Незримим оберегом тепла (фото)

Кружляють поусюди в наших душах листки календаря, змінюючи навколо кольори і відтінки, дати і події, відчуття і враження, густо мережачи життєве полотно неймовірними і так часто непередбачуваними фарбами добра і любові… Саме так, бо ж маємо виокремлювати з-поміж буденного швидкоплину і невпинного бігу з усілякими перепонами найдорожче і першовартісне, без якого душа тьмяніє і всихається, немов від спраги.

Ось уже збігло пекуче літо, зоставивши по собі втому і спрагу, водночас кудись гайнули несміливі золотаві мрії та принадні усміхи-обійми красуні осені, яка так рідко огортала щедротними дощиками, хоча й дарує ще втіху особливої, лише їй притаманної меланхолії. Але у пам’яті і досі виринають трепетно-хвилюючі миті доторкань до найсокровеннішого – незримого, але такого відчутного  у кожному стібочку єства, родинного перевесла.

Цьогорічні  Зелені свята сколихнули направду Божою ласкою залишені волею долі на узбіччі життєвого лану тонкі, але ж такі живлющі струночки кровного єднання. Привітне і навіть незнане досі тепло обіцяли вони напередодні, коли на прадавньому родинному подвір’ї один за одним сходились, впізнаючи, а дехто і не здогадуючись, своїх племінниць, тіток, братів і дядьків, котрих міцною зав’яззю тримає в купочці на відстані Вічності Семен Твердохліб, знаний віддавна й дотепер чи не найзаможніший ломачинецький хазяїн, що мав оте багатство завдяки працьовитим рукам та мудрій голові. Міцні потиски рук, щирі обійми та помітний блиск у очах гостей на обійсті Анатолія Павловича Жука, котрі, незважаючи на вік та стать, слово за словом поверталися  до глибин свого родоводу, вдихаючи поступово живлющу силу прабатьківської скарбниці добра і любові, людяності й неймовірного працелюбства, щедрості та щирості до ближнього. Якась дивовижно трепетна атмосфера зігрівала єство кожного, хто розглядав старовинні фотографії з домашнього архіву нинішнього господаря, бережно доторкаючись не просто до чорно-білого тла, а, здавалось, цілуючи руки своїм дорогим серцю родичам – ось так добрий десяток нащадків Сімона (як зазвичай говорять на Бессарабії) Твердохліба зійшовся до кола, наче стебелинка за стебельцем до барвистого віночка, щоб уже не губитись на життєвому тлі, запорошеному буденністю й одвічною метушнею.  А між тим знайомі і незнайомі досі родичі, не приховуючи щедрого блиску розчулених очей, перепитували, ким саме вони один одному доводяться, і радо впізнавали у старовинних світлинах молодих іще Твердохлібових  нащадків, розкошуючи збереженим сяєвом пам’яті. Я напівподиху спостерігала за цим родинним перевеслом, яким дивом-дивним у щирій залюбленості у невмирущу родинну глибінь об’єднав своїх гостей Анатолій Павлович, потай вгамовуючи невгамовну від почуттів та вражень кардіограму небайдужого серця, водночас намагаючись вловити бодай найменшу струночку із усього раніше незнаного, небаченого і невідчутого з різних причин…

А коли мої батьки взяли до рук колективне фото, датоване 1926 роком, я одразу ж пригадала найперше наше таке от довгожданне породичання: на своєму золотому ювілеї, демонструючи цю дивну фотомить крізь століття, Анатолій Павлович уперше наголосив, що він та мій батько, Михайло Семенович – троюрідні брати! А у верхньому ряду, недалеко від берегинь роду – Варвари та Сімона Твердохлібів – їхня донька Їлена з маленьким синочком Семеном на руках. Ото саме хлопченя – мій дід Семен Васильович, батько мого батька, якого бачила, на жаль, лише один раз в дитинстві…

І знову це ж фото… через літа… Між тим Софія Мотузок (Петрик) озивається до мого батька «дядя Міша», а виявляється, вони таки – троюрідні брат із сестрою, але багаторічна звичка все ж дається в знаки, тож із посмішкою та деякою сором’язливістю Соня продовжує звертатися, як і раніше . З іншого боку у папині (я, вчительська дитина, хоч і з села, називала його саме так) очі вдивлялася інша привітна жінка поглядом незвичної блакиті й синяви очей, злегка зволожених чуттєвою хвилею родинної ніжності й цікавої історії. Аж наступної миті з’ясовуємо, що то не просто Надя Твердохліб (Маленька) з Білоусівки, а іще одна батькова троюрідна сестра, донька Івана Васильовича Твердохліба, рідна сестра Леоніда Івановича Твердохліба.

Із великою життєвою мудрістю прокладала місточки пам’яті та незабутніх до трепету хвилюючих дрібниць із непростого й так часто гіркого твердохлібового літопису тьотя Таня, рідна тітка Анатолія Павловича по батьковій лінії та близька родичка його мами, Ольги Михайлівни.

