“Йоан Хреститель – перший євангельський максималіст, що поклав свою голову за правду. В тюрмі приймаєш хрещення. Перед тобою стає ворог, який має тебе за ворога і застосовує до тебе підступні методи війни…”
.
З віддалі років
12 січня 1972
Бо прийдуть до тебе
Три празники в гості
Радуйся
Ой радуйся земле
Син Божий народився
Ой перший же празник
Святеє Рождество
Радуйся
Тільки ж Іродові нащадки не дали нам досвяткувати. Арешти почалися 12 січня.
Київ. За ґратами Київ
Весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв
А чи орда навісна?
В. СТУС
Свято Водохреще в тюрмі більш урочисте. Йоан Хреститель – перший євангельський максималіст, що поклав свою голову за правду. В тюрмі приймаєш хрещення. Перед тобою стає ворог, який має тебе за ворога і застосовує до тебе підступні методи війни…
Ніхто до ув’язнення не міг цього ясно відчути і відповідно настроїтись – на боротьбу.
Але хіба десять років до ув’язнення не були боротьбою з режимом? Хтось каже: вони хотіли покращити соціялізм… Інші кажуть: вони хотіли змінити режим… А самі “компетентні органи” писали: “З 1965 р. на ґрунті антирадянських націоналістичних переконань, з метою підриву і ослаблення Радянської влади систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські наклепницькі документи”. Тобто КҐБ вважало: вони хотіли підриву і повалення режиму.
Незалежно від міри радикалізму, на історичну арену вийшли люди настільки помітні, що наддержава зважилась на ганебний перед усім світом крок – на політичні арешти 1972 р.
З віддалі років уже видно, що означали люди національного опору 60-х років. В суспільстві не було боротьби двох рівноцінних груп інтеліґенції, двох таборів, які змагалися між собою. Була залякана службова інтеліґенція, яка засвідчувала свою вірність офіційній ідеології, і була група національного, морального, етичного опору офіційній політиці та ідеології. Супроти цензурованої видавничої продукції та невелика група “відщепенців” творила напівлеґальний і нелеґальний “самвидав”, який засвідчив, що опір підносить людину на вищий щабель. Твори “самвидаву” не просто відрізнялися ідеологічно. Вони були на рівні вільної і чесної дослідницької думки, і саме тому їх перекладали на іноземні мови. Не випадково і читач тягнувся до них, і сміливіші автори з офіційних позицій переходили на бік, де в нестерпних умовах очищується людське сумління, людська думка і вирізняється гідне людське обличчя.
Боротьба за відродження чести і національної гідности – це важливіше, ніж міра радикалізму, заявлена в документах.
Другий бік діяльности учасників опору – міжнародній. Йому надавала значення влада, і її опоненти. Нагадаймо, що на столі слідчих і суддів лежали закордонні видання Івана Дзюби, Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола… Вони мали і україно¬мовний, і іншомовній варіянти. Вони, ті книжки, ті імена привертали до України увагу. Світ цікавиться людьми, які борються за свої ідеали. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами.
Феноменом УССР, цією колоніальною вивіскою, світ не цікавився. Чи мало це значення? Не треба переоцінювати, але й не треба недооцінювати значення резонансу у світі. Він впливає і на нашу національну свідомість. Можна сказати певно, що групка ув’язнених за слово інтеліґентів тої пори підняла образ України в очах Заходу вище, ніж це потім зробить напівсовєтський режим за десять років незалежности України.
Чому? Бо напівсовєтський – це брехливий, безвідповідальний і позбавлений національної гідности. Він принизив ім’я України, він не здатний гідно легалізувати право України.
Оглядаючись на давно минулий 1972 рік без наміру героїзувати чи прославляти, мусимо все ж таки нагадати сучасному поколінню: ваша справжня вартість засвітиться у чіткій одважній громадянській позиції. Не треба канонізувати Василя Стуса, але й не слід забувати про його чутливу національну совість і почуття чести. Він, як згадує Світлана Кириченко, мав звичку нагадувати, що життя вимагає боротьби і, як писав Оскар Вайльд, “Ніщо такою мірою не спричинилося до людського поступу, як дух непокірливости й бунтарства. Для всіх часів і для всіх народів непокірливість була найвищою доброчинністю”.
Можна уточнювати поняття, але не треба уточнювати, що то є “дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”.
Якщо ми вже вивчаємо Франкових “Каменярів” у школі, то повинні знати, що то значить у житті:
І п’ядь за п’ядею ми місце здобували,
Хоч не одного з нас калічили ті скали…
Ті, що були якось причетні до боротьби репресованих шістдесятників за нових умов, були готові прийняти естафету опору й прямостояння, і взяти на себе нові обов’язки. Ті, що боялись і росли в затінку прихованого “патріотизму”, залишилися пристосовниками і кинулись розвінчувати разом з совєтськими стереотипами і поняття традиційного ідеалізму – правду, обов’язок, офіру.
Біда шістдесятників, які вистояли, не в тому, що вони не змогли взяти влади, їх мало, і вони не мали належної школи. Біда в тому, що навколо було мало чесних послідовників, здатних підхопити естафету і зрозуміти, що справжня боротьба за Україну тільки починається.
Скільки їх, молодих, освічених, але не засвічених вогнем любови, зневірились після перших невдач і подались шукати легшого життя на чужині. А на Україну ринули “нові рускі” з грошима.
Скрізь у нас бракує умілих чесних рук, готових робити українську справу. Той, хто тягне, тягне один за трьох. І знов потрібен ентузіязм подвижників і принциповість українця, який скрізь відстоює свої позиції і не приймає мови, смаків і стереотипів вулиці. І йде супроти вітру.
…А з глибин традиції виходять молоді колядники зі співом:
Ой радуйся земле
Син Божий народився.