Євген Баран. Двісті років без Шеченка

Я розпочав би з того, що на якийсь час заборонив писати і говорити про Шевченка. Заборонив би ставити пам’ятники Шевченкові. Йому заборонили писати і малювати довгих десять років. А у нас суцільний суспільно-квазіпатріотичний „пронос“ навколо Шевченка.
Колись Михайло Драгоманов слушно зауважив: „Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не дивно, коли на його так часто оглядаються українці й не українці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, – а всі, хто бравсь писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та, глядячи на те, перед ким говорилося про українського кобзаря“. („Шевченко, українофіли й соціалізм“, 1879). Думка слушна, повторюся, хоча й сам Драгоманов не оминув тієї пастки самонаповнювання Шевченка собою, про яку попереджав.
З тієї великої кількості досліджень і квазідосліджень про Шевченка, при всіх позитивах одних і всіх негативах інших, я б зупинився на двох. Перше – це Кулішеве „Слово над гробом Шевченка“ (1861) і друге – се перший нарис про Шевченка польською мовою авторства барона Ґвідо Баттаґлія „Taras Szewczenko, życie i pisma jego“ (Львів, 1865).
У своєму Слові Пантелеймон Куліш окреслив той стратегічний ключ до розуміння феномену Шевченка, яким ми нехтуємо: „ Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої…“. Вартує уваги і висновок-клятва Пантелеймона Куліша, якої ні він, ні ми не дотримувалися і не дотримуємося: «Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголати: то лучче ми мовчатимем, — і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду“. І ще одна теза Куліша, але вже з іншого виступу: „Шевченко не має нікого до себе близького, в високій думі народній, не то посеред рідного миру руського, а й по всій Словʼянщині ні між живими, ні між мертвими. Таких бо поетів народи віками дожидаються (все одно, що Дантів, Шекспірів, Байронів). Такий поет становить сам собою народ – у одній своїй одиниці“ („Дві мові: книжня і народня“, 1858).
Барон Ґвідо Баттаґлія є одним із найчесніших інтерпретаторів біографії і творчости Шевченка. Він виклав ті факти біографії, які були відомі і які, в принципі, окреслювали винятковість життєвого шляху і назвав основні твори, коротко переказавши їхній зміст і давши невеличкий власний коментар, сповнений поваги і шани до творчости Шевченка, назвавши при цьому перші переклади творів Шевченка польською мовою. Автор нарису називає Тараса Шевченка народним генієм, провідною зорею України, тим серцем, яке розбудило до духовного відродження Україну. Називає Шевченка поетом, який звернув на себе увагу цілої Словʼянщини.
Більше я не цитуватиму нікого. Я буду твердити, що на державному рівні святкуємо чергову річницю Зради Шевченка. Я не кажу про тих святих апостолів, яких народжувала і народжує Україна. Я кажу про той цинізм юрби, узаконений на рівні Держави, – святкувати Зраду ідеалам Шевченка.
Що тут ще сказати? За тим же Паньком Кулішем, мовчати, нехай говорить Тарас:
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плестú
Кнути узлуваті, –
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле, і море.
(Тарас Шевченко „Кавказ“)

Двісті років ми йдемо від Шевченка. Двісті років. Нам стає снаги. Нам стає здоровʼя. Нам стає слів. Йдемо. Не зупиняємось. Сліпці. І тільки Шевченко, Дух Шевченка, Слово Шевченка, Животворяща правда Шевченка відкриває окремим з нас очі.
Я не знаю, чи сам прозрів. Я не тверджу, що прозрів. В якийсь момент я просто скамʼянів. І розумію, що інакше жити вже не зможу, не зумію, не маю права. Мовчу. І вірю Шевченкові. Вірю в Шевченка:
… Сонце йде
І за собою день веде.
І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі…
І буде правда на землі.
(Тарас Шевченко. „І тут, і всюди – скрізь погано“)

30 жовтня 2013
Надруковано: журнал „Київ“, листопад-грудень 2013