“Відтак можна говорити створену тернополянами особливу діаспорну (еміграційну) культуру: до неї ми, безперечно, зараховуємо духовні суспільні цінності і смисли, в яких би сфер вони не торкалися освіти, науки, літератури, образотворчого мистецтва й архітектури, народних художних промислів, періодичних видань і на теле-радіомовлення, охорони здоров’я, збройних сил, економіки, промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, підприємств зв’язку, споживчого ринку, органів державної влади і громадських організацій. Усе це разом можна охопити словом «культура». І за нею, звісно, стоять її тернопільські носії”.
ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
(Роздуми над «Журавлиною книгою»)
Визначною подією культурного життя є «Журавлина книга» тернопільських авторів Богдана Мельничука, Богдана Хаварівського та Віктора Уніята, яка має підзаголовок «Тернопільська українська західна діаспора. Словник імен». Вона вийшла у трьох частинах: перша – у 1991 році, друга – у 2001-му, третя – у 2012-му. Тепер Тернопільська обласна організація Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса підготувала до друку нове, доповнене видання в одному томі. У книзі розповідається про цілі покоління тих яскравих особистостей, уродженців нашої землі, які не з власної волі опинилися на чужині і там, в умовах злиденного життя і жорстокої конкуренції, зуміли зреалізувати свій талант та інтелектуальний потенціал, стати суб’єктом історичного процесу.
Відтак можна говорити створену тернополянами особливу діаспорну (еміграційну) культуру: до неї ми, безперечно, зараховуємо духовні суспільні цінності і смисли, в яких би сфер вони не торкалися освіти, науки, літератури, образотворчого мистецтва й архітектури, народних художних промислів, періодичних видань і на теле-радіомовлення, охорони здоров’я, збройних сил, економіки, промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, підприємств зв’язку, споживчого ринку, органів державної влади і громадських організацій. Усе це разом можна охопити словом «культура». І за нею, звісно, стоять її тернопільські носії.
Діаспорна (гр. diaspora розсіяння) або ж еміграційна культура (нім. emigrantenkultur, exilkultur, англ. kulture in exile, франц. cultur d’émigration, польс. kultura emigracyjna) – неповторне явище, наразі ведемо мову про ту її частину, яка створена тернополянами й розвивається на чужині, в «позаматериковому ареалі». Як етнопсихоестетичний феномен вона зберігає у своїх символах та образах ірраціональну сферу етнічного, знання про етнос і рідну тернопільську землю та втілює ментально-архетипну пам’ять. Проблема змісту й обсягу поняття еміграційної культури досі належно не розроблена. Терміни «еміграція» (лат. emigratio виселення, переселення) і «діаспора» здебільшого вважають тотожними. Таку позицію займає, скажімо, Олександр Нельга, автор підручник «Теорія етносу» (К., 1997, с.258-259). Найприйнятнішою на сьогодні є точка зору Богдана Рубчака, видатного поета і вченого, професора Іллінойського Унівеситету (США). Учений вважає, що культуру українського зарубіжжя можна називати «діаспорною» або ж «емігрантською», бо більшість її творців справді переміщені особи, що вимушені були свого часу покинути Батьківщину. Ґрунт під їхніми ногами «став порожнечею своєрідним антипростором», а досвід «пережитого екзину» перетворився на «центр різниці, центр іншості» (стаття «Кам’яні баби чи Світовид?» (ж.«Світовид», К., 1996, ч.2, с.90), з якого й ведеться діалог з Україною етнічною Вітчизною та її культурою.
Серед малодосліджених сторінок історії переселенчих рухів – українська еміграція ХVІІХVІІІ ст., коли після ухвали польського сейму про примусовий перехід усіх протестантів у католицизм у Варшаві від 10 липня 1658 року, багато українців, не бажаючи прийняти унію, покинули північно-західні землі (Волинь, Прибужжя, Брест) і переїхали до Голландії, Німеччини, Англії, Франції і навіть Пенсільванії; «мазепинська» еміграція, коли після Полтавської битви 1709 року рештки війська гетьмана, що підтримувало шведського короля Карла ХІІ, знайшли собі притулок у Бесарабії. Не зараховуємо до еміграції й тих зарубіжних українців, які віддавна живуть на землях Польщі, Чехії, Словаччини та Румунії, хоча у тій же Польщі є українська еміграція ті українці, яких у квітні-травні 1947 року в ході операції «Вісла» депортували у північні і західні воєводства Польщі. Не набули певного поширення, як окремий вид еміграції представники «мішаних шлюбів», що живуть у Європі, Азії, Африці, Америці, дисиденти (Валентин Мороз, Леонід Плющ, Станіслав Караванський, генерал Петро Григоренко та інші), які в роки так званого застою були депортовані за кордон, а також ті, що виїхали до Ізраїлю чи опинилися у США, Канаді, Бразилії, Аргентині. Або можемо назвати наймолодших тернопільських «переміщенців», таких, як музикант Ігор Боїло з Козови, 1970 року народження, який опрацював у Київському театрі оперети, Малому симфонічному оркестрі України, а згодом переїхав до Італії (Мілан), а звідти до Єгипту (Каїр); або ж художник Богдан Вандяк з с.Залішики Бучацького району, 1959 року, який у 1990-му переїхав до Канади; чи ж, напр., лінгвіст і перекладач Віктор Паюк із с.Озеряни Борщіського р-ну, 1959 року, який від 2004-го проживає у США. Ці «переміщення» не є масовими.
