Доторк душі до невмолимості днів

Чесно кажучи, автор цих рядків довго навіть не підозрював про існування такого цікавого поета як Йосип Свіжак з Чорткова. Це ім’я я відкрив для себе у 2004-ому, коли він завітав у видавництво «Воля», де тоді видав книгу «Ніжний манускрипт». Пан Йосип (чомусь не хочеться звертатися на «ви» до людини, яка за віком є майже однолітком) був небагатослівним, через це, ма­буть, промовчав, що уже має в доробку поетичну книгу «На зламі тисячоліть». На превеликий жаль, ні вона, ні пізніші видання, не потрапили мені до рук, через що і досі жалкую. Але не пропускав його публікацій в періодиці і в збірниках. Саме вони й відкрили для мене неповторність і чарівність поетичного слова Йосипа Свіжака. А ще дуже привабило те, що він пробує свої сили в інтерпретації іншомовних творів, бо сам маю сентимент до поетичних перекладів. І коли в одному з випусків «Золотої пекторалі» уздрів українізації віршів француза Ередіа у виконанні чортківчанина, то не зміг втриматися від враження того, що переклади добротно зроблені і в них можна відчути, як б’ються серця сонетяра та драгомана.

Вдячний долі, що до моїх рук втрапила поетична книга «Подорожній» Йосипа Свіжака, яку порівняно недавно випустило видавництво «Терно-граф» з обласного центру. Вона стала ковтком свіжого повітря у плині непростих наших буднів. Буквально з перших рядків дип­тиха, який дав назву книзі, залишився зачудованим. «Сплітаються години в сірі басамани, Гаптуючи якесь неоковирно-дивне. Чекаю від небес не дощовиць, а манни, Та падає лише сумне, буденне, зимне?» Цитування, звісно, можна продовжити, бо в зачині є й інші вдалі рядки. Та зумисно не робитиму цього, бо, як мені здається, суть полягає в іншому: диптих «Подорожній» задає тон усій книзі і мимоволі спонукає до багатьох роздумів. Не мало важ­ливим є і той факт, що всі вони є на користь авторові. По-перше, ще з часів комуністичного тоталітаризму поціновувачі красного письменства звикли до того, що поетична книга обов’язково повинна мати так звані «вірші-паровозики» з ідеологічною начинкою. Навко­ло цього було поламано багато критичних стріл. Не варто, мабуть, говорити, що докори в більшості випадків були справедливими. Та водночас ловлю себе на думці, що суворістю інвектив виплеснуто і саме прагнення до справжності: переконаний, що своєрідні «паротяги» мають бути у книзі і головне полягає в якості написання. По-друге, автор (можливо, він сам того не хотів) зачином налаштував на певну похмурість у сприйнятті навколишньості авто­ром. (Давайте не будемо ганити поета за це, бо кожна особистість має право на висловлення своєї думки. Тим паче, що вона позбавлена банальностей і якась світлоносна, незважаючи на гострющі доторки їжакуватості, яка вигідно вирізняє книгу з-поміж інших.)

Таки має рацію критик Євген Баран з Івано-Франківська, коли в передмові до поетичної книги наголошує на «зболеному розчаруванні», яке не дає спокою поетові. Хіба по-іншому скажеш, коли раз по раз натикаєшся на рядки, на кшталт отаких? «Відтяв би-м руку, щоби знов месія цей генофонд добірними засіяв, а не святими аж до простоти». «Я відчуваю їх, як напади нудоти, Як присмак трутизни у доброму борщі». Особливо це зболене розчаруван­ня відчувається у віршах на громадянську тематику: «Проте Вітчизна і найгіршим зайдам простелить землю, як цілющі ліки». «Отак і живемо, як старовіри під схибленим різцем і зодіаком». Знову припиняємо цитування, хоч характерних висловлювань (і це – приємно) у книзі вистачає.

Тут, очевидно, є доречними аналогії автора передмови з творчістю Панька Куліша, Івана Франка, Євгена Маланюка, Володимира Базилевського, Василя Слапчука. Справді, є багато спільного у даному випадку, та я додав би до цього почесного ряду ще ім’я Василя Стуса з його ярінням душі.

Якщо вже зайшла мова про громадянськість поезії у творах поета, які потрапили у поле зору рецензента, то скажемо про таке: Йосипу Свіжаку своєрідністю інтонації вдалося віднайти власний тембр голосу. Деяких горе-патріотів, звісно, можуть коробити висловлювання, як от: «Я відлучив від душі всі найперші слова». Але навіщо ці еківоки, коли життя є таким і нічого не вдієш. Слава Богу, що є поети, які вміють підмітити дуже болісне і передати це у слові.

До речі, ця зболеність присутня не тільки громадянській ліриці. Присутня вона й тоді, коли поет зачіпає тему кохання. Добре це чи погано? Кожен мислить по-своєму. Та я не стану дошукуватися причин (вони не мають ніякого значення). Вартіснішим є інше: чи є у віршах справжність? Мені здається, що так. Не можу позбутися цього відчуття, коли читаю: «Чор­ним золотом світилося волосся, силует просився на монети. Визрів голос з перестиглого ко­лосся – ріс для тебе, а подався у поети».

Згоден, що ці рядки певною мірою межують не стільки з інтимністю (хоч вона і очевидна), скільки з темою відповідальності за слово. А ще мова про конкретику поетових висловлю­вань, без яких поет (і це є очевидним) не був би собою.

Тепер про сонетність, якій автор віддає данину у цій книзі. Зауважу, що цей жанр (його полюбляє багато поетів) не є таким простим, як може здатися на перший погляд. Це ще більше стосується вінка сонетів, до якого віршники вдаються не часто. Тому, очевидно, ряд перечислень буде невеликим. Своєю неординарністю, приміром, мене свого часу вразили вінки сонетів, написані Василем Рубаном і Василем Рябим. Тепер до цього ряду можна до­дати «Розмитий палімпсест» Йосипа Свіжака з його нової книги «Подорожній». Усе тут є: і витонченість рим, і філігранність слів. Можна і треба цим захоплюватися! Та я – про інше. Мене зачудувала глибина думок. «Крізь лики, що на образах святих, Видніє тінь забутої лю­дини». «Відійде промосковський календар». «Дарма шукати у бездарнім серце та голос Всевидящого Отця».

… Прискіпливий читач, можливо, і знайде якісь недоречності у книзі. Та мені не хотілося цього робити. Та не тому, що автор у телефонній розмові з рецензентом сам висловився, що «Подорожній» – найкраще з написаного, і, мовляв, не хотілося псувати настрою. Та це не має значення. Йосип Свіжак зумів привабити до себе граничною відвертістю зболеності. Цього найбільше хочеться від поезії. Все інше є оманливою позолотою, яку неодмінно знищить невмолимість часу.

Ігор Фарин
а