Сьогодні загинуло п’ятеро людей на київському Майдані. Се вже не Євромайдан. Се – Майдан крови!
Українські письменники не мовчать. Декого із них арештовано. Зокрема, молодого поета Юхима Дишканта, мого земляка із Тернопільщини. Свою Заяву оприлюднив Український ПЕН-клуб. Декілька локальних заяв зробила Національна спілка письменників України. Декілька і дуже локальних.
Що мене здивувало найбільше у ці дні? Смерть не здивувала, вона укріпила мене в правильности українського шляху. Тяжкого і кривавого. Завжди. У всі віки.
Мене здивувала позиція НСПУ. На 23-е січня призначено Раду НСПУ, але серед порядку денного немає питання про політичну ситуацію в Україні. Зате аж 4 питання про Майнові справи або ж пов’язані із майновими конфліктами Спілки.
Декілька днів тому до мене зателефонувала відома українська письменниця, яка напівістерично закликала мене приїхати на Раду, бо розкрадають решти спілчанського майна. На моє запитання, чому мовчить вона, письменниця відповіла: Вони мене вбʼють або вбʼють ті, які стоять за ними… Мені прикро, що в часи напіввоєнні, в часи, коли люди гинуть за Українську Ідею, Рада НСПУ збирається вести розмову про Майно.
Я втомився від брехні в Спілці. Я втомився від брехунів у Спілці. Таке враження, що у Спілку прийшли «нувориші», далекі від літератури, аби зайнятися єдиним – довести до абсурду те, до чого не встигли довести інші.
Я не хочу в цьому брати участи. Мені прикро, що серед Спілчан є мільйонери, які прикриваються Українським Словом, немов би щитом архангела Михаїла.. Мені прикро, що ці люди взагалі потрапили в Спілку.
Виходячи із сказаного, я стверджую, що оголошую індивідуальну війну режиму Януковича. Вмирати не страшно. Страшно жити із кривдою в серці.
Я підтримую тих українських письменників, які в цей страшний і відповідальний момент Істини ділять не Майно, а розділяють Долю України.
СМЕРТЬ ВОРОГАМ!
я рада, п. Євгене, що Юхим Дишкант – Ваш земляк. Він мій колега по університету. Як працював Юхим Дишкант? Підходив до одного викладача, казав, що на нього наговорюють, а на запитання “А хто?” показував пальцем на першу-ліпшу людину біля себе. Про старших колег-письменників казав таке, що вянули вуха, але я ніде не бігала й не доносила. За це Юхиму – завищені оцінки, поблажки, неврахування прогулів і мікрокнижечка “Рамя”, видана в друкарні НУОА тиражем 20 – 30 примірників. Я Юхиму давно простила, але питаю, що він робив на революції? Шукав тих, на кого можна вказати пальцем і продати? (А я впевнена, що так і було). Тож може, й добре, що його відправили додому, до мами. До речі, Я стояла на майдані під чужим іменем і за іншу область, аби ніхто не впізнав і не доказав у той заклад, де я навчаюся. Боюся таких Юхимів.
а що ж той викладач, довкола якого Юхим вився, як хміль довкола тички? Попервах заохочував таку поведінку нещасного та неморального хлопчика, обіцяв посаду викладача, ще багато чого, а не виконав і 10-ї частини того. Юхим до нього їздив-їздив, ставив-ставив могоричі, та й дав годі. До речі, той викладач колись працював у Луцькому ун-ті ім. Лесі Українки викладачем марксизму-ленінізму, так що там моральність аж пре.
так що, пане Євгене, можете пишатися далі таким земляком, якщо хочете. А я пишаюся тим, що я на жодну людину не мала бажання доносити, ніколи, що я не бігала й не шукала покровителів, і що мої книжки виходили в 10 разів більшим тиражем, аніж згадане “Рамя”, яке пахне загубленими людськими душами.