Іринка Чіпак недавно стала студенткою Галицького медичного коледжу. Показує світлини з цьогорічного випускного. Розкішна сукня, красива зачіска, щира посмішка – справжня королева балу! От зрадів би тато… При згадці про батька в її очах з’являється затаєний смуток.

Недоспівана пісня

Крізь осінню мряку таки пробивається сонце. У вікно зазирнув перший промінець. А ось іще один промінчик, ні, ще одне сонечко – до мого кабінету зайшла усміхнена дівчина.
Іринка Чіпак недавно стала студенткою Галицького медичного коледжу. Показує світлини з цьогорічного випускного. Розкішна сукня, красива зачіска, щира посмішка – справжня королева балу! От зрадів би тато… При згадці про батька в її очах з’являється затаєний смуток.
“Мені було чотири роки, – згадує Іринка. – Тато тоді ще був здоровим. Повертався з роботи, ніс у кульочку гостинці для мене. Я побігла йому назустріч. Впала, розбила обидва коліна. Не пам’ятаю чи боліло, чи плакала, пам’ятаю тільки, як мене підхопили сильні батькові руки…”
Бувають миттєвості, коли життя поділяється на “до” і “після”. Було так і у Володимира Чіпака: до Афганістану і після нього, до важкої хвороби – і після, поки не обірвалася ниточка його життя…
Боляче говорити про людину в минулому часі. Важко писати про людину, з якою при житті не встигла поспілкуватися. Та все ж спробую. Бо дуже хочу, щоби в серці кожного, хто прочитає ці рядки, залишився світлий спомин.
Володимир Васильович Чіпак народився 3 січня 1968 року в селі Семиківцях Теребовлянського району на Тернопільщині. У 1985 році на відмінно закінчив Бенівську середню школу, в 1986 – з відзнакою Тернопільське ПТУ № 9. З 1986 по 1988 рік проходив дійсну військову службу в Афганістані. З 1988 по 1993 рік навчався у Львівському державному університеті ім. І. Франка. Від 1993 року працював в органах прокуратури Козівського району та міста Тернополя.
У 2000 році в зв’язку із важкою хворобою став інвалідом І групи.
Творчу діяльність розпочав у 2004 році. Друкувався в районній та обласній пресі, у всеукраїнських виданнях, в журналі “Малятко”, в альманасі “Барви життя”, у ліричній збірці поетів – інвалідів “Діалог про кохання”. В 2006 році за участь у літературному конкурсі “Дивись на мене, як на рівного”, нагороджений дипломом журналу “Соціальне партнерство”.
Автор двох книжок – поетичної збірки “Біль…” (“Збруч”, 2004 р.) та збірки дитячих віршів “Пензлі – пустуни” (“Джура”, 2007 р.).
Помер 23 грудня 2006 року, похований у Козові.
Ніби сказано багато, але, водночас, дуже мало. Бо хіба з коротких, сухих фактів біографії можна дізнатися про внутрішній світ людини, її думки, почуття, переживання?
В дитинстві Володя майже нічим не вирізнявся від своїх ровесників. Жив у селі разом з батьками і старшою сестрою Любою. Добре вчився у школі, багато читав. Мав спокійну, лагідну вдачу, за що його любили рідні, друзі та односельці.
Після закінчення восьмого класу Володимир поїхав до Саратова – вступати у військове училище. Та лікарі виявили незначні відхилення у стані здоров’я, тож згодом хлопець подав документи до профтехучилища в Тернополі.
Далі – призов на військову службу. В ті часи забороняли розголошувати, в яку частину потрапляють новобранці. Та в обласному військоматі працював батьків знайомий. Тож уже в день відправки рідні дізналися, що їхній син буде служити в Афганістані. “Значить, доля така”, – сказав на це Володя і вперше при батьках запалив цигарку.
Гіркі сльози і переживання не додали здоров’я матері – незадовго вона захворіла цукровим діабетом. Батько теж дуже переймався долею сина, але нічого не міг вдіяти. Хіба що поїхав у Термез, що в Узбекистані, щоби ще раз побачити Володю – молодий солдат проходив там “учебку”.
Додому надсилав знімки і теплі листи. І – жодних нарікань. Навіть коли повернувся зі служби, майже нічого не розповідав про війну.
