ХРИЗАНТЕМИ
Уже десять літ він не любить осені, хоча в юності то була його найулюбленіша пора року. Особливо не любить пізньої – тоді, коли цвітуть хризантеми…
За Світланою Сергій упадав мало що не змалечку – адже вони були однолітками та ще й однокласниками. Надто коли стали старшокласниками. Його закоханий погляд раз у раз перехоплював погляд її найкращих в світі очей, топився у карих озерцях доброти. Мабуть, Світлана таки була його «половинкою» – і тоді, коли водночас стали студентами політехніки, і коли, уже по закінченні інституту, він пішов служити до армії. Завжди і скрізь – разом, рука в руці. Відтак одружилися, через рік народився Іванко – якраз на Івана, у липні. Навіть за розподілом працювали в одному конструкторському бюро.
Одного з листопадових вечорів у кімнату їх сімейного гуртожитку принесли телеграму: важко захворів батько Світлани. Вона його любила безмежно – через це, мабуть, надто скромна і навіть сором`язлива, й обрала батькову професію інженера-конструктора. Потрібно було їхати до сусіднього обласного центру. Сергій поспіхом домовився з товаришем, що той підвезе дружину своїм «Москвичем». Так само поспіхом поцілував її на прощання, а півторарічний Іванко ще спав. Звично зазирнув у карі озерця Світланиних очей. Якби ж то він знав, що востаннє…
Надворі мрячило, листопадовий день видався дуже туманним. Туман висів у повітрі, мов молоко, – видимість на трасі складала десь до п`яти метрів – не більше. З цієї пелени назустріч раз у раз виринали потужні КамАЗи з причепами, навантаженими цукровими буряками, – везли «біле золото» на ближній переробний завод. І раптом один з них понесло на той маленький, беззахисний, теж молочного кольору, як і довколишній туман, «Москвич». Навіть не переляк, а, швидше за все, здивування так і відбилося у застиглих Світланиних очах – карих озерцях доброти. Так і лежала в труні зі здійнятими догори від тієї несподіванки бровами-стрілами.
Сергій до болю заламував собі пальці, скиглив, неначе поранена тваринка. А до їх гуртожиткової кімнати, до Світланиної труни, друзі й знайомі, сусіди несли та й несли цілі оберемки хризантем. Їх особливий, терпкуватий запах – немов апофеоз прощання – доводив Сергія до нестями…
Він замкнувся в собі. Крім роботи й домашніх клопотів – Іванка не віддав батькам – не знав і не бажав знати нічого й нікого. Син підростав, а Сергій не раз ловив себе на думці, що часом ненавидить його за те, що схожий на нього, а не на Світлану. Ну хоч би щось мав в обличчі мамине! Ну хоч би карі озерця доброти, яких так бракувало Сергієві…
Знову була осінь. Десять літ по Світланиній смерті. Одного з листопадових днів вони простували з сином до цирку. Якраз була неділя і на майдані їх закарпатської «столиці» юрмилося чимало художників з етюдниками в руках. А трохи віддалік літня жінка у теплій вовняній хустці продавала хризантеми. Великі, білі, немов снігові кулі. Сергій мимоволі здригнувся від їх запаху. А жінка ще й припрошувала: «Хлопчики, візьміть квіти, дешево віддам! Ви тільки-но подивіться, яка то краса!..».
Сергій тим часом задивився у етюдник одного з художників – невизначеного віку, у темній беретці, із сивуватою борідкою. Йому позувала якась дівчина. Та Сергій раптом побачив у вже відтвореному знайомі до болю карі озерця доброти. Аж ось і їх власниця. Вона підбігла до продавщиці хризантем і защебетала:
– Тьотю, я візьму! Я так люблю хризантеми, – чомусь промовила до Сергія й Іванка. І він знову, як десяток літ назад, потонув у тих карих озерцях. І навіть запах найпізніших осінніх квітів не видався йому ненависним – навпаки, привабливим. «А й справді, – подумав, – як багато у цих квітів мужності і стійкості до різних перипетій життя…». І ще йому мимохіть видалося, що він, 37-літній чоловік з важкою і трагічною долею, ще зможе зустріти у людському натовпі своє карооке щастя – як пам`ять про Світлану…
Анна БЛАЖЕНКО