрині, які можуть передати такі уміння, поділитися навиками.
Пані Галина розповіла, що у Борщеві, наприкінці ХІХ століття, вчитальні «Просвіта» майже п`ять років діяв гурток вишивання. Там із маленькими дівчатками займалися відомі майстрині. Батьки охоче віддавали дітей на такі науки. Адже у ті часи на дівчину, яка не вміла вишивати, ніхто б навіть не глянув. Це було виявом поганого виховання.
По «чорних» сорочках галичан впізнавали і дивувалися їх красі. Як свідчення цьому – уманська трагедія. Тридцять одного жителя з Горошови було пішим етапом доправлено до Умані, де всіх їх розстріляли. Пізніше родичі ідентифікували тіла своїх рідних саме за тими сорочками, в яких вони були одягнені і вбиті.
У своїй доповіді старший науковий працівник музею Наталя Николин дослідила тему швів та оздоблювальних елементів чорновишитих бавняних сорочок на завершальному етапі їх пошиття. Виявляється, попри спільні риси, у кожному селі цей процес мав свої особливості. Але усюди приділяли велику увагу саме оздобленню. Адже акуратнио зібраний комірець чи горловина, рукав був свідченням вправності і майстерності вишивальниці. Таким деталям відводилась особлива роль вже на завершальному етапі пошиття сорочки.
Сорочки на Борщівщині шили прості – із двох шматків тканини, до яких пришивалися рукава із плечовою вкладкою і уставкою. Тому такий акцент припадав саме на рукав – він вишивався найкрасивіше і рясно. Є сорочки, рукава яких повністю чорні – це і є ознакою давньої борщівської вишиванки.
Магнетизм «чорної» сорочки вабить, дає тему для все нових і нових досліджень. Цій темі присвячено чимало праць відомих науковців, які дослідили ці вишиванки буквально по клаптику, по ниточці. До неї у своїх ілюстрованих книгах вдавалися науковці Людмила Булгакова-Ситник, Людмила та Олексій Покусінські. Наукові працівники Борщівського музею публікували свої праці на цю тему в історичному журналі «Літопис Борщівщини». Також цікавою є робота молодого дослідника Тараса Довгошиї «Борщівська чорна сорочка».
Оглянути унікальну колекцію «чорних» сорочок Борщівщини можна будь-коли. Тому приїздіть до Борщева і насолоджуйтеся цією красою.
Ірина Мадзій
На фото: виступає Наталя Николин – старший науковий працівник Борщівського обласного краєзновчого музею.