В лютому 2006 року, коли Володимир був уже важко хворим, журналістка газети “Місто” Ольга Терещук домовилася про зустріч з його дружиною. Чоловік вже майже не розмовляв, тож записати інтерв’ю було б дуже важко. Тож вони заздалегідь підготували відповіді на всі можливі запитання. Надалі я буду використовувати їх у своїй розповіді.
“Колишні афганці не дуже люблять розповідати про цю війну.
Не думаю, що за це їм потрібно дорікати, просто треба до цього ставитися з розумінням, адже ця війна немов би розпеченим лезом пройшлася по душах кожного з тих, хто там побував, і їх рідних. Я не думаю, що хтось інший може їх зрозуміти, адже усе це відбувалося у той час, коли вся держава жила спокійним і безтурботним життям. І зараз мені просто соромно слухати, як дехто зайвий раз говорити про те, що ця війна була непотрібною, називаючи нас окупантами, наголошуючи на тому, що нам навіть не варто одягати нагороди. Я цілком погоджуюся з тим, що ця війна була непотрібною, але якщо і хтось хоче комусь дорікнути, то повинен це робити аж ніяк не тим, хто там був, а лише керівникам тодішньої держави, хто нас туди послав. Тому що саме з мовчазної згоди свого населення тодішні очільники затягнули перебування своїх військ в Афганістані, аж на десять довгих років.
Я ж служив у ремонтному батальоні, який входив до складу автомобільних військ бригади матеріально – технічного забезпечення, яка була розташована гарнізоном у горах провінції Баглан, ближче до границі з Пакистаном. Це біля Пулі – Хумрі. Лише за кільканадцять кілометрів від нас, з південної сторони, проходили гірські хребти Гіндукушу з відомим перевалом Саланг. Завданням нашого батальону було створення і укомплектування відповідною технікою мобільних груп для супроводу автомобільних колон, які здійснювали доставку різного вантажу та нафтопродуктів далі на південь: у Джелалабад, Газні і Кандагар. Крім цього ми здійснювали ремонт автомобільної техніки, що з різних причин виходила з ладу. Включаючи два місяці підготовки у Термезі, відслужив я там 25 місяців і закінчив службу на посаді заступника командира взводу, а найбільшим своїм досягненням важаю те, що на протязі двох місяців фактично виконував обов’язки командира взводу. Сталося так, що командир взводу спочатку потрапив в госпіталь, потім його дуже довго комісовували. Поки йому прислали заміну, усе це затягнулося на це довший період.Формально його обов’язки було покладено на командира іншого взводу, тому що для цого був потрібен офіцер, згідного військового статуту. Однак фактичне виконання цих завдань командир нашої роти поклав на мене. З цим завданням я впорався дуже добре. Тоді у моєму підпорядкуванні було 30 воїнів. І найбільше я горджуся тим, що за цей період у взводі не сталося жодної надзвичайної події, усі залишилися живими і здоровими. Звісно, це не лише моя заслуга, а й усіх моїх товаришів, які постійно допомагали мені. Той, хто там служив, добре знає, які зусилля для цього потрібні були. Саме за це командуванням гарнізону мене було представлено до урядової нагороди , це була медаль “За відмінну військову службу ІІ ступеня”, яка мене знайшла аж через два роки, коли я навчався у Львові.
Своє ж ставлення до війни я частково виклав у своїх поезіях “Пам”яті товариша”, “Війна”, “Сон” та “Афган”, які помічені в моїй збірці “Біль…”.
Після служби в Афганістані Володимир Чіпак вступив на юридичний факультет Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Уже будучи студентом, юнак зустрів своє кохання. Вірніше, зустрів уже давно. А от закохався вперше. Втім, усе по – порядку.
