Вірогідно, що певну частину «Галілеї» було створено штучно у XVI – XVII столітті. Якщо ця версія справедлива, то цей ліс є зразком найдавнішого та найуспішнішого досвіду штучного лісорозведення в Україні. Припускають, що головною метою насадження лісу у Галілеї був захист від ворожих набігів маєтків графів Ланцкоронських у с. Ягільниця. У давнину цими місцевостями пролягав один з трьох шляхів, яким простували на захід кінні загони татар, так званий “Кучманський шлях”.
В той час королівський уряд Речі Посполитої не в змозі був організувати централізований опір нападникам. Шляхта також була нездатною об’єднати оборонні зусилля. Відтак окремі шляхтичі вдавалися до будь-яких засобів захисту своїх маєтків. Одним з них було цілеспрямоване насадження щільних лісових масивів та створення засік із повалених дерев в якості природних перешкод для руху кінноти, а також для облаштування у них стрілецьких засідок. Прорубування проходів у засіках вимагало кількаденних затримок. Татарські загони змушені були обминати стороною лісові засіки, часто отримуючи вільний простір вже за десятки кілометрів від шляхетських маєтків. На зворотному шляху обтяжені здобиччю та інколи переслідувані групи нападників також намагалися уникати будь-яких затримок, простуючи в напрямку “дикого поля” добре второваними шляхами.
З історичних джерел відомо, що Лянцкоронські були учасниками походу короля Зигмунта III та Лжедимитрія на Москву в 1604 році. Серед них згадують Миколая Лянцкоронського, що відзначився у боях під Псковом, Полоцьком та Великими Луками, а також Гієроніма Лянцкоронського, підкоморія Подільського. Одним з відомих на той час ветеранів московської експедиції був Подільський воєвода та Кам’янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський. Відомо, що Станіслав у останні роки свого життя був одружений на Софіі Заміховській, вдові Яна Гольського – на той час власника родових маєтностей у Чорткові.
Отже, на початку XVII століття деякі представники роду Лянцкоронських вже міцно пов’язували своє родинне життя з Поділлям. На той час край потерпав від татарських набігів. Приміром, у середині XVI ст. татарами було двічі спалено замок у Чорткові. Історик відзначає жорстокі сутички з татарами під Ягільницею у першій половині XVII століття. Відомо також, що замок у Ягільниці на той час вже був родинним маєтком Лянцкоронських. Саме тому одним з наступних його володарів – також Станіславом Лянцкоронським – який за життя носив титули коронного гетьмана Речі Посполитої, каштеляна Галицького, а помер у статусі Руського воєводи – у 20 – З0 роки XVII століття було розпочато масштабні роботи по зміцненню Ягільницького замку. У середині століття замок вважався однією з найміцніших фортець Поділля – 1648 року його не вдалося захопити навіть переможному війську Максима Кривоноса.
Можливо, що постійна загроза татарських та козацьких нападів, а також попередній досвід, здобутий шляхтою у московському поході, і підказав Лянцкоронським наступну ідею – додатково захистити новозбудовакий замок лісовою смугою. А тому цілком ймовірно, ліс Галілея і почав розвиватися саме тоді в якості добре спланованого оборонного об’єкту. Щодо назви лісу, то за переказами вона походить від жіночого імені “Галя”. Так, нібито, звалася донька Станіслава Лянцкоронського. Втім, історичні джерела не підтверджують цю версію. Принаймні, якщо йдеться про Станіслава, воєводу Руського, який мав двох дочок: Барбару та Йоганну.
Відтак, і історики, і працівники заказника, у тому числі автори численних публікацій у пресі лісничі М. Моспан та В. Трентовський, вважають, що під час, або ж невдовзі після побудови замку на горі над р. Черкаскою природні ареали лісу було доповнено штучними насадженнями. Масиви дуба, ялини та ясена нібито було сформовано у вигляді двох смуг – своєрідних природних “ліній оборони”, орієнтованих з півночі на південь та вигнутих дугою на схід, до “Кучманського шляху”. Одна з цих смуг збереглася у вигляді сучасного лісу Галілея, друга – у вигляді масиву Замчисько у лісі Білавина, що біля самої Ягільниці. Якщо ворог долав першу смугу, оборонці замку зустрічали його на галявині Замчиська. Густий лісовий масив та стрімкий рельєф цієї місцини створювали природні зручності у протистоянні нападникам. При неможливості боронитися на відкритій місцевості замкова залога могла повернутися під захист стін через підземний хід, що розпочинався у верхній частині яру і сполучався з глибокими пивницями замку. Літні люди у Ягільниці та Нагірянці розповідають про залишки того ходу у вигляді декількох напівзасипаних отворів, які можна було побачити ще на початку 20 століття. З півночі Галілея досягала важкодоступного крутосхилу Серету, так званої “Вурвани”, проти якого простягалися заболочена місцевість Лучки та ліс Звіринець. З півдненного сходу дорогу до родового гнізда Лянцкоронських захищали мури Улашківського монастиря, що височіли над річковою долиною Серету.
У XVIII – XIX століттях ліси Галілея та Білавіна використовувалися їхніми власниками в якості мисливських та рекреаційних угідь. До 1939 року на південно-західні околиці лісу Білавіна проіснував лісовий палацик графів Лянцкоронських. Старожили Росохача та Ягільниці ще й зараз називають цю місцевість “Палацики”. У вересні 1939 року, перед вимушеною еміграцією до Швейцарії їх востаннє відвідали нащадки шляхетського роду, Антон та Аделаїда Лянцкоронські.
Обсяги рубок деревини та створення нових насаджень у Галілеї зросли на початку XX століття, після прокладання залізниці. Значних втрат ліс зазнав в часі двох світових воєн, коли майже цілком припинилося лісовідновлення. І лише щаслива випадковість вберегла Галілею від суцільного вирубування під час наступу Червоної Армії у 1944 році. Заповідний статус державного лісового заказника “Дача Галілея” було надано лісові у 1974 році.
Олександр Степаненко.