“Все, що знаю про родину Дмитровських, знаю від своєї мами. І про Євгена та Стаха, які не тільки були свідомими українцями, але й членами Комуністичної партії Західної України, яка була розформована у 1939 році, а багато її членів загинули в тюрмах і концтаборах совітського режиму. Тому Євген більше ніколи не вступав у партію, коли йому пропонували, бо тільки відповідав: „Прошу поновити моє членство в КПЗУ“. І про їхнього батька, мельника Миколу, якого побили енкаведисти і відпустили вмирати додому…”
ПАМ’ЯТЬ РОДУ…
Зенон Дмитровський. Вчений, педагог, батько. – Львів: ПАІС, 2015. – 84 с.; Зенон Дмитровський. Пам’ять поколінь. – Львів, 2015. – 278 с.
Це не буде рецензія на книги Зенона Дмитровського, оскільки їх пише мій троюрідний брат, пише він про свого батька Євгена Миколайовича Дмитровського (1910-1968), і вписує свою родинну історію в контекст історії галицького українства 30-60-х років ХХ століття.
Сам Євген Дмитровський (1943 р.н.) – журналіст, телевізійник з великим стажем, кандидат філологічних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка.
Почну з родинного кола – його бабуся Анна Дмитровська (1884-1954), з дому Цепенда, і моя бабуся Анастасія Братків (1894-1966), з дому Цепенда – є рідними сестрами. Про мою бабусю і дідуся Івана Браткова (1888-1964) говориться в книзі , також наводяться фрагменти спогадів моєї цьоці Євгенії Нагірняк-Братків (1926-2011) і моєї мами Михайлини Баран-Братків (1929 р.н.).
Я не пам’ятаю, на жаль, його батька Євгена Дмитровського, викладача Дрогобицького педінституту, але пригадую, як моя мама на початку листопада 1968 року їздила на похорон свого двоюрідного брата. А через два місяці на роботі помер і старший брат Євгена, станіславський інженер Станіслав Дмитровський (1909-1969), якого раз бачив у своїх ще живих дідуся і бабусі (напевне, це була осінь 1963-го, або рання осінь 1964-го, бо мій дідусь помер 22 квітня 1964).
Все, що знаю про родину Дмитровських, знаю від своєї мами. І про Євгена та Стаха, які не тільки були свідомими українцями, але й членами Комуністичної партії Західної України, яка була розформована у 1939 році, а багато її членів загинули в тюрмах і концтаборах совітського режиму. Тому Євген більше ніколи не вступав у партію, коли йому пропонували, бо тільки відповідав: „Прошу поновити моє членство в КПЗУ“. І про їхнього батька, мельника Миколу, якого побили енкаведисти і відпустили вмирати додому.
Те, що Стах і Євген були чесними і талановитими людьми, є беззаперечним родинним фактом, і моя родина, в тому числі я, гордимося братами Дмитровськими. Бо родинне коло по лінії мого прадідуся Симеона Цепенди (названого на честь свого дідуся, священика-ієрея Симеона Саврасевича, 1782-1855) є обширним: прадідусь оженив 3 синів (Миколу Яремка і Кирила) і віддав заміж 7 доньок (Ярину, Марину, Юлію, Анну, Теклю, Анастасію, Параску).
Про нашого прапрадідуся Олександра-Олексу (1810-1884) знаємо мало, більше вигадок і легенд, тому кожний із його нащадків вигадує „свою“ історію прапрадідуся, в тому числі я. Те, що він був чоловіком прийшлим, авантюристом, бережанським селянином, який вбив пана, польським шляхтичем або двоєженцем, – говорили усі і говорили різне. Чомусь ховав своє минуле, як і своє справжнє прізвище, – хоча до середини 50-х років ХХ століття деякі односельці ще знали його справжнє прізвище. Але сьогодні воно втрачене (моя мама лише якось мені призналася, що наш сусід Михайло Шуригайло, 1921-1989, колись їй назвав прізвище її прадідуся, але вона … забула).
