Сергій Пантюк. Війна і ми / Переднє слово Сергія Грабара. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 168 с. – (Серія “Червоне та чорне”)
Роман Сергія Пантюка «Війна і ми» до моїх рук потрапив зовсім не випадково. І не через те, що я останнім часом такий завзятий читач, а надто – прози. Це сталося після особистого знайомства з автором, після того, як побував на його зустрічі зі студентами, поспілкувався особисто, відвідав його сторінки в мережі Інтернет, прочитав його поезії.
Спочатку мене вразила його манера писати вірші, відточений образний ряд, те, як він водночас точно висловлює думку й шокує брутальністю, а потім – його зовнішній вигляд боксера-важковаговика, динамічного й легкого в рухах. А ще – розкута манера спілкуватися з аудиторією, бо відчувається публічний оратор і досвідчений шоумен.
Але майже останньою крапкою були побіжно згадані ним деякі факти з особистого життя.
Оскільки не люблю купувати книжки в авторів, хай і відомих (сам їх завжди роздаровую – знайома поетеса називає це «щедрим жестом жебрака»), досить часу провів у Мережі – і таки зумів відверто піратським способом «скачати» книгу! Роздрукував її на принтері й засів за читання. Із ручкою, бо звик, вичитуючи рукописи, робити помітки, писати на берегах сторінок репліки, чого в друкованому типографському варіанті дозволити собі не міг би. І тепер ця «самвидавівська» книга рясніє ремарками.
Найчастіше серед них зустрічається «новела», «рондо» й «мовна характеристика». А ще – «матеріалізація слова», «точність думки», «образ війни», «психологія вояка», «роздвоєння особистості», «природа агресії», «роздуми про смерть». І чимало іншого…
Яким чином поняття «новела» стосується роману? Все дуже просто: виклад побудований, як поєднання глав, написаних у вигляді новел. Досить короткі, закінчені шматки прози. Сам автор наприкінці пише про свій роман так: «…але вони (спогади) шукали шпарини, виринаючи то вирваними з контексту оповідками після добрячої чарки з друзями, то безсистемними записами – спершу від руки, а згодом на комп’ютері, які я протягом п’ятнадцяти років складав у папку із ремінісценційно-пародійною назвою «Війна і ми». Та й дати написання, наведені в кінці роману, – 1995-2011 – красномовно свідчать про досить таки розлогий період роботи над ним.
Хаотичний? Можливо, на початках, але в остаточній редакції довершений за формою, що свідчить про неабияку майстерність автора.
Новели йдуть ніби паралельними потоками, іноді зливаючись, а частіше – розтікаючись різними руслами, щоб потім знову злитися докупи.
Цілісним є оповідь про сьогодення героя, яка, мов нитка, зшиває тканину твору, пропонуючи інтригу й поступово її розв’язуючи.
Далі – шматки спогадів: спочатку – з дитинства, потім – участі у воєнному конфлікті в Придністров’ї і насамкінець – ймовірно, у Нагірному Карабасі, хоча назва цієї місцини автором і не згадується.
Слід відзначити авторський хід: не в порядку хронології подій, а в зворотному напрямку. Такий хід свідчить саме на користь роману – читати його цікаво, напруження не полишає від початку до кінця.
Вибір будови у вигляді новел дозволив авторові обходитися без звичних діалогів, подекуди вставляючи репліки героїв.
Взагалі кажучи, герой роману один, від першої особи якого йде оповідь, тому так часто звучить слово «я». Це надає змістові інтимності, сповідальності, бо вже не розділяєш, де Сергій Пантюк, а де його герой-ім’ярек. Якби автор сказав, що кожне слово в романі – документальна істина, читач повірив би йому беззастережно, настільки відверта й точна оповідь! Разом із тим розумієш, що це – лише література, але без особистого досвіду письменника так про таке не напишеш.