Вітчизняні джерела засвідчують: «В історії української еміграції чітко визначаються три хвилі переселенчого руху: перша з останньої чверті ХІХ ст. до початку першої світової війни; друга період між двома світовими війнами; третя період після другої світової війни” («Зарубіжні українці», К., 1991, с.8).
Звернемо увагу на три психологічно відмінні генези української еміграції. Українська еміграція в Канаді і США, коли до Першої світової війни туди виїхало біля 400 тисяч переселенців («Зарубіжні українці», К., 1991, с.8), постала в основному через соціально-економічне становище українського народу, обтяжливих податків, неспроможності сплатити борги тощо. Цю трагедію добре описав Тимофій Бордуляк: «Гей, було єму, братчики рідненькі, тут дуже тяжко жити: хліба не було ні шматочка, а в коморі ні пучки муки, ні одної крупочки, ні одного пшонця, та й не було чим жити, не було єму чим діточок годувати, а ще до того не було в що одягнутися, нічим хати огріти. Бідував ваш господар зі своєю родиною, голодував, а вкінці побачив, сердешний, що єму тісно в ріднім краю, що єму прийдесь тут з голоду вмерти, та й покинув рідне гніздище, всього відрікся… Забрав жінку, забрав діти та й потягнув з другими сіромахами, такими, як він, у далеку, непевну чужину, за високі гори, за широкі моря, і вже він більше не вернесь додому, а в тій пустці мешкають тепер сови з ніч видами» (Тимофій Бордуляк. «Твори», К., 1958, с.170-171).
Якщо говорити про тернополян «першої» хвилі еміграції, то тут слід назвати першопоселенців у США і Канаді Петра Гуцуляка з с.Дзвиняч (нині Заліщицького району), Андрія Дереворіза із Сухостава (Гусятинського), Петра Драля з с.Малі Бірки (Гусятинського), Івана Дроздовича з с.Кривче (Борщівського), Івана Зюбрака з с.Білий Потік (Чортківського), Григорія Капітанчука з м.Тернопіль, Амброзія Кібзея з с.Мишків (Заліщицького), Тимка Кіся з с.Постолівка (Гусятинського), Михайла Коваля з с.Жизномир (Бучацького), Антона, Осипа і Семена Ковбелів з Борщова, Петра Козяра з с.Колодіївка (Підволочиського), Дмитра Колісникаа з с.Гермаківка (Борщівського), Василя Колодзінського з с.Лошнів (Теребовлянського), Ілька Копрана з с.Ланівці (Борщівського), Михайла Коцулима з с.Білий Потік (Чортківського), Павла Крижанського з Копичинців, Василя і Онуфрія Кудриків з с.Цебрів (Зборівського), Ілька, Йосипа і Михайла Кузівих із с.Денисів (Козівського), Мар’яна і Юліяна Кунікевичів з с.Паушівка (Чортківського), Антона Ласька з с.Буданів (Теребовлянського), Йосипа Лозинського з с.Глибочок (Борщівського), Петра Луціва з с.Нагорянка (нині Бучач), Михайла Сташина з с.Нирків (Заліщицького), Павла Федорківа з с.Косів (Чортківського) та ін.
Серед «першої» хвилі тернополян було чимало письменників: Юліан Антін зі Зборова, Іван Збура з с.Звиняч (Чортківського), Михайло Гарасимчук з с.Більче-Золоте (Борщівського), Григорій Глинка з с.Денисів (Козівського), Степан Гребенюк з с.Пилатківці (Борщівського), Григорій Грушка з с.Зарубинці (Збаразького), Іван Данильчук з с.Більче-Золотого (Борщівського), Нестор Дмитрів з с.Жеребки (Підволочиського), Михайло Крип’якевич з с.Вербів (Бережанського), Ілько Кузів з с.Денисів (Козівського), Іван Новосад з с.Ілавче (Теребовлянського), Іван Павчук з с.Вільхівчик (Гусятинського), Тарантеля з с.Сокиринці (Чортківського), Марія Тарновська з с.Коцюбинці (Гусятинського), Йосип Ясенчук з с.Звиняч (Чортківського) та ін. Їхні книги написані під впливом уснопоетичної народної творчості, це здебільшого проза і поезія, якій притаманна певна стабільність сюжетів, мотивів, жанрів, специфічна семантика текстів. У ній помічаємо сліди «примітивного» мислення, певну зрощеність з думами, історичними піснями, казками через запозичення, стилізацію, наслідування, переспіви, цитування, центони, символічне переосмислення міфологічних реліктів. Хронологію зародження української літератури в Канаді й США дослідив Яр Славутич (Славутич Яр. «Українська література в Канаді», Едмонтон, 1992), де чимало сторінок присвячено творам тернополян.
