“Якщо в цілому оцінювати «Бар’єр» Світлани Антонишин, то не можна не помічати стремління авторки до сповідальності, що яскраво говорить про її тяжіння до традиції. Не бачимо у цьому нічого поганого, адже приналежність до тієї чи іншої формалістичної течії – своєрідна вимога часу. І це підтверджує не лише вона. Досить вчитатися у вірші Любові Голоти, Наталки Білоцерківець, Наталки Матюх. Зрештою, і на Львівщині, де живе Світлана Антонишин є гроно поеток, котрі є близькими до них за світовідчуваннями, за стилістикою.

Неможливо йти вперед, не долаючи бар’єри

Антонишин Світлана. Бар’єр: поезія. – Львів: Сполом, 2014. – 104 с.
Вірші Світлани Антонишин неодноразово зустрічали в періодиці. І вони привертали нашу увагу вмінням авторки неперебутніми словами опоетизувати навіть найбуденнішу тему. А от з окремими виданнями поетики, на жаль, зустрічатися не доводилося, тільки знали, що вона має у своєму доробкові збірки віршів. «Янгол самотнього неба», «Запитання до вічності», «Знак Сізіфа», «Падіння скелі», тепло сприйняті поціновуваннями красного письменства. Тому й були дуже втішеними, коли отримали можливість познайомитися з поетичною книгою «Бар’єр» Світлани Антонишин.
Чому вона дістала таке найменування? Відповідь на це сакраментальне запитання дає сама авторка. Адже в епіграф книги вона винесла проникливі слова: «Він молодий, хоча роки брелося. Бар’єр росте. А ти з ним не ростеш… Таке ось несинхронне двоголосся». Як нам здається, тут можна міркувати по-різному. Та чомусь найчастіше думається, що неможливим є поступ вперед, якщо не долати й найтрудніші бар’єри.
Не думаємо, що це міркування не має реального підґрунтя, бо вже в анотації до книги йдеться про подолання болю і біль подолання, про вибір, який постає перед кожним з нас на шляху до істини та добра. «Чомусь всі вороги стали масками. І не збагнеш, Чи то справжній, чи так: хлопчик-стовпчик на битій дорозі. Міра Правди – у Бога, чи просто приручено йдеш. Там правічний Чекайло застиг у замисленій позі». Хіба ці рядки із заспівного вірша «Давня драма» не говорять про намагання людини долати бар’єри, котрі вибудовує невмолимість життя?
Ще одне спостереження. Якщо в цілому оцінювати «Бар’єр», то не можна не помічати стремління авторки до сповідальності, що яскраво говорить про її тяжіння до традиції. Не бачимо у цьому нічого поганого, адже приналежність до тієї чи іншої формалістичної течії – своєрідна вимога часу. І це підтверджує не лише вона. Досить вчитатися у вірші Любові Голоти, Наталки Білоцерківець, Наталки Матюх. Зрештою, і на Львівщині, де живе Світлана Антонишин є гроно поеток, котрі є близькими до них за світовідчуваннями, за стилістикою.
Назвемо хоча б імена Марії Людкевич, Марії Чумарної, Любові Проць, Ольги Яворської. Та на їхньому тлі поетеса з провінційного містечка Броди вигідно вирізняється якоюсь особистісною у вираженні думки. «Добридень, а ми ще живі, Кому п’ятдесять і трохи. Зростали на тій межі, Де стрілися «в лоб» епохи. Вважаємо до певної міри прикметним, що ці рядки узято з вірша «Нашим голосом», який присвячений Любові Проць.
Наголос на присвяті, як на нас, не є випадковим. Впевнені, що тут можна говорити і про відношення до вищезгаданого. І навіть жалкуємо, що у книзі так мало присвят – ще маємо у книзі твори, приурочені і Володимирові Базилевському, Ользі Яворській, пам’ять Ірини Жиленко. «Скрипимо, але йдем! При зорі, при горі, при Долині, При морозянім світлі давно не медових Лип. Білий схлип?» Коли читаєш ці рядки твору «Покликаним», то з’являється відчуття, що авторка щемливо говорить про подолання болю. Долання бар’єрів, як нам здається, є характерним і для рядків: «Чого ж, іще ви боїтесь, забуті люди? Страшного Суду? Земного блуду? Чи корабля, який ось-ось без вас відбуде, бо тисне грудень на рабські груди?» Але водночас тема про присвяти не є такою однозначною, як це може здатися на перший погляд. У декого може виникнути бажання поговорити про відсвіт літературщини. Тим паче, що вірші присвячені знаним письменникам.