“Моя дружина родом із сусіднього села, де я народився і ріс. Я і її батько були колись затятими рибалками. Хоч він був набагато старший за мене, але ми були друзями, а тому часто зустрічалися. Сталося так, що у них з дружиною більше двадцяти років не було дітей. Тому коли народилася одна дівчинка, а через два з половиною роки друга, то ця, майже сенсаційна новина, не оминула уваги не лише людей з навколишніх сіл, а й цілої округи. Адже коли народилася молодша сестра Іванки – Оксанка, то їх матері було 43 роки, а батькові 47. Іваночка була старшою, вона молодша від мене на сім років, тоді і запам”ятав її ще п”ятирічною дівчинкою, коли батько брав їх з собою на рибалку. Вона практично росла на моїх очах, але я тоді і гадки не мав, що вона буде моєю дружиною. Коли я був в Афганістані, то дівчатка часто надсилали мені вітальні листівки. Та коли ми вже через декілька років знову зустрілися, я побачив струнку юнку з довгим чорним волоссям, з такими ж чорними великими і добрими очима і щирою, майже дитячою посмішкою. Справжня україночка. Пройти повз таку і не закохатися було просто неможливо. Тоді їй було лише неповних чотирнадцять років, але уже через декілька місяців ми почали зустрічатися.
Пригадую, як одного разу, вже навчаючись у Львові, побачив на вітрині магазину гарні дівочі черевички, саме на мою Іванцю. Півроку економив на стипендії, просив продавців, щоб їх не продавали і все ж придбав їх для коханої.
Дочекавшись сімнадцятирічного віку, ми одразу ж на другий день подали заяву, а за два тижні справили весілля. Зразу ж після весілля ми поїхали майже на півроку до Львова, де я мав закінчити навчання. Домовитися з комендантом гуртожитку було не важко, і згодом ми мали свою окрему кімнату.
Виходить, правду кажуть, що шлюби укладаються на небесах. Можливо, саме тому вона так довго не народжувалася у своїх батьків, щоб ми були разом.
Коли я захворів, то ні на мить не засумнівався у своїй дружині. До того ж вона сама одразу мені сказала, що буде зі мною завжди, що би дальше не сталося”…
Володимир успішно закінчив університет. Подружжя оселилось у Козові. Тут молодий спеціаліст розпочав свою трудову діяльність – слідчим прокуратури Козівського району. А згодом йому запропонували посаду заступника тернопільського прокурора з нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства у щойно створеній спецпрокуратурі.
У 1995 році народилася донечка Іринка. Володимир почувався найщасливішим татусем у світі. Здавалося, все, що потрібно людині для щастя, у нього було – кохана дружина, дитина, улюблена робота…
Після пережитого в Афганістані життя текло спокійним руслом. Молода сім’я жила в любові та злагоді. Підростала донечка. Дивлюся на фото 1999 року. Там вони всі щасливі та усміхнені…
І саме в 1999 році життя Володимира Чіпака знову поділилося на “до” і “після”. Як вирок, страшний діагноз – боковий аміотрофічний склероз. Це ураження спинного і нижніх частин головного мозку, внаслідок чого поступово настає повний параліч. При цьому хворий бачить і чує, хвороба не впливає на розумові здібності, характер і пам’ять людини.
Пригадує Надія Дзьордзьо, лікар – невропатолог: “Запам’ятала першу зустріч з Володею до деталей – надто важку і рідкісну недугу запідозрила тоді. Ще подумалось: “І треба ж так – афганець.” Це я вже на амбулаторній картці прочитала. А сам він був малослівний.
Вдруге прийшов із підтвердженим в обласному закладі діагнозом і почерпнутою з інтернету інформацією про свою хворобу. Так і сказав: “Мені залишився рік…” Такий прогноз його захворювання в медичній літературі. Але проходив рік, другий, третій, а Володя жив. Звісно, хвороба прогресувала. Але як викристалізувала вона велич і красу душі цього подружжя. Донечка Іринка, дружина Іванка, любов і неймовірна сила духу тримала його при житті всупереч усім канонам медицини”.
Надія Андріївна була для Володимира і лікуючим лікарем, і добрим другом та порадником. А через два роки сталося так, що сама вона важко захворіла. І тоді, в ці важкі хвилини, її невиліковно хворий пацієнт, як міг, підтримував свою цілительку. “Бо нам усім, Хто вбогий тілом, Бог сил духовних додає.” Це рядки з його вірша – присвяти “Надія”. “Помнож Надію в сто разів, і пам’ятай, що ти – Н А Д І Я”. Що тут ще можна додати?…
Хвороба швидко прогресувала. Лікування майже не давало результатів. Через рік, у 2000-му, молодий, сильний, здоровий чоловік став інвалідом І групи. “Біда не ходить сама. Біда, вона, немов лавина, що починається з маленької грудочки, а згодом переростає у масову лавину. Отак і у моєму випадку. Я втратив не лише здоров’я, але й роботу, улюблені справи…”
Молода сім”я потрапила ще й у матеріальну скруту. Працювала лише Іванка – оператором поштового зв”язку. Мізерної Володимирової пенсії не вистачало навіть на ліки. А на руках ще й дитина… Мала Іринка разом з батьками переживала всі труднощі. Вона враз подорослішала і навіть не вередувала, як її однолітки.
