Раніше про біженців я слухав з екранів телевізії. Це було десь там, за екраном: Югославія, потім Косово, потім Ліван, потім Сирія, потім… Перед тим було ще щось подібне: Чилі, Камбоджа, Вʼєтнам… А ще африканські войни, перманентні і такі непам’ятливі, хоча там людей гинуло тьма…
БЄЖЄНЦІ…
Раніше про біженців я слухав з екранів телевізії. Це було десь там, за екраном: Югославія, потім Косово, потім Ліван, потім Сирія, потім… Перед тим було ще щось подібне: Чилі, Камбоджа, Вʼєтнам… А ще африканські войни, перманентні і такі непам’ятливі, хоча там людей гинуло тьма…
Сьогодні біженці вже в Україні. Спочатку був телефонний дзвінок із Косова (нашого, прикарпатського). Телефонував добрий знайомий, який назвав імʼя професора Сімферопольського університету, засновника кафедри української мови і літератури в 1954 році, що помер на початку березня цього року. На кафедрі української літератури працював його онук, він же пробував вияснити, чи не можна було би з дружиною перебратися до Івано-Франківська. Оскільки я працював на кафедрі Сімферопольського університету наприкінці 80-х, то Петра Киричка (1922-2014) знав заочно, а вже коли поступив у аспірантуру, то мав із ним декілька розмов у Сімферополі, тому своєму знайомому пообіцяв поцікавитися, хоча розумів, що роботи тут нема (містом ходить десятки кандидатів наук у пошуках роботи). Через декілька днів знову телефонував знайомий і сказав, що прохання знімається, оскільки у знайомих виникли непередбачені труднощі, вже аж ніяк не пов’язані з російською анексією Криму і вимушеним безробіттям…
Десь через місяць знову був телефонний дзвінок, якраз я був у Богородчанах на Шевченківському фестивалі. Тепер телефонував добрий знайомий із Луганська, викладач університету. Просив дати телефон завідувача кафедри української мови медичного університету, можливо, знайдеться якась робота. Бо у Луганську почали переслідувати свідомих українців: «Євгене, йдуть етнічні чистки!»…
А наприкінці травня мав випадкову розмову із одним порядним міським чиновником (такі бувають і в Галичині). На моє запитання, чому він без настрою, чоловік відповів просто: «Був на відкритті змагань, на яких є представники зі всієї України. То донецькі тренери кажуть: „Вы хорошо живете за наш счет“, а діти додають: „Путин хороший. Он наш президент, а западенцы коварны“». А тоді ще розповів, як деякі з так званих „біженців“ вимагають квартир у обласному центрі, а на запропоновані варіянти житла у селах відмовляються: „Мы не работать сюда приехали, а жить“. А коли виходить не так, як вони собі уявляли, зразу викликають представників ОБСЄ: „Ось, мовляв, нехтують їхніми громадянськими правами“…
Словом, проблем тепер немало. Люди різні. Більшість із тих, що переїжджають, є нормальними людьми для нормального стану життя. Але ніхто не готовий жити в умовах війни. Галичани теж не готові. Навіть я, котрий про це пише, – не готовий. Днями бачив телерепортаж про військовозобовʼязаних прикарпатців. Жоден з тих, які давали інтервʼю, не сказав, що він готовий до війни. Ні фізично, ні морально. Тим більше тепер, коли на Прикарпатті вже поховали вісьмох військових.
Справа не в смерті. Вона завжди невчасна і завжди жахлива. Особливо для рідних. Справа у ставленні держави, яка покликала чоловіків виконувати свій громадянський обовʼязок, забувши про державну відповідальність за патріотичний клич. Хто за цей державницький пофігізм відповідатиме? І чи відповідатиме? Ось питання, відповідь на яке означатиме стратегію існування держави як такої.
А про біженців я не можу нічого сказати більше, аніж сказав. Могли би розказати мої родичі, які стали біженцями у часи ІІ Світової. Їх розкидало по Америках і Канадах. Але ця біда оминула мою маму, яку 15-річною у 1944-му році гнали разом із її татом, а моїм дідусем, у Німеччину. Але вони дорогою втекли додому, бо переживали за маму і старшу сестру, які залишилися в селі (допоміг якийсь німецький вояка: відкрив двері стайні, де вони були закриті і сказав: «Хочете повернутися додому, то йдіть, бо завтра вас вже ніхто не відпустить»).
Але найбільше мене цікавить доля мого родича, який живе у Донецьку. Одружився студентом на донецькій росіянці. Гарній і мудрій жінці. Мають двох дорослих синів, один працює у Москві, інший у Києві. А ось їм тепер дуже й дуже непросто. Ні вступатися, ні жити. І хоча вони ще не говорили про виїзд з Донецька, але я розумію, що це питання перед ними постане у всій своїй неприглядній відвертості. У їхньому світоглядному виборі простим спостерігачем мені вже не вдасться бути.