Я приїжджав у татове село Палашівку, що в семи кілометрах від Джурина бічною трасою на Базар, Криволуку, Буряківку (ходили в радянські часи автобуси з Чорткова на ці „кучеряві“ села), щотижня і на всі релігійні свята. Причина була проста в Палашівці жили дві молодші татові сестри, цьоця Зосі і цьоця Ганя. У старшої з них, Зосі, був чоловік Михайло, двоє дітей, мої двоюрідні сестри Ганя і брат Богдан, тому мені було цікаво до них їздити.
ЦЬОЦЯ ЗОСЯ…
Пам’яті Софії Василівни Котик-Баран (17 липня 1930 -19 січня 2015)
Все, що я знаю про родину Баранів, знаю від цьоці Зосі. Так склалося. Мій тато мало мені розповідав. Ще менше говорив. Коли я його „діставав“ запитаннями, щось коротко казав або ж відрізав традиційним чоловічим „Відчепися“…
Я приїжджав у татове село Палашівку, що в семи кілометрах від Джурина бічною трасою на Базар, Криволуку, Буряківку (ходили в радянські часи автобуси з Чорткова на ці „кучеряві“ села), щотижня і на всі релігійні свята. Причина була проста в Палашівці жили дві молодші татові сестри, цьоця Зосі і цьоця Ганя. У старшої з них, Зосі, був чоловік Михайло, двоє дітей, мої двоюрідні сестри Ганя і брат Богдан, тому мені було цікаво до них їздити. Тим більше, що Богдан був усього на три роки старший, і ця невелика вікова різниця дозволяла нам мати багато спільних інтересів. Хоча і між нами проходили вікові „войни“, ми прозивалися один одному «Кіт» і «Баран», се тривало доти, поки цьоця Зося не витримувала і давала підзатильника Богданові, а мені давала десять копійок на автобус і казала, аби я шурував у свій Джурин…
Відколи її пам’ятав, завжди працювала. Не мала ні неділі, ні празника, бігала на огородну бригаду, доглядала розсаду. А восени ламала тютюн, і вечора ми сиділи на подвір’ї насилювали листки тютюну на шнурки, а потім ніяк не могли відмити чорні руки від тютюну. А ще тримала корови, свині. Останні тримала до смерти. Постійно їй допомагала молодша сестра, цьоця Ганя, яка так і не вийшла заміж і не мала своєї сім’ї. Тато трохи сварився з наймолодшою сестрою, аби пильнувала батьківської хати. Але се мало допомагало. Так вони і жили, сварилися, робили і не могли вже одна без одної. А коли помер вуйко Михайло в 2008 році, якраз 24 серпня ( через кілька годин після смерті того самого дня народився у вуйка і цьоці ще один правнук Данило), цьотки стали нерозлучні…
Цьоця Зося багато розповідала мені про мого прадідуся і прабабусю, Семена (1855-1933) й Ірину з Гошуляків-Гошулевичів (1857-1941), про їхніх дітей Івана, Дмитра, Михайла, доньок Марію, Юстину, Параску і Софію. Восьмою, наймолодшою дитиною у цій сім’ї був мій дідусь Василь (1897-1953). По лінії моєї прабабці моїми далекими родичами є Іван Гошулевич, галицький поет ХІХ століття, і Йосип Гошуляк (р.н.1922), оперний бас з Канади. Старші брати дідуся Василя виїхали в Канаду, перші два так і не одружилися, а Михайло доробився в Канаді, мав двох синів, Степана і Василя, які змінили своє прізвище й стали з Баранів Баронами… Ще одна дідусева сестра Юстина, вийшла невдало заміж, потім захворіла й молодою померла. Ще мій дідусь її поховав у 1935 році у Чорткові.
Зося закінчила тільки 7 класів. А потім все життя працювала в селі. Найдалі, де була – у Львові (їздила з сином, коли він поступав вчитися; потім на весілля сина; потім на похорони сватів; тоді на похорон невістки; й нарешті, на весілля онуки). З моїм батьком, а своїм старшим братом часто сварилася: тато мав натуру бурхливу, особливо, коли випивав, а випивав у молодости часто. Коли декілька років тому щось ми розговорилися про тата й цьоця Зося почала мені на очах витворювати міф про нього, я тільки й запитав: «Це Ви про кого?». Вона глянула на мене й обоє ми засміялися… «З роками згадується тільки хороше», – як говорить герой одного французького фільму…
Дідусь Василь з листопада 1918 до травня 1919 року служив у Чорткові в українській поліції. Але до 1939 року, коли приїжджав до Чорткова на базар, то жиди завжди дарували йому кусок свіжини, примовляючи: «Пане Баран – се за Вашу людяність, коли ви були в поліції».
Коли тато, хлопчаком вимушено записався в „стрибки“, аби не вивезли родини на Сибір, то хлопці-повстанці зробили йому попередження. Тоді дідусь Василь пішов до свого родича, який був пов’язаний з повстанцями і сказав: «Петре, хлопці воюють за Україну, і не дочекаються її, а я служив Україні. Най лишуть мого сина в спокої, він нікого не продав і не вбив». Й тата більше не чіпали. А через півроку тато сам звільнився, викликавши на дуель капітана міліції. П’яний капітан чіплявся до людей. Треба визнати, що той капітан виявився не найгіршим, бо, протверезівши, вибачився перед татом…
Коли декілька років тому я сказав цьоці, що мене звинувачують за тата, вона тільки й сказала: «Плюнь тому, хто звинувачує, в морду. Ми з сестрою молимося постійно за нього, бо, якби не він, вивезли би нас на Сибір»…
На сегорічне Різдво я поїхав у Палашівку до цьоток. У хаті зібралися донька із зятем, внуки, правнуки… Цьоця була рада усім, але також і моєму приїзду: «Їдь, їдь , дитино, до нас. Все так не буде, а ти приїдеш, і так, ніби наш старший брат прийшов. Ото тебе довго не було, а Ганька каже: „Чось нема нашого Баранчика“. Приїзди, дитино, приїзди, бо я вже, напевно, буду вмирати». Але на сі слова я майже не зважав. Бо переживши у 58 років клінічну смерть, цьоця постійно про неї тільки й говорила. Так що я вже повірив у її безсмертя…
19-го пізно увечері мені зателефонував мій троюрідний брат Андрій з Палашівки й сказав, що цьоці більше нема. А ще за годину ту саму новину підтвердила її онука Зоряна…
Разом із її смертю у мене завершився черговий період дитячих ілюзій, що смерть – се випадковість, яка не обов’язково прийде до тебе. Вона приходить, навіть тоді, коли ти її внутрішньо очікуєш, несподівано, забираючи найкраще і найкращих із твого життя…