Друга хвиля еміграції була зумовлена молохом Першої світової війни, розпадом Австро-Угорської монархії і загарбанням значних українських територій іншими державами. Тут визначилися два головні мотиви масового виїзду українців за кордон соціально-економічний і політичний. Cеред емігрантів цієї хвилі варто назвати такі імена, як психолог Степан Балей з м.Великі Бірки (нині Тернопільський район), юрист Данило Багачевський і його брат Степан, релігійний діяч, обидва з с.Манаїв (Зборівського), богослов Іван Болехівський з с.Біла (Чортківського), вчитель Стефан Бріль з с.Петрики (Тернопільського), художники Михайло і Теодор Вацики з Тернополя, композитор Михайло Гайворонський із Заліщик, адвокат Лев Ганкевич з Підволочисьака, актор і режисер Йосип Гірняк і його брати, педагог і публіцист Никифор і хімік та фізик Юліан, усі троє із Струсова (Теребовлянського), журналіст Степан Годований, адвокат і редактор Антін Горбачевський і його брат біохімік та епідемолог Іван з с.Зарубинці (Збаразького), піаністка Софія Дністрянська і її чоловік, правознавець і публіцист Станіслав, обоє з Тернополя, співак Зенон Дольницький із Заліщик, журналіст Іван Дурбак з Тернополя, адвокат Андрій Жуковський з с.Дорофіївка (Підволочиського), лікар Микола Залєський з с.Слобідка (Козівського), ветеран визвольних змагань Адам Калапаца зі Скали-Подільської, хімік, сотник УГА Корнило Кізюк з с.Трибухівці (Бучацького), лікар Микола Кметь з с.Гримайлів (Гусятинського), фольклорист і етнограф Зенон Кузеля з с.Поручин (Бережанського), філософ і психолог Олександр Кульчицький з м.Скалат (Підволочиського), лікар Степан Кучер з с.Великі Чорнокінці (Чортківського), художник Іван Кучмак з Підволочиська, юрист і публіцист Євген Левицький з с.Сидорів (Гусятинського), священик Леонід Ружницький з с.Сороцьке (Теребовлянського), адвокат Микола Малицький з с.Вікно (Гусятинського), адвокат Микола Мосора з с.Рибники (Бережанського), релігійний і громадський діяч Степан Мохнацький із с.Саджівка (Гусятинського), військовий і культурний діяч Осип Навроцький із с.Голгоча (Бережанського), військовий діяч Зенон-Олексій Носковський з с.Мушкатівка (Борщівського), генерал Олександр Осецький з Кременця, художник Михайло Осінчук і його брат, лікар Роман із с.Голошинці (Підволочиського), педагог Степан Паладійчук з с.Шупарка (Борщівського), правник Василь Палідвор з с.Залав’є (Теребовлянського), скульптор Михайло Паращук з с.Варваринці (Теребовлянського), кооператор Микола Пачовський з с.Велика Березовиця (Тернопільського), військовик Євген Побігущий («Рен») із с.Постолівка (Гусятинського), правник і громадський діяч Іван-Петро Ребрик з Тернополя, військовий і громадський діяч Іван-Теодор Рудницький з с.Бедриківці (Заліщицького), журналіст і видавець Петро Сагайдачний з м.Бережани, військовий і громадський діяч Микола Свідерський з м.Почаїв (Кременецького), оперна і концертно-камерна співачка Іванна Синенька-Іваницька з с.Великі Чорнокінці (Чортківського), правник Роман-Іван Слюсар з с.Остап’є (Підволочиського), фізик та хімік Олександр Смакула з с.Доброводи (Збаразького), хоровий диригент Роман-Євген Ставничий з с.Куропатники (Бережанського), публіцисти брати Іван і Миколи Стадники з с.Купчинці (Козівського), військовик Осип Станимір з с.Ладичин (Теребовлянського), журналіст і публіцист Матвій Стахів з с.Нище (Зборівського), композитор і диригент Євген Турала з Бережан, економіст Євген Храпливий і його брат фізик Зенон з с.Лисівці (Заліщицького), науковець і видавець Микола Чубатий з Тернополя, генерал Павло Шандрук з с.Борсуки (Лановецького), філософ і публіцист Миколда Шлемкевич з с.Пилява (Бучацького), публіцист Олекса Яворський з с.Котузів (Теребовлянського) та інші.