Тут доречно буде згадати слова Олексія Толстого, наведені Олександром Покришкіним у його автобіографічній повісті «Небо війни» стосовно того, чому літератори не пишуть про героїчні будні авіаторів – тому, що недостатньо знають матеріал. Анатолій Маркуша, колишній воєнний льотчик, знав його, тому й читати його твори цікаво. Знав матеріал і Ернест Хемінгуей, якому закидали його колеги щодо недостатньо розвинутої уяви, – він ішов від власного досвіду, який штовхав його то в Африку на полювання на хижаків, то на війну, то на боксерський ринг, то на риболовлю великої риби. І все це – не просто «пригоди». У кожній з них причаївся рельний ризик для життя. А ризикувати тим, єдиним , що і так ненадовго дав нам Господь – категорія світоглядна.
Сподіваюся, що натане час – і біографи Сергія Пантюка відкриють нам усі сторінки його життя. І тоді перед нами постане постать не лише Автора роману, а й непересічної особистості, якою, безумовно, він і є.
Рондо – тобто, кільце, замкнена крива. Усе в романі замкнено – від початку до закінчення.
Друге «я» головного персонажа – психопат, котрий живе в ньому, іноді матеріалізуючись, постає спочатку як химерний привид, що до смерті жахає героя, потім поступово перетворюється на маловиразну постать такого собі сіренького перехожого.
Аналогічно і з його подругами зі шкільного й студентського періоду (банальне непорозуміння не дало йому розгледіти своєї долі в жодній із них через, здавалось би, немилозвучні прізвища Чортийогобатька та Ковбаса): цих двох героїнь твору сама логіка подій повернула у хистке коло головної арени. Одна стала дружиною його друга з юнацьких часів, і шлюб забезпечив тому «щасливу старість». Інша, маючи фах психолога, згодом допомогла героєві позбутися привидів минулого, чим сприяла його психічному одужанню й відродженню, а врешті-решт – закінченню написання роману-сповіді як підсумку прожитого і пережитого, як засобу витіснення з підсвідомості жахів, що весь цей час переслідували його.
Замкнулося коло в стосунках з його давніми друзями – Вадимом Кавуном і Лесем Озарком: один виявився «чортом», інший – «янголом». З уст останнього прозвучав головний лейтмотив роману: «А в дитинстві ти з Вадіком таки більше дружив, ніж зі мною… Та раз ти визнаєш, що він чорт, чи не проти, якщо я спробую стати твоїм янголом?»
З кожним із них дружив головний герой, але між собою ті двоє спільної мови не знаходили. Один став махінатором-бандитом, інший – тренером. Саме з першим доля частіше зводила героя, «пробуючи на зуб»: то коли організовувалося вбивство бізнесмена (у ролі ймовірного кілера), то коли готувався бій без правил (у ролі «громили»). Оті його друзі настільки різні, що навіть напої працюють на інтригу: із Вадиком він напивається до напівсмерті, із Лесем – взагалі п’є… чай!
Вчувається мені у підтексті: а якби ж то герой більше дружив з Озарком, аніж із Кавуном, можливо, його доля склалася б інакше?.. Є тут щось майже кармічне. Зустріч із чистою особистістю має принести героєві спокій, відкрити шлях до духовного відродження. Як і спілкування із психологом – дівчиною з юності. Як і акт творення у фіналі твору – закінчення написання роману.
Роман має happy end. І це добре, а надто – у наш час – жорстокий і немилосердний.
Настала пора звернутися до однієї з найцікавіших характеристик твору – до його мови. Нею можна захоплюватися, відзначаючи точність промовленого слова, його глибину та образність, можна наводити величезну кількість цитат, які є мовними характеристиками героїв. Сільчани-прикарпатці розмовляють місцевою говіркою, солдати та офіцери совєцької армії – російською, його друг Кавун – неймовірним суржиком із російських на українських слів, психолог із Інтернету – спочатку завченими книжними фразами, а потім – звичайною літературною мовою. Та й сам Герой може дозволити собі «вставити слівце».
Стосовно лексики твору можна дискутувати, навіть аж до неприйняття брутальностей, якими щедро пересипаний текст роману. Але, щоб разом з водою не вихлюпнути і немовля, спробуймо розібратися, чому автор так щедро натовкмачив текст ненормативною лексикою, побутовими виразами, жаргонними словами, немовби ковбасу заправив часником, перцем та салом, аби придати їй певного смаку?
