Почну з думки, висловленої письменником Борисом Щавурським у короткій післямові до цього видання. Він, зокрема, ствердив, що «книга унікальна, оскільки навіть не пригадаю, аби чимось подібним міг похвалитися будь-який обласний центр»…
Неповторне «Слово про Кременець».
Слово про Кременець./ Упоряд. А. Ломакович, Т. Присяжний, Г. Чернихівський, О. Василишин, Т. Сеніна. – Жовква: Місіонер. 2013. – 464 с.
Почну з думки, висловленої письменником Борисом Щавурським у короткій післямові до цього видання. Він, зокрема, ствердив, що «книга унікальна, оскільки навіть не пригадаю, аби чимось подібним міг похвалитися будь-який обласний центр».
І, звісно, автор такого патетичного висловлювання ємко і влучно обґрунтовує свій розмисел, ведучи мову про неповторність маленького містечка Волинського Тернопілля. Мабуть, саме це і мали на увазі й упорядники видання Афанасій Ломакович, Теодозій Присяжний, Олег Василишин, Тамара Сеніна і незабутній Гаврило Чернихівський, який дочасно пішов у засвіти. Через це книга, любовно підготовлена поліграфістами з видавництва «Місіонер», що у Жовкві на Львівщині, вийшла такою цільною.
Тепер детальніше поговоримо про книгу. І насамперед згадаємо, що в оформленні видання використано літографії Наполеона Орди, графіка заслужених художників України Євгена Удіна і Ярослава Омеляна, графічні роботи юного Романа Левандовського з Кременця, світлини Петра Данилюка та Юрія Левандовського… Коли дивлюся на них, то мене не покидає відчуття замилування орисами міста, котру зафіксували майстри. Ще одна цікава деталь. Кожен розділкниги по-своєму відкриває сторінки з біографії древнього міста над Іквою.
Пепрший розділ представляє Кременець у фольклорі та художніх творах, де використано народні джерела. І важливо, що для ілюстрації надано твори, котрі підтверджують це. Є певна логіка у тому, що починають усе від легенд та переказів, записаних від І. Герасевича, Й. Юр’єва-Гуменюка, А. Батинчука. Окремо варто сказати про віршовані легенди Івана Мінчука та прозові записи Неоніли Крем’янчанки, котрі свідчать про високий рівень художнього осмислення обраних тем. Та не тільки про це слід говорити. Тут вміщено твори Михайла Кузи, який уже став на Божу дорогу. Якщо, скажімо, із твором «Ірва» і раніше був знайомий із книги «Під липами цвіла моя дорога», то легенду «Верховина страт» із цікавістю для себе прочитав уперше. Цінність її полягає ще й тому, що ця створена за Борисом Харчуком. Це – єдина така письмова спроба у виданні. До речі, такий же слід неповторності мають на собі «Билина» Василя Жданкіна і вірш «Над Ірвою» Георгія Петрука-Попика.
Розповідь про місто продовжує розділ «Волинські Афіни у красному письменстві». Якщо оцінювати цю частину книги, то, напевно , треба зауважити, що вона має три підрозділи. Серед доробку україно- і російськомовних авторів найбільше привертають увагу твори Івана Гнатюка, Бориса Демківа, Євгена Маланюка, Оксани Пахльовської, Івана Герасевича, Юрія Климця… Чимало цікавих думок знаходимо у поезіях поляків Густава Олізара, Маріуша Ольбромського, Юліуша Словацького… А хіба не поміченими будуть прозові рядки Сергія Даушкова, Уласа Самчука, Василя Кархута. Не залишається поза увагою і те, що чи не вперше в незалежній Україні оприлюднено уривок повісті із «Вівці, вовки і люди» Марії Кремінярівської.
Згадався ще один момент. Восени далекого 1991-го на фасаді адмінкорпусу теперішнього гуманітарно-педагогічного інституту відкрито меморіальну дошку в пам’ять про Бориса Харчука, який свого часу був студентом цього вишу. Тому публікацію його творів у цьому виданні можна вважати своєрідним продовженням вшанування.
Наступним є розділ, в якому про Кременець можна дізнатися із спогадів, листів і виступів. Тут, як мені здається, є кілька принципових моментів, про які вкрай необхідно висловитись. По-перше, чи не вперше в незалежній Україні оприлюднено спогади художника Ростислава Глувка, який жив в Англії. Але його дитячі роки проминули у древньому місті над Іквою. По-друге, донедавна лише фахівці могли бачити твори Миколи Костромарова, Олени Пчілки, Миколи Пржевальського, а тепер вони оприлюднені чи не вперше через багато років після їхньої появи. А хіба не відрадно, що шанувальників красного письменства подивує написане про древній Крем’янець незабутніми Максимом Рильським, Миколою Бажаном, Романом Федорівим?..
І навіть за умови цінності видання не можу втриматись від зауважень. Розумію, що не всі захочуть їх належно сприйняти, але… Як на мене, «Слову про Кременець» вадить тяжіння до багатомовності. Це зовсім не означає, що у книзі не мають права бути тексти російських і польських авторів. Вони є насправді. Але чому б цим іншомовним оригіналам не бути в українських перекладах, тим паче, що упорядники видання самі подають приклади такого інтерпретаторства. Скажімо, маємо чудові оригінальні уривки творів Юліуша Словацького, які розташовані поряд з переспівами Дмитра Павлика, Івана Герасевича, Романа Ладики, Леоніда Вишеславського. Виникає й наступне запитання: чому там, де йдеться про твори україно- та російськомовних поетів відсутній принцип алфавітності у відтворенні поезій, хоч він був би дуже доцільним? Те ж саме маємо і при цитуванні польських поетів та доробку прозаїків.
Або таке. В книзі чимало уваги приділено доробкові Миколи Бажана і Дмитра Павличка. Зрозуміло, що певна логіка у цьому є. Але тоді виникає декілька закономірних питань. Чому за переклад творів Юліуша Словацького на щит піднесено Дмитра Васильовича, а про Романа Лубківського забуто, хоча останнім зроблено не менше? А хто скаже про таке: у доробку Ярослава Івашкевича (цей польський поет свого часу приїжджав у Кременець) є поезія «Іква і я» у чудовому перекладі Миколи Бажана. Тільки у книзі не знайшлося місця для цих текстів. Чому, скажімо, забули про Богдана Задуру і Альфа Сочинського. Продовжимо? Тоді таке. Був такий польський прозаїк Зигмунт Гаутт. І йому належить чудове есе «Кременець», яке уже декілька років існує у перекладі Сергія Синюка. Але хіба про це можна взнати з книги?
Не можна залишити байдужим і питання білінгвізму. Бо переконаний, що справді вартісне можна створити тільки рідною мовою, якщо приміром, можна зрозуміти, що кременчанка Ірена Сандецька писала польською мовою, бо вважала рідною для себе польську стихію, то навряд чи скажемо так про Маргариту Гецевич та Олександра Марченка.
…Напевне, книга має ще й інші хиби. Не знаю, та й не цікавило це мене. Пишу лишень про те, що викликало моє несприйняття. Попри те, що видання є справді цікавим і дуже потрібним. Не було б цього, то не взявся б за перо.
Ігор Фарина.