Липень 1919 року. Українська Галицька Армія під ударами польських частин вiдступає за Збруч. По дорозi у селі Товстенькому бiйцi увiйшли на короткий перепочинок до дому священика Iвана Блавацького.

Одного липневого ранку проходила остання валка. Ціле село вийшло проводжати вояків.
Ось тодi у священика Iвана Блавацького зародилася думка поставити в селi пам’ятник тим, хто поліг за волю України. Та незабаром прийшли поляки. Щоб здiйснити свій задум, отець Блавацький підбирає однодумців і від іменi громади просить у старости дозволу поставити хрест на площi при дорозі, не кажучи, з якою метою це робиться.
Вдень і вночi молоді й старші возили землю, поки не насипали високий курган. А тим часом сільський коваль з двома синами виготовив великий металевий хрест. Ще коли возили землю, польська влада запiдозрила, що тут щось не те.
Не дозволили тільки причепити мармурову таблицю з написом: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає». Її громада закопала глибоко в землю. Поставлений в 1920 роцi на високому курганi хрест був першим у Галичині пам’ятником полеглим борцям за волю України.
Та в 70-х роках курган розрівняли, а хрест перенесли на сільський цвинтар. І ось у 1989 роцi могилу знову відновили. Правда, хрест уже не такий високий, як був колись.
Я побував у Товстенькому. Розмовляв із жителькою села Євгенією Іванівною Михайловською. Вона розповіла, що ковалем, який зробив хрест, був Михайло Прокопович, допомагали йому сини Іван і Мар’ян. Коваль вклав у цей хрест свою душу, бо він ще був пам’ятником його третьому синові Євгену, котрого поляки розстріляли.
– Чому? – запитав я.
– За те, що ми були українці…
…За роки тоталітарної системи вiдбулася деформація в нашій психології, духоності. Чи прийдемо колись до громадянської злагоди i не будемо ділити мертвих на «наших» i «не наших»? Замислився над цим, коли бачив, як у Чортковi йшла громада до могили січових стрiльців і минала пам’ятник П.Шереметi та С.Мельничуку… Недалеко від могили січових стрiльців — зарослий бур’янми пам’ятник загиблим у 1914—1920 роках. Вiн уже розвалюється, побудований ще поляками. Але хіба в цивiлізованій країнi він мав би такий вигляд?
Та що там говорити, ми й своїх могил не шануємо. Минулого літа довелось бути на одному сільському цвинтарі. Соромно казати, що я там побачив: ліс кропиви й іншого бур’яну. Могил не видно. Зараз з полів, лісiв, ярів эбирають останки вояків УПА i ховають на цвинтарях за християнським звичаєм.
Солдатськi могили… Розкиданi по всьому світу, цi страшнi символи iсторії застерігають вiд нових лихоліть. І право на хрест має кожен солдат, якої, б нацiональнасті він не був. Тож не забуваймо їх могили.

Юхим Макотерський.