“Як людина, котра чимало років займається літературною критикою, можу стверджувати, що у рецензіях Володимира Сапона немає компліментарності, на яку часто-густо хибують нинішні подібні твори. Візьмемо хоча б «Крадені рими пані Рими» — відгук на книгу Раїси Демяненко «Легенди, перекази Сіверського краю. Кроки століть», авторка якої «закохалася» у плагіат…”
ГОЛОСИ СЕРДЕЧНИХ ВІДЛУНЬ
Володимир Сапон. Страсбурзький пиріг. Щоденникова проза та есеї. – Чернігів: Десна. Поліграф. 2013. – 104 с.; Володимир Сапон. Моя Шевченкіана. – Чернігів: Видавець Лозовий В. М. 2014. – 56 с.
Ці дві книги є такими різними. І протилежність може стати підставою того, аби не вести мову про них в одній рецензії. Але й водночас з’являються своєрідні поштовхи для об’єднання обох видань в одному відгукові. По-перше, вони належать перу однієї людини й ніхто, мабуть, не омине питання про особливості стилю. По-друге, так вийшло, що книги потрапили до мене одночасно і прочитав їх одна за одною протягом декількох днів, вже тоді вирішивши, що викладу свої думки в одному творі.
Почну, напевне, із «Страсбурзького пирога», знайомство з яким стартувало з есею «Про денники Петра Сороки». І зовсім не вважаю це випадковістю. Те, що віддавна приятелюю з цим письменником з Тернополя немає жодного значення. Просто мені подобаються його тексти, хоч інколи окремі твердження автора викликають не сприйняття, про що відверто говорю у своїх відгуках про книги пана Петра. І мене, зрозуміло, цікавить те, що про його писання думають інші люди. Щось подібне було й цього разу. Дуже зрадів, що мої роздуми та розмірковування Володимира Сапона співпали. Адже це стало ще одним стимулом для глибокого знайомства з книгою чернігівського автора.
Після знайомства з вищезгаданим есеєм настала, зрозуміло, пора «розкодувати» назву книги. Спочатку подумав, що вона є намаганням письменника щось по-своєму сказати про українську євроінтеграцію. Чесно кажучи, нічого поганого не бачу в такому наміру. Маю тільки одне заперечення: не люблю, коли про прописні істини чи про щось інше говорять прямою мовою та однобічно, не надто задумуючись над оригінальністю висловленого.
Звісно, це є до певної міри узагальненням. Тому й повернемося до конкретики. Отже, «Страсбурзький пиріг». Так, до речі, йменується один з творів, у циклі щоденникової прози у цій книзі. Тому й маємо підстави балакати про принцип, згідно з яким назвою видання стає ймення тексту, котрий сам автор вважає найвдалішою.
Але це зовсім не означає, що зіткнулися лише з таким підходом до суті справи. Бо «Страсбурзький пиріг», як на мене, говорить ще й про таке. Текст є намаганням автора по-своєму сказати про те, що найбільше хвилює. Письменник образно описує курйозний випадок, який трапився на прес-конференції з відродження чернігівського дворянства. Особливу увагу він приділив неетичній поведінці одного з нащадків цього «сословія».
Зумисність? Ні! Прочитавши історію без зерниночки моралізування (як це втішно!), робимо висновок про необхідність більшої уваги до вирішення питань культури поведінки, що є дуже важливим, бо воно має йти поряд з поліпшенням економіки, якщо насправді думаємо про євроінтеграцію. Якщо не буде цього, то не досягнемо бажаного результату. Радий, що письменник теж про таке думає, але ніколи не каже про це відкритим текстом.
Рецензент видає бажане за дійсне? Не гадаю так. Адже у циклі щоденникової прози вистачає творів, для яких є присущою вищезгадана алегоричність. Досить, мабуть згадати про тексти «Сни українського філадельфійця», «У Римі, в кав’ярні «Греко», «Лорка і Лукаш». Якщо тут є дуже зримими мотиви європеїзму, то в деяких проривається туга за молодими літами, котрих, на жаль, уже ніколи не повернути. Це, зокрема, стосується творів «Останній день дитинства», «Ячмнінні вуса». Заряд пізнавальності існує також у творах «Ти не з Сапонової гути?», «Джанкой». Можна натякати і на вміння автора бачити гумор в тій чи іншій ситуації. Для цього, мабуть, варто звернутися до «Малинового піджака» чи «Принеси кліренс». Хотілося б також звернути увагу на твори «Поет з діарію», «Не в Сіднеї, а в Седневі», де авторові вдалося акцентуватися на дуже важливих моментах. Вважаю, що немає потреби говорити про щось конкретне, бо кожен може бачити своє.
