Свого часу сайт «Золота пектораль» вмістив нашу статтю про колишнього вояка армії УНР, громадського діяча, публіциста, літературознавця й вченого Романа Бжеського, який жив у Кременці та помер за океаном, де опинився, рятуючись від більшовицьких переслідувань. Можна, звісно, повторити деякі тодішні твердження. Але навіщо? Більш правильним вважаємо намагання розповісти про те, що істотно доповнює духовний портрет людини. Тимпаче, що з’явились підстави для цього: недавно у видавництвах Рівного і Тернополя вийшли дві книги творів цієї непересічної особистості, життя якої тісно пов’язане з волинською землею.
Почнемо з розповіді про рівненське видання. Це – ошатний томик з назвою «Вояк». Він вийшов у «Бібліотеці Літературного музею Уласа Самчука у Рівному» завдяки видавництву «Азалія» при Рівненській обласній організації Національної спілки письменників України. Ще, мабуть, треба згадати, що до появи книги долучився меценат Веніамін Довбня з Києва – палкий шанувальник творчості Уласа Самчука – уродженця Рівненщини.
Насамперед варто сказати, що книга – чи не вперше дає змогу познайомитися з поетичним і літературознавчим доробком нашого краянина. Приміром, віршований твір «Вояк» (саме він дав назву книзі) розповідає про боротьбу людності за волю рідного народу. І немає істотного значення та обставина, що і досі не існує чіткого визначення жанру твору. Одні називають його поемою, інші заперечують. Але того, хто читатиме «Вояка» це не бентежитиме, адже в цей момент він більше думатиме про долю свого народу. Як, до речі, і тоді, коли читатиме текст пісні «За власну, могутню державу». Зауважимо, що ці твори вперше були опубліковані понад 70 років тому на шпальтах газети «Волинь» заступником редактора якої вважали Романа Бжеського.
На сторінках цього часопису свого часу з’явилася і стаття «Поет, що прийшов зарано». Це – невелика за обсягом літературознавча розвідка про доробок Євгена Маланюка – письменника з української еміграції, твори якого тоді були дуже популярними серед громади. Цікавим є те, що авторові, як нам здається, вдалося підмітити найістотніше – поет залишався надзвичайно оригінальним у висловлюванні думок (це було так непросто на тлі тогочасної віршотворчості) і гостро й без боязні ставив нагальні питання, а іноді сам намагався знайти відповіді на них. Зокрема, Роман Бжеський, будучи високоерудованою людиною націоналістичного спрямування, чимало уваги присвятив розгляду «Посланія» – твору, який був широковідомим серед людності, вирізнявся своєю злободенністю. Висловимо думку, що пристрасність автора і стала тією притягальною силою. Принаймні, саме на цьому робить наголос автор статті. І ще, за словами Романа Бжеського, поет у своїй поемі в багатьох моментах випереджує своїх сучасників. Євген Маланюк дуже відверто наголошував, що людині має бути противною будь-яка окупація (немає ніякого значення, чи вона є польською, московською чи німецькою).
Поговоримо ще про один момент. Десь з два роки тому окремим виданням побачила світ драма Уласа Самчука «Шумлять жорна» (вперше після того, як вона була написана в 1947 – ому, коли автор вимушено перебував у таборах для переміщених осіб на території Німеччини). Цікаво, що образі героя твору Клавдія можна упізнати Романа Бжеського, у такій паралелі не бачимо нічого надзвичайного, якщо врахувати ту обставину, що письменник добре знав його ще з гімназійних часів, вони приятелювали. Улас Олексійович став його кумом, коли влітку 1943-ого приїжджав у древнє місто над Іквою на хрестини доньки Маргарити. Добре, що «Вояк» не обминає цієї непростої теми.
Ряд думок виникло у нас після знайомства з тернопільським виданням. Це – «Нарис з історії українських визвольних змагань 1917–1918 років», який вперше побачив світ у 1970-ому за океаном під псевдонімом Р. Млиновецький (одне з прибраних імен Р. Бжеського). Між іншим, це – вже друге видання його в Україні. Десять років тому це зробило видавництво «Каменяр» зі Львова. Нині біля витоків книги стояло видавництво «Джура» з Тернополя, а одним з ініціаторів її появи став письменник Олег Герман, який і написав передмову до цього видання, про котру, мабуть, варто згадати. Ми вважаємо, що її авторові вдалося тонко підмітити найголовнішу рису, розвінчуючи окремі міфи того часу. Переконані, що така постановка питання є дуже своєчасною. Бо часто-густо живемо у полоні хибних уявлень, існування яких не дає змоги незалежним чином здійснювати патріотичне виховання. Це з особливою увагою постає саме сьогодні, коли кремлівськіімперіалісти розпочали неоголошену війну проти нашої держави.
Істотне значення (думаємо, що цього ніхто не заперечуватиме) має те, що автор нарису був безпосереднім учасником подій. Це (якщо того хочете) навіть додає своєрідної інтриги, бо не завжди такий дослідник є до кінця відвертим, хоч такий метод важко назвати ще однією спробою лакування дійсності.
Не можна не відзначити також, що автор намагається розвіяти ідеалістичний туманець на основі аналізу тогочасних документів, більшість з яких залишається недоступною для сучасників. У нарисі, зокрема, чимало написано про постаті Володимира Винниченка, Михайла Грушевського, Симона Петлюри. Подекуди наш краянин залишається дуже гострим у своїх висловлюваннях. Але це водночас зовсім не применшує внеску цих людей в українську справу. Скажімо, у «Додатках до книги» він опонує Михайлу Грушевському, посилаючись на його статтю «Чи Україна тільки для українців?». Як бачимо, що ця проблема не зникла й сьогодні, але тільки від кожного з нас залежить її вирішення.
Можна говорити (чимало, звісно!) й про інші аспекти цього видання, тим паче, що вони таки існують. Гадаємо, що це ліпше зроблять для себе ті, хто вглибиться у читання нарису.
Дві книги нашого краянина, безсумнівно, що вони додають багато істотних штрихів до його портрета, та віриться, що це є лише початком освоєння його творчої спадщини. Хіба можна по-іншому?
Олег Василишин,
Ігор Фарина