Відповідь проста: як то кажуть, «що в кого болить, той про те й теревенить». Коли оповідь іде про дитинство в селі, то й мова відповідна, насичена діалектизмами, неприкрита нічим, де не обходиться без сороміцьких слів і виразів.
Коли розмовляють вояки, то там – що не слово, то й матюк, а надто – на війні.
Висновок – мова працює як творчий засіб, антураж, покликаний передати атмосферу мізансцени, відтінити глибину створюваного образу, викликати певні емоції та асоціації у читача. Але чи виправданий такий ризикований авторський хід – уживання ненормативної лексики?
Про війну написано багато. Склалася навіть певна традиція, «канон» – майже всі автори обходилися без матюків, без вкрай натуралістичних описів подій.
Чого вартий хоча б опис у романі відрізання вух солдатові-молдаванину, сцени тваринного сексу, опис трупів зарізаних вірменів? Чи слід у такий спосіб підсилювати емоційний вплив – аж до відторгнення читача від тексту, бо не всі зможуть це «проковтнути».
Згадаймо: за часів СРСР існувала постанова, якою заборонявся опис і показ на екрані еротики, сцен жорстокості та насилля. Либонь, сп’янілі від крові загублених ними мільйонів співвітчизників керманичі «союзу нерушимого» зробили вигляд, що схаменулися, і в такий спосіб постаралися вберегти психіку громадян, а можливо, хотіли притупити їхню агресію, щоб вони стали неспроможними до опору, чи навіть до мізерного протесту.
У той же час у тих же США існує правило двох редакцій художніх творів: для внутрішнього вжитку – без особливих сцен насилля і сексу (причина, як не дивно – все та ж цензура, котра багато чого може забороняти в якомусь одному, окремо взятому штаті. От і «самоцензурить» Голлівуд «від гріха подалі»), і для зовнішнього – все напоказ! – і так ми можемо, і ще й так.
Слід згадати класика російської літератури останніх десятиріч минулого століття – Володимира Богомолова. У прекрасному романі «Момент істини (у серпні 44-го)» мова ідеальна, літературна (Богомолов – ще той стиліст!). У той же час в опублікованих главах незакінченого ним роману, зокрема – «У кригері», автор свідомо переходить на мову, де вживає ненормативну лексику, аби підкреслити особливості спілкування між офіцерами.
Згадаймо Юза Алешковського і його «Ніколая Ніколайовича», де що не слово, то матюк. Але прибери матюки – щезне шарм оповіді!
А якщо прибрати брутальності в романі Сергія Пантюка? Чи втратить твір від цього, чи, навпаки, виграє? А й насправді, чи віддаємо ми собі повною мірою звіт про силу тієї зброї, котру Всевишній поклав нам до уст? В чому сила і слабкість слова?
Доречно згадати Даніеля Дефо і його «Робінзона Крузо». Свого часу в дитинстві мені довелося захоплюватися цим твором у літературному переказі Корнія Чуковського. Коли ж пізніше до моїх рук потрапив твір у простому перекладі, я його читати не зміг – звідти щезла література.
Так само й казки Пушкіна, як правило, – літературна обробка жахливих казок середньовіччя, які без огиди читати не можна. Але в ті похмурі часи за допомогою таких історій дітей привчали до жорстокості, спонукаючи їх до агресії, бо лише так можна вижити в цьому світі.
Чи не в цьому джерело сили представників певної частини мусульманського світу: вони завжди готові до проявів агресії – «різати горло невірним».
Не моя справа пропонувати авторові «причесати» свій роман, адаптувавши його до естетично-моральних рамок допустимих для юнацької аудиторії – і не лише. Але з такою лексикою дітям його читати не можна – це, як кажуть, «література для дорослих». А шкода – там багато чому є повчитися.
І все ж,на мій погляд, без зайвої брутальності роман нічого не втратив би, а навпаки, здобув би, бо є література «на потребу», а є – вічна. Сьогоднішня бравада натуралістичністю й неформальною лексикою закінчиться, і на перший план знову вийде Його Величність Літературне Слово – слово Тараса, Лесі, Ліни.