Було тут і багато письменників, зокрема Євген Бородієвич з с.Денисів (Козівського), Володимир Бучацький з с.Яргорів (Монастириського), Богдан Беднарський з с.Городище (Козівського), Тарас Волохатюк з с.Цигани (Борщівського), Володимир Гаврилюк з с.Зарваниця (Теребовлянського), Степан Дорощук з с.Боришківці (Борщівського), Олена Киселівська з Монастириська, Василь Криса з с.Купчинці (Козівського), Роман Купчинський з с.Розгадів (Зборівського), Богдан Лепкий і його брат Микола з с.Крегулець (Гусятинського) Володимир Лисий з м.Копичинці (Гусятинського), Михайло Ломацький з с.Суходіл (Гусятинського), Оксана Лятуринська з х.Ліс (Збаразького), Осип Назарук з с.Нагорянка (Бучацького), Мілена Рудницька з м.Зборів, Артим Хомик з Бережан, Данило Чайковський з с.Мишків (Заліщицького), Михайло Шарик з с.Денисів (Козівського) та ін.
У міжвоєнний час на теренах колишньої Чехословаччини визріло неформальне об’єднання поетів під назвою «Празька школа», репрезентована іменами Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської (з хутора Ліс нині Збаразького району), Олега Ольжича, Юрія Липи, Василя Хмелюка, Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної, Галі Мазуренко та ін. «Празька школа» не була об’єднана організаційно, не мала свого статуту і єдиної естетичної платформи (Є. Маланюк узагалі заперечував існування «Празької школи»). «Пражан» об’єднували не так естетичні критерії, як ідеологія та світогляд: вони вірили в «окремішність української духовності», в перемогу своєї «самостійної держави». Духовна традиція в літературі, історії, фольклорі стає їх головною спонукою до творчості: Оксана Лятуринська й Олег Ольжич шукають державницьких ідеалів в історії княжої доби, Юрій Липа – в історії козацько-барокової епохи, Євген Маланюк – у своєрідній історіософії. Все ж сучасні дослідники говорять і про спільність стилю пошуків «пражан», виокремлюючи, наприклад, неоромантизм, експресіонізм, симбіоз символізму та неокласики. Разом з тим кожен із поетів створив власну поетичну концепцію з неповторною образною домінантою. Так, поезія Юрія Дарагана просякнута яскравим історизмом, мотивами язичництва; Наталя Лівицька-Холодна наповнила свої вірші еротизмом; Олекса Стефанович розвинув мотив античної гармонії душі й тіла; із своїх наукових зацікавлень вивів свої поетичні ідеї Олег Ольжич; перероджену психологію нації втілив у символічні образи Земної Мадонни та Степової Еллади Євген Маланюк і т.д. Деякі з «пражан» продовжили літературну діяльність у Варшаві, згодом у США.
Значну роль у розвитку укр. еміґраційної поезії відіграла створена у 1929 у Варшаві літературна група «Танк», варшавське відгалуження «Празької школи», засноване за ініціативою Юрія Липи (Наталя Лівацька-Холодна, Андрій Крижанівський, Євген Маланюк, Петро Холодний-син, Олена Теліга, Борис Ольхівський, Павло Зайцев та інші). «Танк» виник унаслідок полеміки творчої молоді з Дмитром Донцовим, схильним до націоналістичної заангажованості та недооцінювання естетичних якостей художній творів, підпорядкування творчості ідейній доктрині. Так, Юрій Липа у листі від 10 березня 1929 року писав до Дмитра Донцова: «Щодо Ваших ласкавих запросин писати вірші і кинути писати новелі, – то, на жаль, мушу заявити, що в літературній своїй діяльности так само мало шукаю у Вас порад, як Ви, скажімо, у мене в своїй політичній. Оскільки ж цим Ви хочете сказати, що не будете більше приймати моїх новель, то прошу дуже відіслати того нещасливого «Коменданта Барк» на мою адресу (Drewniana, 10, m.1) і тим самим закінчимо справу мого фактичного співробітництва в ЛВ» (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 83984, s.117-118). Формуючи «державницьку літературу», орієнтуючись на синтез «героїзму, господарності, волі», «танківці» намагалися врівноважити критерії правди і краси, усунути їх протистояння, відстояти творчу автономію національного митця, не відмежовану від його громадянських обов’язків. Про це йшлося у виданні «Статті про «Танк» (1929), де містилися програмові «Лист до літераторів» Юрія Липи та стаття «Група «Танк» Євгена Маланюка. Група розпалася в 1929, однак ідеї «танківців» реалізувалися пізніше на сторінках часопису «Ми», газети «Назустріч», до авторських колективів яких входили колишні «танківці».
