Але над характером українців не завадило б задуматись. Українці тужать за господарем. Вони хочуть, щоб при владі стояв гідний господар, відповідальний за слово присяги, яку прийняв, поклавши руку на Біблію. Протягом 4-х поколінь віра і традиція в народі руйнувалися, але всерівно народ наш більше вірив Біблії, ніж вождеві.
Вождь чи господар
«Коли вже суд ухопить когось у свої руки – біда. Біда, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них думати, та спробуй розрізнити порядне від пройдисвіта, особливо сьогодні, в такий важкий час, коли ухекали цього Фердінанда. Колись, як я ще служив у війську в Будейовицях, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а той пес належав панові капітанові…”.
Ярослав Гашек “Пригоди бравого вояка Швейка”
Швейк, як ми знаємо, мислив аналогіями. Перевага того способу мислення в широті і всеохопності. От хоча б у цьому уривку – і питання права, і соціальної психології, і політики, і військової справи. І про все це Швейк має яскраві судження. А вже щодо коректности висновків – вибачайте: не можна від однієї людини вимагати всього і зразу…
От якби Швейк народився перед виборами до Верховної Ради 2002 року, то він би міркував приблизно так: “Хоч би хто і що би там казав, для чверті наших співвітчизників таким кумиром став Віктор Ющенко. Саме з його образом масова свідомість асоціює майже приголомшливе відкриття: виявляється, не все в Україні так безнадійно, можливі зміни на краще…
…На думку спадає нещодавня аналогія: позаминулогороку “свідомі” українці вже мали свого кумира – колишнього прем’єра… інтеліґента і патріота Євгена Марчука. Його значуще мовчання розцінювали як прояв величезної обізнаности і далекосяжних плянів. Але часминав, поволі ставало ясно, що генерал Марчук ніколи не зробить того, в ім’я чого ішли за ним сьогодні тисячі безіменних прихильників…”.
– Ого! – скажете ви, – тепер і Швейк уже не той: модернізувався, набрався нових слів, посерйознішав…
А що ви думали! За таких сотню років уся Швейкова невинність розтряслася на експериментальних полігонах XX століття. Зате залишилася розкіш мислення аналогіями – на всі теми поточного життя.
Можливо, мені б і не вдалося натрапити на Швейків слід, якби не те,що стаття Максима Стріхи “Туга за вождем” потрапила мені до рук аж тричі – і в “Голосі України”, і в журналі “Сучасність”, і в лондонській газеті “Українська думка”.
А це вже, погодьтесь, треба вивчати, коли передруковують поважні видання.
Отже, чи є в українському суспільстві туга за вождем? Кмітливий Швейк відразу відсік би такі твердження і міг би сказати так: “Насмілюсь доповісти, таких серед українців не зустрічав. Я погоджуюсь, що строгість мусить бути, і з нагоди смерти вождя добрий вояк мусить витиснути сльозу, але щоб любити вождя чи там ще тужити, то таке, прошу я вас, тільки раз трапилось мені бачити в піонерському таборі в Будейовицях…”.
До тих Швейкових тверезих міркувань можна додати: ні в часи Київського князівства, ні в козацькі часи, ні в часи національно-визвольних змагань 1917-… і 1942-… років не спостерігалося у нас туги за вождем. НіІвана Грозного, ні Петра І, ні Леніна-Сталіна… І, гадаю, не тому, що у нас не було Кремля для вождів. Російські філософи Бердяев і Федотов теж підкреслюють різницю між тугою українців і росіян…
Отже, даремно Максим Стріха тривожиться симптомами. Тут потрібна інша діягноза і коректніша аналіза ситуації. Почнемо з того, що В. Ющенка і Є. Марчука нема сенсу взагалі порівнювати.
Досвід першого полягає в тому, щоб рахувати цілком реальні одиниці і точно звітувати. Досвід другого полягає в тому, щоб непомітно підмінювати поняття і подавати звіти про погашення тих живих одиниць, що пробудилися та засвітилися, причому кожен звіт – то щабель до генеральського чину.
Чи має значення минулий досвід особи в сучасному її політичному житті? Має. Так само, як для медичної діягнози має значення опис попередніх захворювань, а для політичної діягнози – опис попередніх професійно-службових проходжень.
Згадаймо, як пригодилося бравому воякові Швейку його собакознавство навіть на службі цісареві. Точніше кажучи,він тільки тим і жив…
Отже, порівняння В. Ющенка з Є. Марчукомнам пригодиться не більше, ніж порівняння генерала Марчука з генералом Шарлем де Голлем.
Але над характером українців не завадило б задуматись. Українці тужать за господарем. Вони хочуть, щоб при владі стояв гідний господар, відповідальний за слово присяги, яку прийняв, поклавши руку на Біблію. Протягом 4-х поколінь віра і традиція в народі руйнувалися, але всерівно народ наш більше вірив Біблії, ніж вождеві.
То факт, під який нині змушені підлаштовувати навіть такі політики, які з прикрістю для себе вимовляють слово Бог в позитивному контексті.
Звичні уже до всього, нині люди недовіряють краснобайству ораторів про “заможну і процвітаючу Україну”. Люди відчувають – їхню байдужість до “тієї України”, їхню фальшиву риторику, їхній вдаваний патріотизм, за яким стоїть егоїзм і професійне жонглерство. Чому Віктор Ющенко зберігає високий імідж, незважаючи на те, що блок “Наша Україна” геть розмиває самий образ лідера?
Усі розуміють, що він не є вождем, але відчувають, що в того чоловіка є совість і гідність, написана на обличчі. Ну, не густо у нас таких, щоб викликали довіру.
Але загадка авторитету Віктора Ющенка зовсім не в тому, що він говорить і що про нього говорять. Люди відчули, що він робив для них як голова Уряду України. А це головне. Чоловік на верхах робить те, що вмів робити на низах. Отже, важливо те, що він уміє і хоче робити. Адже він робив добрі справи в оточенні чиновників, які були в попередніх прем’єрів,і якось спрямовував їх.
Люди відчули, що той чоловік не продасть України, бо вона йому в серці, а не в печінках.
А в іншому він помиляється, і поводиться не так, як йому радили б, і терпить біля себе таких, яких терпіти не можна. Мудро каже йому Максим Стріха: потрібна “чесна самоідентифікація”.
Але варто прислухатися і до того, що каже бравий цісарський вояк Швейк: “Я гадаю, що нам на все треба дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятися, чим більше над чимсь роздумує”.
2002 р.