“Я ніколи не нарікав на долю, ніколи не падав духом, ще завдяки підтримці і розумінню навколо мене. Я дуже хотів би, щоб в кожної хворої людини, в кожного інваліда була така моральна підтримка, як у мене”. Це рядки з листа Володимира до редакції журналу “Соціальне партнерство”.
Володя вже не міг не те, що ходити, але й самостійно сидіти. Годували його з ложечки, причому було важко ковтати і розмовляти. А ще мучили постійні болі, які знімалися лише сильними знеболюючими ліками. Він усвідомлював важкість свого стану… Підтримувала його любов близьких людей. А ще рятувала молитва…
В 2004 році Володимир Чіпак несподівано почав творити вірші. Так, саме творити, бо писати вже давно не міг – відмовили руки. Та в нього були дві правих руки – дружина і донечка.
“Усе розпочалося півтора року тому. До того часу я жодного разу не брався навіть пробувати писати вірші. Дуже любив читати художню літературу, в шкільні роки навіть виходив за межі шкільної програми. Читати любив, але щоб писати самому, то навіть ніколи не задумувався. А на початку позаминулої весни, коли дружина ще ходила на роботу, а дочка в школу, я багато часу проводив на самоті. Уже тоді я не міг самостійно читати, навіть з пультом не міг переключати канали телевізора. Тому я залишався, сидячи у візку біля вікна, і саме тоді багато часу було для роздумів.
В один із таких днів Іринка, повернувшись зі школи, прочитала мені кілька віршів зі свого підручника. Саме в цей час я відчув, що теж можу римувати. І одразу склав свій перший віршик. Окремо по словах переказав доньці, а вона його записала. А вже ввечері дружина записувала ліричну поезію “Весна”, яку я присвятив саме їй.
Так, як ви уже зрозуміли, вірші я складаю подумки, поступово запам’ятовуючи їх без жодного записування. Усю роботу: і римування, і корегування, і заміна слів, словосполучень, я проводжу подумки. А коли вірш готовий, то найближчі мої помічники його записують. А оскільки вони не завжди розуміють окремі слова, доводиться їх неодноразово повторювати. Для таких випадків ми розбили спеціальну технологію, в якій використовуємо алфавіт, перші букви побутових предметів, міміки, погляду очей”.
Іринка та Іванка нанизували літери, немов намистинки. Це була нелегка праця, яка потребувала неймовірного терпіння. Та коли народжувався новий вірш, їхній радості не було меж.
Володимир не тільки мужньо прийняв цей Божий дар, а ще й хотів поділитися ним із людьми. Вірші друкувалися в газетах і журналах. Схвальні відгуки підбадьорювали його, додавали наснаги і впевненості.
“Коли батько писав новий вірш, то ніби забував про біль,” – пригадує Іринка. А може, коли творилась поезія, нестерпний біль і сам відступав?..
В 2004 році у видавництві “Збруч” вийшла перша поетична збірка Володимира Чіпака “Біль…”
“Уже сама її назва говорить сама за себе. Сюди ввійшли вірші, присвячені найдорожчим для мене людям. У багатьох віршах розкрито мої власні враження і переживання, відображено моє ставлення до такого явища, як війна. Збірочку допоміг видати мій старший колега по роботі Люшненко Микола Олександрович і я йому за це вдячний. А в продажі її немає, тому що ми даруємо її друзям, знайомим і просто усім бажаючим, хто хотів її мати”.
Справді, у цій збірці багато болю. “І знову біль… І знову біль дев’ятим валом У спину б”є тугим кинджалом Впинається, немов стріла, Холодним потом облива…” Та не тільки власний фізичний біль він виливає у рядки. Болить поетова душа від утрат бойових побратимів. ” Здесь друга зовеш, но его уже нет, И слышиш тупое молчание в ответ. Здесь потом соленым полнеют глаза, И от пота назад отступает слеза…” Боляче переживає Володимир за долю теперішнього молодого покоління, бо в наш час долар “важить більше, ніж людське життя.”
