Скоро осінні ранки повіють прохолодою. Навіть на День Незалежності прохолода простелились упівнеба туманами-мряками й навернула на душу гіркі роздуми та спогади. Якби не віра у Всемогутнього Бога, то життя узагалі б втратило усілякий сенс, тому що чиясь черстводухість і пихатість тільки розпалюють ненависть та ворожнечу поміж людей. Наша вітцівщина погрузла у корупції та безпросвітних буднях, а поряд нас живуть хворі, бездомні, каліки… Від кого вони мають чекати захисту та поваги? Хіба що від Господа Бога…
Стоїть в полатаній свитині старенька жінка з простягнутою рукою перед супермаркетом і здригається сльозами її зболене серце, коли дебелий молодик – власник торговельного закладу, у якого ще й під носом не засіялось, кидає у долоню старчисі жменю дрібних монет і гнівно прикрикує: «Іди звідси, стара, й не відлякуй покупців. А то попам’ятаєш…».
Жирує на наших злиднях когорта «крутеликів» та посадовців. Безбідно розкошують «нові українці» у величавих палацах та роз’їжджають де і як заманеться шикарними автомобілями. У них – свої погляди на життя, норми етикету та поведінки, світосприйняття. Між ними і нами – глибочезна прірва. Але багато кому з них вже сьогодні сняться вибори 2015 року, нові посади та привілеї, для цього і кошти відповідні потратяться, і піартехнології знайдуться. А нам, простолюдинам, залишається і далі жити у своєму ілюзорному світі та чекати нових змін на краще. І що найстрашніше – так триває від народження Української держави. Чи зміниться щось цього разу? Гадаю – ні!
Але поживемо – побачимо…
Володимир Погорецький.