У більшості наших співгромадян виробилося позитивне ставлення до трудових династій. Правда, ідилії здебільшого існують тоді, коли йдеться про робітничі чи селянські професії. Але цей процес все більше захоплює інші галузі діяльності людини. Не стало винятком і літературознавство.
Яскравий приклад цього маємо і в нашому краї. За роки незалежності України у різних видавництвах приходили до читачів книги професора Миколи Ткачука. Ще раз підтвердило це його видання «Суб’єктивно-об’єктивна структура української лірики ХІХ-ХХ століть», яке благословило видавництво «Медобори».
А ще раніше шанувальники красного письменства отримали книгу «Наративні принципи прози Михайла Яцківа». Автором цієї монографії (її теж випустили «Медобори») став Олександр Ткачук – син відомого літературознавця, члена Національної спілки письменників України.
Цей факт є цікавим, але напевне, не був би таким промовистим, якби не згадати про доробок родини на ниві літературознавства.
Почнемо зі згадки про творчість старійшини родини. Микола Платонович дебютував у літературі ще у далекому 1971-ому рецензією на книгу «Розвидень» українського поета Михайла Клименка. Відтоді у його поле зору неодноразово потрапляли твори Дмитра Павличка, Валерія Шевчука, Любові Забашти, Ірини Жиленко. Багатьом, очевидно, запам’яталися відгуки на книги Олеся Лупія, Михайла Василенка, Дмитра Головка, Олега Лишеги… Але цей перелік імен був би неповним, якщо не сказати про своєрідну художню програму, створену на основі аналізу творів письменників з «Празької школи» та «Нью-Йоркської групи». А ще – роздуми про прозові та поетичні ужинки Ярослава Кондри, Андріана Іванчука, Степана Будного, Петра Сороки, Бориса Щавурського, Бориса Хижняка, Богдана Мельничука. Додамо сюди й книги про Івана Нечуя-Левицького, Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Левка Боровиковського…
В цьому списку – і видання про Івана Франка. Якщо врахувати, що жанрова структура його прози є темою його докторської дисертації, то усе стає зрозумілим, лишень додамо, що наш краянин 8 років тому написав монографію про лірику Каменяра.
До речі, відголоски цієї праці можна знайти і в новій книзі Миколи Ткачука. Досліджує він також різні сфери лірики Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Андрія Малишка. Не забуває він також про естетичну стратегію лірики останньої третини ХІХ століття.
Естафету літературознавчих досліджень від батька підхопив його син. І монографія, про яку вже йшлося, переконливо говорить, що він це вдало й професійно робить. Тому й поговоримо про це конкретніше. Можна без перебільшення мовити про екзистенційне підгрунтя художнього світу на основі аналізу малої прози та повістей Михайла Яцківа, особливо при моделюванні наративу в тексті абсурдного світу на матеріалі повістей «Огні горять», «Горлиця», «Блискавка», «Танець тіней».
Приємно, що Олександр Ткачук ще до появи монографії вмістив ряд статей про творчість Михайла Яцківа на шпальтах різних видань. І книгу, очевидно, можна вважати своєрідним підсумком наполегливої праці.
Два видання батька і сина. Різні вони за своєю суттю. Але обидва свідчать про поглиблення та розвиток літературознавчої науки. Хіба це не може не радувати?
Олег Василишин,
Ігор Фарина