Та й сам автор розуміє, на що наражається і свідомо цього прагне, бо сам висловлює своє ставлення до написаного так: «… і так лаятимуть на чому світ стоїть, якщо цей текст бодай фрагментарно з’явиться в друці…».
Але письменникові, на мій погляд, лише в цьому можна закидати. Усе інше – на висоті! Поетичні описи міста, осені, філософські роздуми про війну та про природу агресії, про життя та смерть.
Недарма автор свій роман назвав «Війна і ми»… Як би ми не хотіли, але війна нас не відпускає. Бо вона у кожного своя. Хтось скуштував цього гіркого хліба, хтось довойовує за батьків, скалічених війною. Тема вічна, як сам світ.
Те, що автор – поет від природи, видно з усього: із легкого для сприйняття рядка, з глибини прописаних образів, їх поетичного звучання. Наведемо кілька прикладів.
Опис осені. «Самогубець-вітер хапає гострі кленові листки і ріже ними собі вени. Але, замість крові, в очі міста бризкає ранковий туман».
Опис міста. «Насправді Київ схожий на море. Вранці він повний штиль, вулиці такі порожні, що будь-який випадковий перехожий здається таким собі дивовижним блукальцем у пустелі. Але минає трохи часу, і перші хвилі людей та автомобілів збурунюють увесь простір. Вони дуже швидко набирають сили, дві горизонтальні хвилі – аж до свого дев’ятого валу, який застигає неймовірним велелюддям та безкрайніми автомобільними заторами. Однак невдовзі все затихає, вулиці порожніють і настає час для вільних людей – саме тих, хто не сидить із дев’ятої до шостої в офісах та інших установах, кав’ярнях та супермаркетах…»
То про що ж тільки-но прочитаний мною роман? Декількома словами можна сказати: про війну, про страх смерті та психологію подолання цього страху. Починається роман з опису жахливого привида з пістолетом у руці, продовжується згадкою в дитячій грі з бабусею слова «смерть», описом убивства – спочатку свині на очах малолітнього хлопчика, якого дорослі примусили скуштувати крові в повному розумінні цього слова, потім – убивства міліціонерів у Придністров’ї, вірмен і бойовиків у Закавказзі. Смерть стає ремеслом Героя, він цілком природно забирає чуже життя, спочатку захищаючи інтереси держави, яка на очах розпадається на шматки за національною ознакою, далі – захищаючи інтереси українців у Придністров’ї. А ще – намагається роздмухати вогонь війни у своїй же країні заради примарного «світлого» майбутнього, береться заради грошей навіть за кілерську справу. Збіг обставин не дав здійснитися ні тому, ні іншому – українців не надто вже «розкачаєш» на війну, а ймовірна майбутня жертва гине нібито сама собою – Вадик прибрав бізнесмена в інший спосіб.
Це лише згодом поступово смерть відходить на другий план – і Героєві навіть під час полювання задля розваги не хочеться позбавляти життя живих істот.
А поки що Герой так промовляє про війну: «Мій останній бій досі не закінчився. Тоді нас щільно накривали з гранатометів, але над нами також літали і янголи. Їх крила не встигли сховати Сашку Пєрова… (який) мав піти на дембель першою командою… Це мало відбутися в суботу, а в четвер він дембельнувся сам. У кращий світ. Можливо, він більше сподобався янголам, ніж ми…»
Завершується роман словами: «Врешті, війна – вона така ж вічна, як ми, і все питання лише в тому – в якому ракурсі ми її розглядаємо. І навіть, якщо ми не помічаємо її, це зовсім не означає, що не беремо в ній участі…»
І, Господи, як же хочеться вірити, що герой, мабуть, уже встромив свій багнет у дерево, почепив на нього вже непотрібну йому рушницю й протигаз і промовив гемінгвеївське: «Прощавай, зброє!..»
Олександр Архангельський
Декілька слів про автора рецензії:
Олександр Архангельський. Член Кіровоградського обласного літературного обє’днання “СТЕП”. Поет, перекладач, прозаїк, літературознавець.