Ці особливості стилю постають перед нами з есеїв, котрі поділив би на два типи – невеличкі літературознавчі розвідки та рецензії. Як людина, котра чимало років займається літературною критикою, можу стверджувати, що у рецензіях Володимира Сапона немає компліментарності, на яку часто-густо хибують нинішні подібні твори. Візьмемо хоча б «Крадені рими пані Рими» — відгук на книгу Раїси Демяненко «Легенди, перекази Сіверського краю. Кроки століть», авторка якої «закохалася» у плагіат. Окремі критичні нотки зі зримою долею виваженості знаходимо у рецензії на книгу Петра Сороки «Дерево над водним потоком», про яку уже йшлося. Заслуговує уваги і рецензія «Це такі легкі, ніжні вірші…» на книгу «Вино з тюльпанів» Миколи Ткача. Дуже вдалими вважаю моменти її порівняння із виданням Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя». Лишень одна заувага: картина виглядала б більш цілісною, якби розмову про інтимну лірику свого краянина (Микола Ткач — уродженець Чернігівщини) Володимир Сапон вів би на ширшому фоні, залучивши видання й інших авторів. Можливо, рецензент і хотів це зробити, але невтішна ситуація з книгорозповсюдженням не дає змоги таке зробити.
Про щось подібне думаєш, коли перечитуєш невелику за обсягом, але багату за іменами, літературознавчу розвідку «Місяцем проколювали пупа». Але знову за бортом цитувань залишилися вірші Миколи Петренка, Івана Гнатюка, Романа Кудлика, Олеся Дяка…
Ще декілька слів висловимо про ці есеї. Перед нами не рецензії у класичному вимірі жанру, хоча певні елементи аналітичних відгуків на окремі видання тут є. Чому у мене з’явилась така думка? Та справа у тому, що автор, роздумуючи про книгу, подає чимало пізнавальної інформації, яка є дуже доречною, хоч і не має прямого відношення до видання. Прикладом такого підходу може бути есей «Хто ж розкодує життєпис Віктора Петрова?». Я назвав би це своєрідною «фішкою» книжки Володимира Сапона.
Тим паче, що особистісність підходу є не тільки у «Страсбурському пирозі». Адже він превалює і у «Моїй Шевченкіані». Між іншим, книга у цьому ракурсі характеризується не лише цим. Вона є дивовижною сумішшю художніх творів й літературознавчих і краєзнавчих матеріалів про життя і творчість Кобзаря, які були пов’язані з Чернігівщиною. Мені, приміром, найбільше сподобалися тексти «І він перо в своїй сльозі зігрів», «Гусар із козацького гніздов’я», «Дві Седнівські весни». Впевнений, що читачам припадуть до вподоби рецензії про «Шевченківський календар» і його автора Олександра Деко та «Тарас з… сокирою».
Ще про таке. Дві книги Володимира Сапона з можна назвати і голосами сердечних відлунь. Бо мені чомусь здається, що вони є такими за глибиною обраних тем. Хоч іноді і доводиться натикатися на словесні «рифи».
Скажімо, окремі тексти з щоденникової прози у книзі «Страсбурзький пиріг» видаються (звісно, на мою думку) звичайнісінькою констатацією фактів. Самі собою вони непогані і за стилем письма не випадають із загального ряду. Та чогось вражаючого уяву не бачу у текстах «Іномарка», «Студебекер» та «Факультет учительок і мічманів». Є претензії і до деяких есеїв. Не завадила б більша діалогічність у художніх творах з «Моєї Шевченкіани».
Можливо, прискіпливі читачі знайдуть й інші огріхи в цих книгах. Та не в цьому полягає суть. Окремі недоліки не применшують художній рівень видань. А хіба не це є головним?
Ігор ФАРИНА
м. Шумськ на Тернопільщині