…Сьомого липня 1950-го року. Цього дня над нами розпочався суд, який визнав нас ворогами народу. Моєму брату Павлу та його однокласнику Михайлу Дроздовському дали по 25 років ув’язнення, мені, як неповнолітній – десять. Розуміючи, що після суду нас ось-ось з Чортківської тюрми везтимуть на вокзал, моя мама цілий тиждень просиділа у скверику, де тепер стоїть пам’ятник закатованим у чортківській тюрмі – чекала з однією думкою – побачити когось з нас. Нарешті, змучена безсонними ночами, у розпачі, що небуло сил більше чекати – ледь почвалала додому.
І саме того дня мій батько, який у той час працював на залізниці, дізнався, що на станцію подали вагони для в’язнів чортківської тюрми…
…Везли нас у купейному вагоні. Замість дверей у кожному купе була сітка, зроблена із грубого дроту. В дорогу з їжі дали “пайок”, який можуть придумати тільки кати – солену тюльку. Неважко уявити, як нас до болю, після її споживання, мучила спрага, як ми просили дати нам води, і конвоїр, після довгих наших благань, змилувався над нами. Прохання ж хлопців, які їхали через “стіну” з нами – не чув.
Зрозумівши, що їм “нєположено”, хлопці “накинулися” на нього словами, які він заслужив, і після такої “поваги” той і нам вже не дав ні ковтка води. Ми якось терпіли, а хлопці мочились в складені у декілька шарів кальсони і цим вгамовували спрагу. Так ми доїхали до Львова – на “пересилку”. Промучилися ще там два тижні…
…А потім була довга дорога у Молотовську область (тепер Пермська), у Кизил, де за кожних пару кілометрів – табори, табори, табори. Працювала на лісоповалі, де вихідні були тільки на папері. Поряд був чоловічий табір, але засуджені не за політичними статтями, а за побутовими – переважно злодії. Хамовиті, грубіяни, хитрі – у них завжди була “причина” не працювати, а начальство ж мало план здачі лісу, і щоб не впасти в немилість керівництву табору і не полетіти з роботи – “виїжджали” на нас – перетворили святу неділю на робочий день…
…У 1953-му помер “батько усіх народів” Сталін. Радість охопила політв’язнів безмежна, але водночас тривожила невідомість – чи щось зміниться для нас на краще, чи все буде без змін. Кращим стало лише те, що ми уже дійсно мали вихідні. Решта – всі дні на каторжній роботі. Це тільки уявити: робота жінки на лісоповалі. А ще клімат сибірський, коли весною і восени дощ із снігом, а ми в “гумаках”. Щоб виляти з-них воду, ми їх не знімали, бо потім неможливо було взути. То ж лягали на спину, підносили ноги догори і в такий спосіб позбувалися води; вставали і знову – на лісоповал. І так щоразу, і так – кожний день. А “вдома” здамо чоботи в сушку, де трохи, лише вгорі підсохне халява, щоб можна було взутися.
Влітку теплота, а ми в кирзових чоботах, а ще довкола комарі та різна мушкара лізе в очі, від якої постійно треба було відмахуватися. Взимку ж – люті морози. Соснове гілля, що ми обрубували, треба було спалювати, і раз-пораз підходячи до палаючого багаття, сніг, що обліпив наші штани – танув, то ж не лише штани, а й валянки і ноги – мокрі. Коли йшли в барак, штани настільки замерзали, що нагадували залізні труби, в яких калатали такі ж замерзлі ноги. В бараку ледь виверну ті ватовані штани, але за ніч висохне лише підшивка, а зранку – все спочатку – надважка робота, сніг, який стікав із штанів у валянки і дорога “додому” в “залізних трубах”…
Євстахія Бабій