Сказати, що на хвилях цієї ріки з’явилось нове ім’я… Рівносильно не сказати нічого, адже поетичні твори Лесі Геник настільки вивірено-впевнені, що й самі здатні напинати вітрильники теперішньої молодої української поезії. Рукопис «Полинова ріка» став для мене продовженням знайомства з добротною творчістю поетеси.
Так, поетеси, яка сміливо і свіжо помічає «небо у запасці хмаровинь» через «леле-проміння» крізь роки, котрі «летять – перепелята голі». Чому ж продовженням знайомства? Тому, що дебютна світла книжка із щирою назвою «Від душі до душі» була мною прочитана, так би мовити, єдиним подихом, а тому й зацікавленість у подальшій творчості талановитої авторки стала свідомою.
«Полинова ріка» заключає в собі два вмотивовано-вивершені розділи «На переправі зболених сердець» та «Журливий берег осені». Що ж проступає здебільшого в «Полиновій ріці»? Гіркота, а чи сивина ранкового серпанку? На це відповість доскіпливий вдумливий читач. Я вважаю – щирість, доброта, янгольська світлість, по якій Леся звіряє найсокровенніше у життєвих віршах. А ще – лірична ніжність, і навіть тоді, коли
За вікнами повзе кудлатий вечір,
Дражливі тіні никнуть на траві.
Пакує день у скриню наспіх речі –
Великі клякси світла… і малі.
Вже й місяць-сторож мітлами махає –
Змітає зорі на чумацький шлях,
Де карамелька сонця понад краєм
Медово тане в неба на губах…
Пригадую, коли вперше сприймав на слух Лесині вірші на засіданні обласного літоб’єднання в Тернополі, куди вона завітала з Івано-Франківська, то згадалось Сократове: «Заговори, щоб я тебе побачив». І ось зараз Автор говорить книжно. Побач її, український читачу «… І змовкнуть всі флояри».
Володимир Кравчук, поет, член НСПУ,
літературний редактор книжки