У книзі є прекрасна пейзажна лірика. “Ніч в сорочці, вишитій зірками, побрела полями по росі…” А ще – декілька присвят. Одна із них – найріднішій людині.” А я лиш молюся від ранку до ночі, Щоб стільки не плакали мамині очі. А цей вірш присвячений дружині Іванці. “Я знову сам… Життя в імлі… І недопита чашка кави Лише нагадує мені Про дотик уст твоїх ласкавих.”
Нелегкі випробовування лягли на плечі молодої жінки. Чоловік потребував постійного догляду. Сам він не міг навіть поворохнутися, все дошкульнішим ставав біль. Тож дружині довелося залишити роботу.
Іванка піклувалася про Володимира з великою любов”ю, і він це відчував. Вона розуміла, що втрачає коханого, Та серце не хотіло цього розуміти. Важко було їй приховувати сльози… Про всі турботи, переживання і безсонні ночі знає лише Господь. Він давав сили все це витерпіти…
Стан здоров’я Володимира погіршувався. Але при цьому не переставали народжуватися нові поезії. І, що цікаво, сумних рядків було дедалі менше. Володимир Чіпак почав писати дитячі вірші. Спочатку писав для донечки. Коли дівчинка відпочивала в таборі, на конкурсі прочитала вірш “Павучок” і зайняла призове місце.
Пізніше друзі та однокласники Іринки почали переписувати віршики і навіть вивчати їх напам’ять. Це дуже підбадьорувало поета. Потім почали з’являтися ще й швидкомовки, лічилки, загадки і пісеньки.
У Володимира виникла ідея – видати дитячу книжечку. Звичайно, для цього були потрібні кошти. Вони заощадили трохи грошей. У травні 2006 році Іванка завезла вірші у видавництво. Розпочалася робота над книгою, яку автор назвав “Пензлі – пустуни.”
Володимир ще встиг побачити макет книжки з чудовими малюнками художниці Світлани Костишин, правда ще без обкладинки. Це дуже його втішило. Відчував, напевне, що не встигне взяти книгу до рук. Тож попросив дружину довести цю справу до кінця, як би її важко не було…
З 23 грудня 2006 року перестало битися серце Володимира Чіпака. Він так багато не встиг… Хотів написати окрему книгу про Афган. В зошиті зосталися недописані вірші. Смуток і біль утрати залишився в серцях найдорожчих людей…
Книга “Пензлі – пустуни” побачила світ вже після смерті автора. Саме така, якою хотів її бачити – з кольоровою обкладинкою.
” Мої вірші, як діти. Кожен з них – це моя дитина, яку я зачав, виносив і народив. Як і кожна дитина, кожен мій вірш легко виношувався, але майже у нестерпних муках, із страшними надзусиллями народжувався і лягав на папір.”
Ці рядки Володимир Чіпак написав 7 травня 2006 року. Поміщені вони на останній сторінці обкладинки дитячої книжки. Поруч – фото, на якому він назавжди залишився тридцятивосьмирічним…
З кожної сторінки посміхаються до нас дерева, грибочки, їжачки, павучки, зайчата, бегемотики… І звичайно, хлопчики та дівчатка. У книзі три розділи – “Пензлі – пустуни”, “Соловейкова пісенька” та “Хмаринковий зоопарк”. Адресована вона дітям молодшого шкільного віку. Вірші настільки мелодійні, що їх можна не тільки читати, а й одразу співати.
Редактором книжки був тернопільський поет Ярослав Сачко, який теж передчасно відійшов у вічність, так і не взявши до рук своєї збірки вибраного “Сигла”, що вже готувалася до друку. Не встиг він побачити і книжку “Пензлі – пустуни”. Такий – от збіг обставин. Чи доля?…
Володимир Чіпак до кінця проніс свій важкий хрест. А нам залишив свої вистраждані поетичні рядки, в яких поряд з болем живуть Віра, Надія і Любов.

Ганна Назарків, 
с. Вікторівка
Козівського району