Як у кожного юнака так і в Івана Гуцала з Хоросткова була мрія: побудувати світлий просторий будинок, виростити сина і посадити сад.
Ще навчаючись у школі, часто ганяв велосипедом у дендропарк, що неподалік дому, де особливо, ранньою весною любив милуватися п’янкими запахами квітучих бузків, слухати розповідь патріарха природи Василя Корчемного, який розповідав екскурсантам про таємниці прекрасного. А ще щось креслив, майстрував, конструював. Мав чимало різноманітніх захоплень, ріс допитливим, товариським. У позаурочний час грав у футбол, ходив у туристичні походи стежинами рідного краю.
Закінчивши школу, вступив на навчання до Хоростківського СПТУ. І тут проявив себе старанним учнем. Брав участь в роботі гуртків технічної творчості, адже вивчав будову автомобіля, хотів знати його досконало, бо опановував професію шофера. Допомагав батькам Марії Василівни та Володимиру Івановичу по господарству, які працювали на цукровому заводі.
Отримавши до атестата про середню освіту ще й диплом про набуття спеціальності, вирішив вступити на навчання до Одеського політехнічного інституту. Готувався до вступних випробувань наполегливо, хоча училище закінчив з відзнакою. У визначений день виїхав до чарівного міста, над Чорним морем. І тут сталася біда – захворів, операція, повернення додому. Після одужання, проходження медичної комісії і отримання повістки на службу в Армію.
Проводжали Ваню в Гусятин на призивний пункт сусіди, друзі, рідні. Вклонившись їм, обнявши батьків й сестричку Олю, попрямував до автобуса, що виїжджав з новобранцями до райвійськкомату . Помах рукою і сльози на очах. Чи повернеться знову на своє подвір’я, свою вулицю, у рідне місто?
Військова частина, куди прибув наш земляк, розміщалася у Львові, неподалік міської ратуші. У вечірній час, коли стояв на варті, чув передзвін міського годинника. Коли заслуговував звільнення, любив ходити вулицями, мандрував алеями Стрийського парку. Невдовзі відрядили в Мукачів, де був навчальний полк. Звідси шлях простелився до Афганістану. У листах до рідних писав про армійські будні, про друзів, з якими ділив гіркоту невдач, але не жалівся на труднощі нелегких випробувань, мріяв про швидке повернення додому і повторне бажання стати студентом технічного вузу. Просив батьків передати вітання друзям, знайомим.
Вранці, 8 липня 1980 року дивізійна розвідка передала у штаб частини, писарем у якій служив Іван Гуцал, повідомлення про рух групи душманів гірським ущеленням вздовж річки. Попереду лежало невеличке поселення, яке охороняли наші воїни. Їм і йшло підкріплення. Ваня маючи завдання підготувати інформацію і передати її в штаб, залишивши на письмовому столі зібрані оперативні дані, захопивши автомат, вибіг на майданчик, де чекала бойова машина піхоти. Зайнявши місця на чолі з молодим командиром, група виїхала на маршрут. Переїжджаючи вбрід річку, екіпаж потрапив під мінометний обстріл. Одна із мін розірвалася під машиною у воді. Кулемети душманів, розміщених в горах, поливали свинцем потопаючих. Ніхто з воїнів не залишився живим…
Якраз у жнива, 28 літ тому, працівники райвійськкомату сповістили батьків про те, що їх Іван Гуцал пропав безвісти. Ніхто не вірив у це страшне повідомлення і досі чекають на повернення сина додому. А йшов йому двадцятий рік.
Леонід Дубас.