Напевно, немає у нашому краї бодай клаптика землі, який би не був щедро зрошений кров’ю українців. І чи не тому раз по раз приходять на пам’ять уже далекі, але ж такі невимовно болючі, сповнені трагізму, 40-і повоєнні роки.
Роки, де кожна мить для сотні тисяч тих, хто хотів бачити Україну стрункою, золотокосою, у веселковому вінку, могла бути останньою. Останньою, адже край наш був суцільним пеклом, де падали одні на полі бою, а інші патрон – останній посилали в скроню. Таким чином солдафонським чоботом імперія “союза нерушимого” мостила собі українським цвітом дороги, де одразу сіяла по всіх усюдах і кутках духовний бруд і сморід, облуду і непролазну брехню.
Богу дякувати – спочив у Бозі Союз. І засвітила ясним сонцем Правда, яка у часи страшенної облуди серед своїх власних меж змушена була мовчати. Мовчала вона й про урвище, що біля містечка Копичинців… Урвище, куди у 40-х зайди-виконавці та сини Іуди з волі тих, хто “дєлу Леніна і партії верни”, скидали вбитих наших синів, чоловіків, батьків, котрі гинули за Україну, котрі кожний свій день починали й закінчували молитвою за неї.
Урвище біля Копичинців. Воно страшне, як рвана рана. Воно святе – там наші хлопці.
А тут – уже немає їхніх матерів, котрі виплакали за ними усі сльози. Тут лишився біль. Тут – страшна правда тих днів.
Сьогодні ми приходимо до них з тугою у серці, болем у душі. Приходимо низько вклонитися за безмежну любов до нас – “і живих, і мертвих, і ненароджених”. Приходимо уже не до урвища, де їх не ховали – скидали й голодні звірі розривали їхні тіла.., а до Меморіалу, який освячений 14 жовтня 2006 року. Заслуга у цьому пана Богдана Савки – колишнього учителя історії й голови копичинецької “Просвіти”, автора багатьох статей у районній та обласній пресі, автора книг “Забути не маємо права”, “А смерть їх безсмертям зустріла”, “Копичинці. Мандрівка через століття”. “Гаряча була та пора”. Низький уклін йому за це.
Ми відвідали Меморіал у переддень Святого Миколая. Привезли полеглим у дарунок свою любов, безмежну вдячність за те, що вони були. … 44 хрести повстанцям, імена яких відомі, розмістилися півколом. Невідомі – а скільки їх?.. А скільки тих хрестів по всій Україні? Тих, які недолюбили, недокохали, не бачили радості дітей й онуків у день Святого Миколая?..
Скільки їх? Ось одна із трагедій тих днів.
Івана Ковальчука, повстанця із села Увисла, замордували енкаведисти у Копичинській тюрмі. Батьки, дізнавшись, що мертвого його скинули у яр біля Копичинців, вночі поїхали, аби забрати тіло сина. Лежав він у яру ще з трьома убитими. Обличчя усіх змінені до невпізнання від побоїв та запеченої крові. Упізнавши сина, не повезли додому – був страх перед зайдами у погонах: нагрянуть – заберуть. Вирили невеличку яму на цвинтарі, прикрили рядном з розрахунком, що на другий день зроблять домовину й поховають по-християнськи. Не встигли приїхати додому, як з’явилися незвані гості. З ненависті, помсти батько Івана Федір вилами проколов енкаведиста. Й спіткала його доля сина -Копичинська тюрма, урвище біля Копичинців. Знову ж уночі, дізнавшись про смерть чоловіка, жінка їде, аби забрати його. Сяк-так витягнула тіло на вереті, відтягнула подалі від страшного “поховання” й, згорьована, побрела додому. Дорогою повернула на цвинтар до ще не похованого сина; розповіла йому про горе. А вдома зі страшного розпачу кинулася у криницю…
Ось така страшна-правда тих днів.
“І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні”. Чи не так? Згадаймо голодомори, Гулаги. Скільки могил братських та поодиноких у наших селах та містах? Скільки могил українців “по дікім степям Забайкалля”? Хто їх порахує? І хто відповість за трагедію українців? Здається, ніхто. Воно й не дивно. Бо й надалі на груди блазнів вішаємо нагороди. А долями нашими розпоряджаються україножери, які породили ту страшну імперію, які під чуйним керівництвом хижої щуки мріють відродитися.
Євстахія Бабій,
с. Долина.