Серед інших груп, що заявили про себе у міжвоєнний період, слід назвати групу, об’єднану довкола квартальника «Ми», що з’явився у Варшаві восени 1922 року. Очевидно, що автори й видавці квартальниками ставили собі за мету впливати на історико-літературний процес і, в той же час, бути незалежними від політичного тиску «Вісника». Всі вони були прихильниками ідей Симона Петлюри і приналежали до Українського Наукового Інституту у Варшаві. Часопис виходив за редакцією Івана Дубицького та Андрія Крижанівського, його видавець – Модест Куницький, обкладинка – Петра Холодного. На сторінках журналу друкували свої поетичні твори Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський, Ярослав Дригинич, Ростислав Кедр (племінник художника Антона Манастирського), Богдан Лепкий, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Іван Чернява, Остап Тарнавський, прозові – Ярослав Дригинич, Ірина Вільде, Юрій Косач, Андрій Крижанівський, Наталя Лівацька-Холодна, Борис Ольхівський, Михайло Посацький, Степан Крижанівський. Тут часто вміщалися передруки із східноукраїнських часописів: памфлети Миколи Хвильового, новели Олекси Слісаренка, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Степана Васильченка, фрагменти з роману «Наші тайни» Юрія Смолича та інші.
Видавці й автори квартальника «Ми» багато місця приділяли художнім перекладам: з англійської – роман «Громадянська війна» Лаяма О’Флаерті, пер. Юрія Косача, сонети Оскара Вайльда, пер. Святослава Гординського, новели Вільяма Фолкнера, пер. Івана Дубицького, есе Джона Генрі Люмена, новели Джеймса Фсіса Двеєра, пер. Івана Дубицького; з німецької – есе Макса Шеллера, пер. Івана Дубицького, оповідання Віллі Зайделя, пер. Освальда Бургґардта, новели Вернера Боймельбурга, пер. Івана Дубицького; з французької – поезії Луїзи Лабе, Марселіни Деборт-Вельмор, Шарля Бодлера, Моріса Роліна, пер. Наталі Лівицької-Холодної, Еміля Верхарна, пер. Святослава Гординського, роздуми Анрі де Монтерляна, новели Люї Мартен Шофіє, пер. Модеста Левицького; з італійської – новели Луїджі Піранделло, пер. Наталі Лівацької-Холодної; з японської – оповідання Камо-Но-Чомея, пер. Степана Левицького, з іспанської – есе Хосе Ортеги-і-Гассета, пер. Івана Дубицького, оповідання Мігеля де Унамуно, пер. Івана Дубицького; з ірландської – новели Даніеля Корнери, пер. Івана Дубицького; з китайської – поезії Лі Тай По, пер. Святослава Гординського; з чеської – поезії Йосипа Святополка Махара, пер. Євгена Маланюка; з польської – поезії Казимира Іллаковича, пер. Наталі Лівацької-Холодної, Казимира Вєжинського, пер. Євгена Маланюка; з латини – поезії Горація, пер. Миколи Зерова.
Літературно-критичний відділ репрезентували розвідки й статті Святослава Гординського, Святослава Доленги, Павла Зайцева, Євгена Маланюка, Михайла Рудницького, Степана Смаль-Стоцького, мистецтвознавчі роздуми Володимира Ласовського, Бориса Ольхівського, У розділі «Дискусії» були опубліковані статті «Комплекс оселедця» Святослава Гординського», «Поет тьми і хаосу» Святослава Доленги, «Лицем до життя» Йосипа Калиніва та інші.
У розділі «Рецензії» друкувалися відгуки і рецензії Андрія Крижанівського на грудневий номер «Вісника» за 1933 рік, його ж, під псевдо Святослав Доленга, на «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, «Бій за українську літературу», «Українська добу» Юрія Липи, «Метелики на шпильках» Ірини Вільде, «Пружінь» Сергія Кушніренка, «Тривогу» Нестора Ріпецького; Павла Зайцева на книгу Миколи Бєльчикова «Тарас Шевченка»; Євгена Маланюка на роман Галини Журби «Зорі світ заповідають»; Івана Дубицького на збірку «Три перстені» Богдана-Ігора Антонича, «Сонети і строфи» Богдана Кравцева», «Липнева отрута» та інші оповідання» Василя Софроніва, «Рінь» Олега Ольжича, монографію «Українська мова в совєтській Україні» Романа Смаль-Стоцького; Григорія Лазаревського на дослідження «Драгоманов без маски» Михайла Мухина; Богдана Кравцева на другу частину «Волині» Уласа Самчука, Бориса Ольхівського на повісті польського письменника Фердінанда Антоні Осендовського, новели Юрія Липи, поезії Івана Коропицького; Петра Щетинці на повісті Осипа Назарука (родом із с.Нагорянка біля Бучача).
