“18 лютого 2015 року польському поетові і перекладачеві Богдану Задурі виповнилося 70. Про книгу, яку я заанонсував, напевне, писалося. Мені трохи дивно інше, ніде в літературній періодиці українській я не бачив бодай одного матеріялу вітального. А могли би чи той же Дмитро Павличко, чи Микола Рябчук, в крайньому разі Андрій Бондар написати про ювілей Задури…”
ПОЕТ РОЗМОВЛЯЄ…
Богдан Задура. Поет розмовляє з народом: Пер. з пол. Дмитра Павличка, Миколи Рябчука, Андрія Бондаря / передмова Д.Павличка; Післямова А.Бондаря. – Харків: Фоліо, 2007. – 187 с. – (Сафарі).
Книга – привід для розмови, але привід гарний. 18 лютого 2015 року польському поетові і перекладачеві Богдану Задурі виповнилося 70. Про книгу, яку я заанонсував, напевне, писалося. Мені трохи дивно інше, ніде в літературній періодиці українській я не бачив бодай одного матеріялу вітального. А могли би чи той же Дмитро Павличко, чи Микола Рябчук, в крайньому разі Андрій Бондар написати про ювілей Задури. Могли би зініціювати і державну відзнаку чи організувати видання гарного тому вибраного, шляк би нікого не трафив. Але все у нас, як у тій симоненківській країні Навпаки: „Там ніхто й не чув про мило! // Всі замурзані по вуха, // Галасують всі щодуху, // Оком чують, вухом бачать, // Догори ногами скачуть. // Сажотруси хати білять, // Землеміри небо ділять, // Косарі дерева косять, // Язиками дрова носять“…
Той же Дмитро Павличко у передмові відзначає: „Як за вибором авторів і творів, так і за майстерністю відтворення польською мовою українська поезія в перекладах Богдана Задури викликає схвальне подивування. Польський поет уміє знаходити в нашій літературі речі, які не поступаються найкращим зразкам сучасної польської і, думаємо, європейської поезії“. Андрій Бондар у післямові доповнює думку українського класика: „Задура – це 95% української поезії польською мовою“. Так само високо цінують оригінальний поетичний талант Богдана Задури: „Поезія Богдана Задури – своєрідний, широкий архіпелаг, який з’явився не одразу, а поступово впродовж майже сорокалітньої творчої праці письменника (перша його збірка віршів «У краєвиді із амфор» вийшла 1968 р.)“ (Дм.Павличко); „Задура – це своєрідний Ґауді польської поезії“ (А.Бондар). Гарно сказали, добре сказали, молодці. Але сказавши „А“, треба казати „Б“, і тоді все сприймається нормально.
Але не буду розвивати сеї теми, бо, можливо, якісь спроби з боку названих письменників робилися, аби ювілей Задури був не тільки подією польської літератури, але й важливим камертоном української європейської культурної ходи.
Скажу, що переклади трьох добрих знавців польської мови і незлих поетів (можливо, хтось забув Рябчукову «Зиму у Львові»), з різними варіантами трактування одного і того ж вірша (особливо багато „збігів“ у Павличка і Бондаря), дають змогу читачеві не тільки прочитати вірші Богдана Задури, але й вибрати кращі з українських поетичних інтерпретацій.
Про своєрідність поетичного і розуміння поезії Богдан Задура говорить сам в одній зі своїх прозових ритмічних рефлексій: „Одним зі способів, якими послуговується поезія, є обертання банальних ситуацій, використання парадоксів. Вірш – це складені в певному порядку і відповідно до певних правил слова“. І продовження цієї думки в цьому ж вірші: „Недочування уможливлює несподіване поєднання слів. Можливо, в цьому полягає покликання поезії, в організації таких неповторних несподіваних поєднань, які, однак, не є випадковими. Той, хто не любить багаторазово повторювати те саме, не має чого шукати в публічному житті та в політиці. Той, хто хоче говорити те саме й так само, не має чого шукати в поезії“ («Горобець біля кістки», пер. А.Бондаря).
У поетичному доробку Богдана Задури маємо як класичні форми римованого вірша, так і верліброву традицію, дуже характерну для польської поезії від середини 70-х років минулого століття (хоча той же Ружевич, Герберт, Шимборська, Мілош ще в 50-х роках її активно пропагували). Дмитро Павличко так охарактеризував формальне розмаїття поезії Задури: „У тій системі висп є острови неокласицизму, модернізму і постмодернізму, цикли сонетів. Мініатюр, вільних віршів, римовані й неримовані строфи поем, прозою записані рефлексії неординарно мислячої людини. За всієї формальної різноманітності, тематичної багато вимірності, метафоричної вишуканості ця поезія базована на єдиному інтелектуально-емоційному моноліті, який можемо назвати трагічною іронією“. Андрій Бондар доповнює цю оцінку: „Дивна річ: його ранні, класицистичні речі можна сприймати як шедеври поетичного мастодонта, натомість вірші з останніх збірок – кваліфікувати як молодече хуліганство“. І ще одне слушне зауваження Бондаря: „Задура має якусь мало не «Єжилецівську» пристрасть до афоризації поезії“.
Цією книгою я для себе відкрив талановитого поета. За принципом: краще пізно, ніж ніколи. Але мені більше до вподоби його мініатюри і ота „єжилецівська“ пристрасть до афоризації. У його „довгих“ віршах чи віршованих рефлексіях треба ловити серцевину, що не так просто, а, моментами, й не можливо. Я би не хотів говорити, що се є недоліком автора. Швидше, має рацію А.Бондар, з цього приводу твердячи: „У Задурині контексти і другі, треті, п’ятнадцяті рівні розуміння треба довго «в’їжджати». Треба уявляти цю поезію візуально, пробувати на смак, торкатися пальцями“ .
Але не можна не визнати загальний високий рівень поетичного мислення. Елементи іронії, самоіронії, сатири (насамперед, поема «Тиша», яку добре – у сенсі естетичному і сенсі читацькому – оцінює Павличко і яка дивним чином перегукується із Симоненківською казкою «Подорож у країну Навпаки»), поетичного парадоксу і афористики є ключовими для розуміння особливостей поетики Богдана Задури.
Так, Богдана Задуру треба просто читати і розуміти, що його увага до української поезії, його ентузіястичне намагання привернути увагу польського читача до світу української поезії є тим несподіваним, але й не випадковим дарунком, який українська культура має не тільки поважати, але й, зі свого боку, всіляко підтримувати такого автора, популяризуючи його творчість на українських теренах. Аби бодай спростувати іронічно-афористичне спостереження Богдана Задури:
Чим більше ти зробив
тим більше непотрібний
(«Об’єктивне», пер. Д.Павличка)
Чи перевести його в розряд авторського хвилинно-настроєвого перебільшення…