Факт той, що ми ведемо родовід не так по Олександру-Олексі, як по його дружині Марії (1821-1864), батько якої, Симеон Саврасевич, один рік священикував у нашому селі, 1837-1838, про що є запис у документах Станиславівської єпархії (це село Джурин Чортківського району Тернопільської області), а останньою його парафією було село Великий Ключів Коломийського району (тепер Івано-Франківська область), де він і помер 1855 року. Останні п’ять років свого життя, після смерті дружини, Симеон Саврасевич висвятився на священика-ієрея. Похований мій прапрадідусь у моєму селі, бо тут жила донька (так розумію, що похована і прапрабабуся, імені якої не знаємо), бо єдиний син Николай (1825-1891) теж був священиком-ієреєм, висвячений 27 березня 1853 року, і служив у трьох парафіях – в Печеніжині 1853-1867 роках; капеланом у Ценяві, 1867-1888 роках, й останні три роки парохом в Косові, де й похований біля церкви Різдва Івана Хрестителя (могила збереглася і доглядається нащадками Марії), про це зберігся запис у Книзі обліку священиків Станіславської єпархії (Ф. 504, Оп .1, 195 „а“, 4 грудня 1873 р. – 31 березня 1944 р.). Николай Саврасевич не був одруженим, дітей не мав. Причиною смерти було отруєння економкою, яка сподівалася на гроші, але весь спадок Николай відписав дітям Марії ( а їх у неї було восьмеро – п’ять синів і три доньки).
Склалося так історично, що бабуся Анастасія найкраще спілкувалася зі своїми сестрами Яриною (1876-1957), Анною, Параскою (1896-1958) і братом Яремою (1888-1930). Свого первістка бабуся назвала Яремком, а хресною мамою моєї мами була Анна Дмитровська. Мій дідусь був у гарних взаєминах із Іваном Полутранкою (1870-1931) і Миколою Дмитровським (1880-1946), своїми шваґрами, біля яких і захотів бути похованим. Чомусь навіть для Анни, дружини Миколи, дідусь Іван вибрав місце не біля чоловіка, а недалеко від її бабусі Марії Цепенди-Саврасевич. Так, ніби тримав місце для себе коло улюблених шваґрів…
Вся історія, розказана Зеноном Дмитровським (а був період, коли він називав себе Євгеном), виповнена світлою ностальгією за рідними по батьковій і маминій лініях. Можливо, вона розказана для своїх синів, Євгена і Олександра (колись дружина Зенона Леся приїхала до нас і зі здивуванням дізналася, що імена синів моєї мами Олександр і Євген: „А я думала, що ми перші так назвали“) – Євгени у нас велися вже з 20-х років ХХ століття – Євген Цепенда- „Квітка“, вбитий у 1946 році зрадником; Євген Братків (1921-1925), рідний брат моєї мами, що помер маленьким; Євген Гнатович Братків (1921-1997), двоюрідний брат моєї мами; моя цьоця Євгенія… А Олександр – навіть не від прапрадідуся пішло, принаймні моя мама назвала свого первістка після прочитання оповідання Грінченка „Олеся“, і моєму братові вже пішов 61-й рік, а його так і називаємо Олесь…
Євген Дмитровський – викладав з 1951 року в Дрогобицькому педінституті, захистив дисертацію по творчості Марка Черемшини („Реалізм Марка Черемшини“, чи не перша дисертація взагалі по творчості „покутського жайворонка“), працював завкафедрою української мови, підготував докторську дисертацію по методиці викладання української мови в школі (у 1965 році вийшла книга з такою назвою), а наприкінці 30-х у видавництві Івана Тиктора видав дві книги „Домашній промисел“ і „Заграйте, струни: Підручник гуртової та одиничної гри на мандоліні, мандолі й гітарі“ (обидві, 1938). Вчився у Львівському університеті і Станіславському педінституті, в останньому рік працював у бухгалтерії, а в останній рік свого життя планував переїхати на викладацьку роботу до Івано-Франківська, його запрошували на посаду завкафедри української мови.
Розповідає Зенон Дмитровський і про своє становлення як журналіста, про долю своєї мами, Ганни Теодорівни (з дому Розумна). Сьогодні у Зенона Євгеновича три онуки, Зенон, Данило (по сину Євгену) і Теодор (по сину Олександру).
Наприкінці книги спогадів наводить діалектологічний словничок, в якому наводяться слова, які вживалися у родині дідуся Теодора Розумного, а також родинні Приповідки та Співанки від бабусі Євдокії Розумної.
В цілому ці дві книги написані з великою любовʼю і шаною до батьків та родини в цілому. Ми повертаємося до родинних історій. Це добре. Тому не даремно, Зенон Дмитровський епіграфом до обидвох книг взяв слова Сенеки: „Людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають“, а для останнього розділу родинних спогадів використано латинський вираз: „Verba volant, skripta manent“ (Слова відлітають, написане залишається). Гадаю, цей досвід вийде за рамці родинні і стане основою для написання живої, реальної історії галицьких українців, які своїм життям та ідеалістичним служінням краєві, стверджували національну правду буття.