Це враження підсилює і та обставина, що у книзі є твори з епіграфами Т. Шевченка, Л. Українки, Т. Севернюк, І. Павлюка, С. Йовенко, Д. Кременя, М. Василенка, Р. Харитонової. Та все не так просто. Бо суть полягає не в тому, хто, чи що спонукало до написання того або іншого твору, а в звучанні строф. «Печаль в оболонці, в якої прорізались крила. Повірила в час і розбила на крапельки скроні. Це – з вірша «Коли?», заспівом до якого є щемливі рядки Тамари Севернюк: «Коли падає зрілий плід, чи дереву легше?».
Та давайте залишимо у спокої роздумування на цю тему. Навіщо вдаватися до них, коли, здається, і так усе зрозуміло? Принаймні, ми так думаємо. Тому й хочемо ще поговорити не про це, а про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність лірики Світлани Антонишин. Хоча, звісно, це – нелегко. Бо вона сама є «винуватою» у цьому. Адже теми, про які уже йшлося, тісно переплетені між собою. І над усім цим тяжіє особистісність погляду на довколишність.
Наведемо декілька цитат, котрі підтверджують це. Скажімо, про громадянськість мотивів можуть говорити рядки: «Болить Украйна … Господи, чому?! Забрали круг – чим затушую рани? Ідуть «сини нещасної Украйни», Хто в яничари, хто на Колиму» … (вірш «Балада про вибір»). А хіба дивовижна пейзажність не прозирає у строфі: «А треба так, Щоб не було ніяк, Щоб плакала та розквітала гілка І журавлі кричали сонцю: «Гірко!», Вантажачи на крила Вищий Знак»(вірш «Березня – вість»)».
Окрема розмова – про інтимність. І все? Через те, що у «Бар’єрі» немає віршів, як можна прямо віднести до любовної лірики. Погодьтесь, що все це додає книзі таємничості та незбагненності. Чи не варто це називати щемливим виявом інтимності? «Воно ж не келих. Друзки – не судьба. А ,що ти бачив там, у снах без ночі? До себе повернутись? Боже, збав! Нема охочих» (вірш «Відлуння світла»).
Є ще два моменти, про які хотілося б згадати. Книгу склали три розділи – «Не ображайся: світ як світ»; «Контужений час»; «Пружина стиснутого серця». Не маємо ніякого наміру виокремлювати будь-який з них. Через переплетеність тем, що по-своєму свідчить про неповторність поетичного мислення. До речі, ознаки оригінальності поета бачимо не тільки в цьому. Під багатьма творами можемо уздріти підзаголовки «На кшталт», «Етюди про безконечність», «Цикл – подолання», «Синоптичний триптих». Цей перелік (хочемо того чи ні) свідчить про своєрідний шарм.
На початку цієї рецензії ми свідомо перерахували незначне коло представниць жіночої лірики України, окремо згадавши про поетес західницького кореня. Вважаємо це досить вагомим. Світлану Антонишин теж можна вважати «західнячкою», якщо мати на увазі географічні координати і мешкання творчості. Але не маємо права забувати, що вона є східнячкою за народженням (вона прийшла на білий світ на Луганщині) та деякий час жила у Києві. І немає, мабуть, секрету, що все це по-своєму вплинуло на мислення авторки та її стилістику.
Нарешті – про таке. Книга «Бар’єр» справила на нас добре враження, що не може не радувати. Та водночас ще більше думаємо про те, якими будуть наступні поетичні збірки талановитої бродівчанки. І не сумніваємося (особливо після прочитання вищезгаданого), що вони будуть ще самобутнішими. Впевнені, що Світлана Антонишин не розчарує.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина,
член НСПУ
Тернопільська область