Після публікації численних філліпік Святослава Доленги проти Дмитра Донцова і розгромної статті («Поет тьми і хаосу», «Ми», 1936, №4) на збірку «Земна Мадонна» Євгена Маланюка, а ці матеріали вийшли окремою брошурою під назвою «Донцовщина» (Варшава, 1938), від групи «Ми» відкололися спершу Євген Маланюк, а потім інші. Юрій Липа із цим часописом взагалі не співпрацював. У листі до Дмитра Донцова від 2 .09.1933 р. писав: «Між іншим, збірник «Ми» (Маланюк, Рудницький, Косач, Крижанівський), про який я довідався з «Бюлет. п.-у.» «Biuletyn polsko-ukraiński. – Авт.), нічого спільного з моєю особою не має» (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 83984, с.121)
Дослідник Роман Олійник-Рахманний вважає, що було дві причини занепаду групи «Ми»: перша полягала в тому, що вся група була результатом мислення Юрія Липи і його особистої еволюції, він не був таким радикальним, як Євген Маланюк і його лякали гострі концепції і націоналістичні пристрасті; щодо другої причини, то група не могла згуртувати довкола журналу видатні таланти, якими були, скажімо, «вісниківці». Андрій Крижанівський, Ярослав Дригинич та інші організатори часопису були сіренькими постатями і не могли конкурувати ні з Євгеном Маланюком, ні з Олегом Ольжичем, ні з Леонідом Мосендзом, вони скористалися розколом серед «вісниківців» і тимчасово перетягли на свій бік Євгена Маланюка, Юрія Липу, Наталю Лівицьку-Холодну, але для того, щоб кинути виклик «Вісникові», цього було замало (Роман Олійник-Рахманний. «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні (1919-1939 роки)», К., 1999, с.120-121). Роман Олійник-Рахманний штучно «прив’язує» Юрія Липу до квартальника «Ми»: Юрій Липа на сторінках часопису не надрукував жодної публікації, хоча тут з’явилися дві рецензії на його твори. Була ще третя причина, на яку вказує польський публіцист, близький приятель Євгена Маланюка Юрій Стемповський. Часопис «Ми» став заручником політичних інтриг МЗС Польщі, яке у своїй діяльності керувалися Ризьким договором, він «набрав прорадянського забарвлення і це спричинило до розколу варшавської групи українських емігрантів» (Jerjy Stempowski. «W dolinie Dniestru. Listy o Ukrainie», Warszawa, 1993, s.267-268).
Третя хвиля еміграції мала здебільшого політичний характер. Серед категорії «переміщенців» були ті, що разом з родичами пережили сталінські репресії і стали «ворогами народу», колишні заможні верстви, що втратили власність і привілеї, молоді люди, яких силоміць забрали на роботу до Німеччини і вони не наважувалися повертатися у лабети сталінської «феміди», колишні військовополонені, учасники підпільної Української Повстанської Армії, усім їм загрожували репресії. Тут можна назвати доктора медицини Остапа Барана с с.Рай (нині Бережанського району), історика Євгена Барвінського з с.Постолівка (Гусятинського), журналіста Анталія Бедрія з Тернополя, вченого-бібліографа Максима Бойка з с.Лопушне (Кременецького), художників братів Мар’яна і Северина Борачків з с.Сороцьке (Теребовлянського), вчено і журналіста Дмитра Бучинського з с.Трибухівці (Бучацького), історика і журналіста Василя Веригу з с.Колодрібка (Заліщицького), лікаря і мецената Стефана Вороха з с.Кривеньке (Чортківського), економіста й політолога Богдана Гаврилишина з с.Коропець (Монастириського), юриста і журналіста Степана Галамая з с.Івачів (Зборівського), релігійного і ромадського діяча Романа Ганкевича з с.Більче-Золоте (Борщівського), педагога і публіциста Никифора Гірняка з с.Струсів (Теребовлянського), співака Мирослава Гнатюка з м.Заліщики, художника Якова Гніздовського з с.Пилипче (Борщівського), історика і політолога Тараса Гунчака з с.Старе Місто (Бережанського), актора Володимира Довганюка з с.Вовківці (Борщівського), літературознавця Володимира Жилу з м.Збараж, історика Мирослава Кальбу і його брата юриста Ярослава з с.Мозолівка (Бережанського), музичного діяча Василя Кардаша, політв’язнів Івана та Михайла Кардашів з с.Новосілка (Бережанського), диригента хорів Володимира Кликіва з с.Саранчуки (Бережанського), видатних громадських діячів Богдана і Ярослава Климовських з Тернополя, хіміка і громадського діяча Василя Колодчина з с.Голгоча (Бережанського), літературознавця Григорія Костюка з с.Боришківці (Борщівського), видавця і журналіста Сидора Кравця з с.Дзвиняч (Збаразького), релігійного діяча Василя Кузіва з с.Денисів (Козівського), політичного і громадського діяча Петра Кузьми-Балицького з с.Плесківці (Зборівського), кінематографа Ярослава Кулинича з с.Маловода (Теребовлянського), вченого-історика Мирослава Лабуньку з с.Котів (Бережанського), політичного і громадського діяча Василя Ліщинецького з с.Мозолівка (Бережанського), адвоката Володимира Мандичевського з с.Налужжя (Теребовлянського), славіста і філософа Юрія Мулика-Луцика з с.Татаринці (Лановецького), історика і релігійного діяча Ісидора Нагаєвського з с.