Однак особливим тремтінням голосу і неприхованим блиском відданих до бодай найменшої зерниночки родинного духовного скарбу очей вражав і розчулював своїх гостей нинішній господар родинного обійстя Твердохлібів – Анатолій Павлович Жук, котрий, нагадуючи усім нам цікаві й непрості направду сторінки життя-буття з діда-прадіда, не приховував зворушливих сліз й, водночас, болю за рідних, кого переколотило нещадне колесо совєтів і тогочасного режиму… І линув подвір’ям його тихий голос, коли сивочолий уже нащадок Сімона й Варвари Твердохлібів читав нарис свого дорогого земляка, товариша по життю й багаторічного колеги по роботі Івана Семеновича Нагірняка, котрий залишив для онуків-правнуків цієї уже такої великої родини нетлінні рядки багатющої на мудрість і барви життєвої вишиванки. Зокрема й про те, як Анатолій Павлович з дружиною Тетяною Григорівною та сином Ігорем не просто обійняли своїм відданим серцем і працьовитими руками рідну землю, а відродили у Ломачинцях олійню – справу щедрого серцем і мудрого за вдачею тата Павла Федоровича Жука.

Весняна свіжість дихала навколо по-особливому, здавалось, саме для нас, бо ми намагались уявити, як колись на цьому ж місці жив Сімон Никифорович Твердохліб зі своєю великою сім’єю у центрі Ломачинців. І навіть пройшли кілька кроків і сфотографувались на згадку вже про рік 2015, як у далекому 1926 наші прапредки, біля сільської ради поряд із клубом, котрі свого часу, відповідно будинок сім’ї та черепичня, були родинним гніздечком…

А вже згодом ми всі згуртувалися на не зовсім звичайному місці – дух пращурів по-особливому притишив розмову, а вразливі душі затріпотіли од відчуття дивної причетності до сімейної скарбниці одвічних цінностей. Крізь подекуди зарослі стежки старого ломачинецького цвинтаря, повз похилені і густо обперезані Вічністю хрести ми із хвилюванням ступили на справжнісіньку родову місцину останнього прихистку наших близьких і далеких родичів – місце їх поховання на благодатній ломачинецькій землі… Здавалось, серця вистукували промовисті свої ритми набагато голосніше, аніж встигало мовити вголос вражене єство! Спочатку ми всі направду прикипіли до тих старовинних високих хрестів, а відтак – до прадавніх, не завжди зрозумілих написів, видряпаних у кам’яних основах. Торкалися ми долонями тих букв та імен, а здавалося, що обіймали своє минуле… Анатолій Павлович поступово розставляв усі крапки над і, кожен щось пригадував із дитинства, приміром, як збирались родиною на поминальні дні та бавилися малими серед ще зовсім невеликих тоді кущиків та дерев. …А між тим мій батько вперше (так чомусь склалося, на жаль, досі і на превелике щастя нарешті), розібравши слово за словом, схилив голову біля могили бабки Їлени…

Аж тут на подвір’я зайшла Тамара Семенівна Федишина (Гусар), по вигляду якої одразу було зрозуміло, що і вона запрошена до нашої компанії Анатолієм Павловичем. Ну цей рядочок суцільної невідомості з минувшини взагалі змусив мене завмерти в очікуванні іще одних родинних знахідок направду із широко відкритими очима. Як виявилось, десятилітнє знайомство з родиною Нагірняків так і не встигло перегорнути ось цю цікаву сторіночку ненаписаної Іваном Семеновичем книги, аби з’єднати відомі в невідомості береги: Тамара і її сестра Євгенія Нагірняк (Гусар) – з родинного кола Жуків і Твердохлібів! От і маєш тобі! Яку ж велику поману матиме Анатолій Павлович за можливість припасти усім нам до цього цілющого родинного джерела, хоч і багатьом – уперше!

…А далі хто як міг, узявши у руки віники, щітки та інший реманент, почали наводити лад навколо, водночас мимоволі на відстані натхненних сердець вести кожен свою розмову з далекими пращурами. Хтось просив прощення за довготривалу якусь невідомість, хтось мовчки переповідав свої новини, комусь так захотілось, поринувши у дитячі спогади, знову відчути дух минувшини і посмакувати улюбленими з дитинства традиційними медівниками та пучечками черешень на калачах із випеченими «кучерями», що давали за поману на Трійцю, зібравшись за довгим і масивним кам’яним столом, незрозуміло як доставленим і встановленим у давню-давнину біля могил, як символ неймовірної працьовитості та людяності.

А час собі летить, розчулюючи і вражаючи, страхаючи та даруючи віру в молитві, на життєвій дорозі, як і в природі, кожного змінюються кольори й духовні цінності, однак віднайдені скарби минувшини якось підтримали і змінили близьких по крові людей незримим оберегом тепла.

Інна ГОНЧАР (праправнучка знаного роду Твердохлібів )