Не може не тішити й той момент, що Григорій Басюк виступає у ролі розвінчувача міфів, які нав’язувала комуністична пропаганда. Приміром, вона намагалася ствердити, що Лановецько – Ямпільський загін, що діяв у роки національно-визвольних змагань часів УНР, мав більшовицьке забарвлення. Та краєзнавець, знайшовши відомості про його приналежність до армії УНР, назавжди відкинувши видумку, котра не мала ніякого реального підгрунтя.
Лановецькі силуети
Басюк Г.С. Ланівці — місто на чотирьох річках. – Тернопіль: ТзОВ “Терно-граф”. 2014. – 192 с.
Спогади про краєзнавство у тоталітарні часи мають двоякий характер. З однієї сторони, звісно, добре, що вивчення рідного краю було для багатьох мислячих людей своєрідною втечею від сумної реальності, яке навіть заохочувала тодішня влада. Саме це зберегло для нащадків імена Ігоря Герети, Григорія Радошівського (Барана), Петра Медведика, Гаврила Чернихівського, Володимира Хоми, Остапа Черемшинського.
Але не секрет, що від захоплення краєзнавством людей часто-густо відлякувало намагання збільшовиченої ідеологічної машини вишуковувати “комуністичних слоників” там, де їх не могло бути.
До речі, саме останнє нерідко призводило до прикрих конфузів. Чимось подібним можна пояснити ту обставину, що у тоталітарні часи окремі видання про себе отримали лишень Заліщики, Чортків, Бережани і Кременець. Мабуть, на пальцях однієї руки перераховуються й інші тодішні видання про ріднокрай. Серед них і об’ємний том про історію сіл і міст Тернопільської області.
Кардинально змінилася ситуація після проголошення незалежності України. Історико-краєзнавчі нариси про себе отримали й окремі села південних районів Тернопілля. Особливо втішним стало те, що з’явилася можливість посилатись на документи, які вважалися недоступними з ідеологічних міркувань.
Прикрим винятком на цьому тлі упродовж довгого часу залишався північний регіон Тернопільщини, хоча до певної міри це можна пояснити. Перш за все слід вести мову про відсутність письмових джерел. Адже навіть пропагандистська машина Російської імперії не допускала існування видань, котрі не вкладалися у рамки тодішньої офіційної викривленої історіографії. А ще, напевне, варто говорити про якусь дивакувату тенденційність, коли “заслуги” однієї території невиправдано приписувалися іншій. Як на мене, завдавала шкоди і недосвідченість окремих авторів видань у вивченні історії рідного населеного пункту.
На цьому фоні з’ява ошатного видання Григорія Басюка про його рідне місто, районний центр Ланівці, є промовистою. Адже врешті-решт отримали можливість сказати, що краєзнавчі дослідження можна вести не натикаючись на “підводні рифи”, про котрі уже йшлося.
Ці міркування вважаю вельми актуальними. Та не відкидаю думки і про їхній дещо узагальнений характер. Тому й поговоримо про видання з конкретних позицій. Тим паче тоді, коли, на мою думку, потребує уваги ряд дуже важливих питань.
Згадаємо хоча б про таке. Коли говорити про окремі краєзнавчі дослідження, то впадає у вічі потреба фундаментальності розвідок. Книга Григорія Басюка свідчить, що він ратує за неї. Про це яскраво говорить той факт, що “Ланівці — місто на чотирьох річках” – тільки перше видання із задуманого автором трикнижжя про рідне місто. Поки-що маємо лишень розповідь про долю населеного пункту від найдавніших часів до поразки національно-визвольних змагань УНР і Ланівці опинилися під польською окупацією. І ці нотатки так цікаво читати. Зауважимо ще й таке. З бібліографічного додатку видно, що автор вдало використав чимало існуючих письмових джерел. Заінтриговує і заувага автора, що цей список не слід вважати вичерпним і він претендуватиме на остаточність тільки після закінчення усієї роботи. Сам собою цей факт так багато промовляє про скурпульозність дослідження і намагання уникнути аматорства. Зацікавлює і мова видання. Авторові вдалося знайти баланс між науковістю викладу і простотою сприймання.
Не може не тішити й той момент, що Григорій Басюк виступає у ролі розвінчувача міфів, які нав’язувала комуністична пропаганда. Приміром, вона намагалася ствердити, що Лановецько – Ямпільський загін, що діяв у роки національно-визвольних змагань часів УНР, мав більшовицьке забарвлення. Та краєзнавець, знайшовши відомості про його приналежність до армії УНР, назавжди відкинувши видумку, котра не мала ніякого реального підгрунтя.
Чи таке. Нерідко дослідники безсило опускають руки, коли не можуть довести ту чи іншу версію. Автор і тут залишається собою, бо не відступає тоді, коли на нього тисне брак доказів. Важливим, на мою думку, є те, що автор на основі фактичного матеріалу говорить про таку давні кутки і частини містечка, як Крогулька і Замлиновщина, котрі й почала історію населеного пункту. Тут добрим є і те, що автор піддає критиці існуючу й досі плутанину у написанні прізвища власників населеного пункту, якими упродовж багатьох столітть були Яловицькі.
Читачі видання , напевне, наведуть й інші факти, котрі їм сподобалися. Зокрема, не оминуть вони роздумувань про ріки містечка та замок, на місці якого нині споруджена філія Збаразького ПТУ. Тут зауважу лише одне. Фактаж книги оприлюднено вперше. Адже раніше чогось подібного не доводилось бачити в жодному виданні. Як на мене, це може стати ще одним аргументом корисності книги. А фахові історики оцінять наукову аргументацію, з якою автор розвінчує деякі хибні висновки авторитетних краєзнавців 19 століття про Ланівці, зокрема м. Теодоровича і Т. Стецького. Цими маленькими відкриттями може сміливо скористатись і студент і вчитель, оскільки з ними погоджується автор передмови до книги, археолог і завідуючий відділом стародавньої історії Тернопільського краєзнавчого музею Олег Гаврилюк.
Жаль тільки, що прекрасно поліграфічно оформлений томик може стати бібліографічною рідкістю через мізерність тиражу. Але це вже запитання варто адресувати не автору і видавцям, а невтішній економічній ситуації. Фінанси співають сумні романси і зважають на лановецькі силуети. На жаль…
Ігор Фарина,
член Національної
спілки краєзнавців
України