Полівці (Чортківського), правника Зенона Нижанковського з Тернополя, художника Михайла Осінчука і його брата, лікаря, Романа з с.Голошинці (Підволочиського), актора і режисера Богдана Паздрія з Нового Села (Підволочиський), релігійного діяча Івана Прашка з м.Збараж, публіциста і редактора Петра Рогатинського з с.Осівці (Бучацького), церковного і громадського діяча Семена Савчука з с.Вовківці (Борщівського), музиканта і композитора Богдана Сарамагу з Тернополя і його дружину, актрису Наталію Сарамагу з м.Чортків, лікаря Теодозія Сеньківського з Тернополя, видавця Василя Ситника з с.Іванків (Борщівського), оперного і камерного співака Мирослава Скала-Старицького з м.Скала (Борщівського), братів Остапа Сокольського, вченого в галузі економіки, і його брата, Петра, кооперативного і громадського діяча, з с.Завалів (Бережанського), композитора Ігоря Соневицького з с.Гадинківці (Гусятинського), журналіста і редактора Михайла Сосновського з с.Великі Гаї (Тернопільського), громадську діячку Славу Стецько з с.Романівка (Теребовлянського), географа Івана Теслю з с.Настасів (Тернопільського), публіциста й історика Василя Томківа з с.Коцюбинчики (Чортківського), журналіста і видавця Василя Федорончука з с.Соколів (Бучацького, правника Богдана Футея з с.Бариш (Бучацького), економіста Євгена Храпливого і його брата Зенона, фізика, з с.Лисівці (Заліщицького), психолога і соціолога Богдана Цимбалістого з Борщева, підприємців Михайла Шафранюка з с.Худіївці (Борщіського) і його дружину Марію з Тернополя, журналіста і видавця Івана Шевціва з с.Гарбузів (Зборівського), історика Романа Шпорлюка з м.Гримайлів (Гусятинського) і літературознавця Дмитра Штогрина з с.Звиняч (Чортківського), фотографа Івана Ярмолюка з Тернополя та ін.
На чужині опинилася ціла плеяда блискучих письменників, варто згадати хоча б імена Івана Боднарука з с.Білявинці (Бучацького), Богдана Бойчука з с.Бертники (Монастириського), Івана Данильчука з с.Більче-Золоте (Борщівського), Василя Дідюка з с.Криволуки (Чортківського), Нестора Дмитріва з с.Жеребки (Підволочиського), релігійного і громадського діяча Івана Дубилка з м.Почаїв (Кременецького), Романа Завадовича з с.Славна (Зборівського), Іваха Онуфрія з с.Сільце (Бережанського), Михайла Качалубу з Романового Села (Збаразького), Олену Киселівську з с.Фільварки (Монастириського), Семена Ковбеля з Борщева, Олега Коверка з м.Підгайці (Бережанського), Наталію Когуську з с.Лози (Збаразького), Романа Колісника з с.Товстеньке (Чортківського), Миколу Колянківського з с.Панівці (Борщівського), Якова Косовського з с.Чернихів (Зборівського), Марія Кремінярівська з м.Почаїв (Кременецького), Кирила Куцюка-Кочинського з с.Якимівці (Лановецького), Ірину Лаврівську з м.Бережани, художника Володимира Ласовського з с.Сороки (Бучацького), Михайла Ломацького з с.Суходіл (Гусятинського), Богдана Мазепу з х.Веснівка (Козівського), Дана Мура з с.Воля (Теребовлянського), Михайла Островерхи з м.Бучача, Петра Пігичина з с.Вільховець (Бережанського), Володимира Скорупського з м.Копичинці (Гусятинського), Михайла Ступку з с.Чернихів (Зборівського), Дана-Богдана Чопика з с.Бенева (Теребовлянського),
Це ціла «літературна держава» на еміграції, і нікому з письменників повернення назад не було, бо кожного чекала така ж доля, як і тих майже 500 літераторів, які в 20-30 роках стали жертвами катівень НКВД.
У 1945 р. у Нюрнберзі організовано Мистецький Український Рух (МУР) письменницьку організацію, що проіснувала приблизно до кінця 1948 р. Її історія висвітлена у мемуарах та статтях Уласа Самчука, Юрія Шереха (Шевельова), Володимира Державина, монографіях Олександра Астаф’єва, Григорія Грабовича, Соломії Павличко та інших. До ініціативної групи об’єднання належали Іван Багряний, Віктор Домонтович, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко і Юрій Шерех, голова Улас Самчук (у 1921-1925 навчався в Кременецькій гімназії імені Івана Стешенка), заступник Юрій Шерех. В декларації ініціативної групи МУРу зазначалося: «…У високо-мистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». (Улас Самчук. «Велика література», у зб. «МУР», Мюнхен; Карльсфельд, 1946, вип.1, с.3) збирав розпорошені після війни мистецькі сили, видавав твори, провів три зїзди та кілька теоретичних конференцій, був центром творчих дискусій між представниками різних стилів і напрямів. Вийшло три дискусійні збірники «МУРу», художній альманах під такою ж назвою, кілька видань «Малої бібліотеки МУР-у». Під мурівською видавничою маркою «Золота брама» вийшли книги Івана Багряного, Василя Барки, Віктора Домонтовича, Докії Гуменної, Юрія Клена, Юрія Косача, Ігоря Костецького, Богдана Кравцева, Тодося Осьмачки, Уласа Самчука, Яра Славутича, Софії Парфанович та ін. Загалом же за кілька років табірного життя було видано понад 1200 книг і памфлетів, біля 250 із них оригінальні поетичні, прозові і драматичні твори.
