Це село (П’ятничани) пов’язує наших краян пролитою кров’ю щирої патріотки, підпільниці ОУН із Старої Ягільниці Чортківського району Михайлини Голінатої («Мрії», «Лариси»). Михайлина, ми нещодавно про це писали, з 1943 р. член ОУН. В 1943 році розвідниця і медсестра Чортківського окружного проводу. Організовувала курси медсестер, пункт лікування поранених, збір медикаментів, перев’язочних матеріалів. В батьківському будинку відкрила склад медикаментів УПА. В 1944 – 1948 роках була членом Копичинецького Проводу ОУН, провідником над районного Українського Червоного Хреста.
В кінці 40-х років була розвідницею, зв’язковою, а також працювала в Чортківській окружній типографії, що містилась в с. П’ятничанах Хмельницької області. 26 грудня 1949 року в перестрілці з енкаведистами в тих же П’ятничанах була тяжко поранена і потрапила в руки ворогів, які намагались врятувати її життя. Вона їм була потрібна. Але мужня підпільниця порозривала шви, що на її тілі наклали хірурги, і померла 2 січня 1950 р. в лікарні містечка Оринин Хмельницької області. Місце поховання невідоме.
Від Скали-Подільської до П’ятничан, що розташовані на протилежному березі річки Збруч, кілометрів 5–6, за мостом через Збруч дорога прямує вгору. Там починається ліс. Наліво – Хрест – пам’ятник Роману Шухевичу, направо – стежка через ліс в П’ятничани та ґрунтова дорога попід лісом.
В центрі села – Пам’ятний Хрест на честь борців за волю України, встановлений громадою нашого району. Від центру села вуличка прямує до Збруча. На повороті вулички – місце, де стояла хата, в якій містилась криївка з типографією Чортківського окружного Проводу ОУН. Від хати – город метрів десять, а за ним – обрив до долини Збруча, який різко вигинається дугою на схід, утворюючи півострів, на якому розташувалось село Бережанка Борщівського району.
Господинею хати, в якій збудували криївку, була Ксенія Васильківська. Тоді їй було 48 років. В неї було три дочки: Ганна, Віра і Галина. Галині було 13 років.
Ганна жила в Києві, але коли її чоловіка кинули в тюрму на десять років, вона вийшла заміж вдруге і повернулась ближче дому в Скалу-Подільську.
Віра під час війни була на фронті. Після війни повернулась додому і вигадала легенду, що її чоловік – полковник і надсилає матеріали на будівництво хати. Голова колгоспу надавав їй підводи для перевезення зі Скали-Подільської дерева, дощок, рейок вузькоколійки. Все це йшло на будівництво криївки під кімнатою хати. Землю виносили вночі і спускали з обриву.
Оселю оберігали три собаки: одна вівчарка на прив’язі і дві дворняги.
Сім’я виписувала центральні радянські газети «Правда», «Правда Украины», матеріали яких використовували підпільники в друкуванні своїх листівок.
Ксенія Васильківська і її дочка Віра часто відвідували Скалу-Подільську і приносили різні вісті – і добрі, і погані.
Михайлина Голіната «Лариса»також серед білого дня відвідувала Скалу і на правах «родички» поверталась в П’ятничани.
Хто видав підпільників, нам невідомо, бо ксерокопія документа – Доповідної записки комісії ЦК КП(б)У, яку надали працівники Чемеровецької СБУ Іванні Король, сестрі Михайлини, починається з четвертої сторінки, три перших сторінки далі засекречені. Зміст цієї доповідної записки цікавий.
Виявляється, що за ті 73 роки радянська влада зі всіма її репресивними органами не вбила у селян українського духу. Селяни ненавиділи цю комуністичну систему і її вождів. Село було досить патріотичним.
Про людей села записано, що вони «чуждые и сомнительные элементы». Це вчителі, бухгалтери колгоспу, навіть комсомольці, партійці або їхні жінки. «В школі, – пише комісія – були забруднені грязюкою плакати, а на портреті Крупської виколоті очі, а в період хлібоздачі учні молодших класів співали в школі спрямовані проти здачі хліба антирадянські пісні». А які пісні – не написали. Мабуть на зразок:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Він показує рукою –
Йдіть на Захід за мукою.
Зверніть увагу: пісні співали учні молодших класів, старші учні знали, що за такі пісні комуністична влада не погладить по голівці.
Вчителів, керівників села, колгоспу, партійної і комсомольської організації звинувачують, що не ведуть пропагандистської роботи, не читають лекцій, нема в селі лозунгів, плакатів. Репресовано було 87 чоловік. Познімали з роботи всіх керівників району, декого судили. Але найбільше обурювало комуністичну владу те, що на зборах колгоспників, а їх зігнали аж 400 чоловік, за присутності секретаря обкому партії Привалова 31 грудня 1949 року на ультимативні погрози про видачу прямих «пособников»націоналістичного підпілля ніхто з колгоспників не виступив, не засудив, не видав і не назвав націоналістів і їх прихильників.
В П’ятничанах тоді загинув Петро Васильович Гнибіда («Тарас») 1919 р. народження, член ОУН з 1944 р., родом з прекрасного великого села Іванків Борщівського району. Він був технічним редактором підпільних видань ОУН і УПА.
В 1947 р. в селі Вовківцях загинула в бою з енкаведистами його сестра Михайлина, член ОУН з 1944 р.
Брат Володимир («Неплюй»), референт Служби Безпеки в Борщівському районі, розстріляний в Проскурівській тюрмі 2 грудня 1952 р.
Брат Микола, теж член ОУН, засуджений на 10 років. Це ще одне підтвердження того, що до боротьби за волю ставали сім’ями.
До речі, 119 патріотів села Іванків загинули в боротьбі за волю України.
Роман Критюк, с. Стара Ягільниця.