Уся книговидавнича і пропагандистська робота МУРу була осінена ідеєю «великої літератури», яку обгрунтував у своїй доповіді на першому з’їзді МУРу в Ашшафенбурзі Улас Самчук і яку підтримали у своїх виступах Іван Багряний, Остап Грицай, Юрій Шерех та інші. Хоча, як слушно зауважує Григорій Грабович, «в своїх глибинних і в усій правдоподібності несвідомих структурах програма МУРу деякими основними прикметами паралельна саме тому зненавидженому соцреалізмові» (Григорій Грабович. «У пошуках великої літератури», К., 1993, с.23), бо виправдовувала свій raison d’être позалітературною метою. Незабаром МУР, унаслідок переселення більшості мешканців таборів Ді-Пі в інші країни, фактично перестав існувати. Його голова Улас Самчук опинився у Торонто, заступник Юрій Шерех та деякі провідні члени у Нью-Йорку.
Велику роль у розвиткові української еміграційної літератури відіграв польський журнал «Kultura», який виходив у Парижі, у 1947-2000 роках, і його редактор Єжи Гедройць (1906-2000). Ще з першого номера часопис багато уваги приділяє українському питанню, місцю України в «родинній Європі» (Ч.Мілош), друкує статті українських авторів Миколи Глобенка, Івана Кедрина-Рудницького (у 1913-1914 навчався в Бережанській гімназії, у Бережанському лісі в 1916 р. був поранений), Юрія Клена, Івана Кошелівця, Юрія Лавріненка, Бориса Левицького, Івана Лисяка-Рудницького (сина зборівчанки Мілени Рудницької), Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Богдана Осадчука, Юрія Шереха (Шевельова). Тут, у перекладі польською мовою, побачили світ поезії Івана Багряного, Святослава Гординського, Миколи Зерова, Юрія Клена, Богдана Кравцева, Євгена Маланюка, Максима Рильського, Павла Филиповича та інших.
Восени 1957 року Єжи Ґедройць ініціював антологію української літератури 20-их років під назвою «Розстріляне Відродження». Він попросив Юрія Шереха упорядкувати книгу, але той відмовився і запропонував замість себе Юрія Лавріненка. Антологія набрала характеру монументальної праці, обсягом до 1000 сторінок, у якій були представлені сильвети і твори авторів у розділах «Поезія» (Павло Тичина, Максим Рильський, Яків Савченко, Дмитро Загул, Михайль Семенко, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, Василь Еллан, Василь Чумак, Майк Йогансен, Володимир Сосюра, Володимир Свідзінський, Павло Филипович, Тодосій Осьмачка, Ґео Шкурупій, Дмитро Фальківський, Василь Бобинський, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Леонід Чернов-Малошийченко, Степан Бен, Микола Бажан, Марко Вороний, Василь Мисик, Олекса Влизько, Кость Буревій), «Проза» (Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Іван Сенченко, Борис Антонечко-Давидович, Юрій Яновський, Остап Вишня), «Драма» (Микола Куліш, Кость Буревій), «Есей» (Андрій Ніковський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Микола Зеров, Володимир Юринець, Олександр Довженко, Лесь Курбас, Михайло Грушевський). І закінчувалася антологія статтею Юрія Лавріненка «Література вітаїзму. 1917-1933». Антологія вийшла 1959 року.
На антологію з’явилося безліч рецензій в українських часописах: «Свобода» (Нью-Йорк), «Вільне слово» (Торонто), «Українські вісті» (Новий Ульм), «Українська літературна газета» (Мюнхен), «Українська думка» (Лондон), «Україна і світ» (Ганновер), «Київ» (Філадельфія), «Вільна думка» (Австралія), «Українське слово» (Париж), «Овид» (Буенос-Айрес) та зарубіжних («Neue Zűracher Zeitung», Берлін; «Deutsche Rundschau», Баден; «The Modern Language Journal», Нью-Йорк; «Новый журнал», Нью-Йорк) та інші. Антологія мала великий резонанс у колах української еміграції, згодом у кишеньковому форматі її перевидало українське еміграційне видавництво «Пролог» задля легшої нелегальної доставки в Україну.
У травні 1977 року «Кultura» оприлюднила декларацію з українського питання. Її текст був досить обережний, проте відкрито порушував проблему незалежності України: «У нашій декларації ми передусім наголошуємо на українцях як найбільшій у рамках СССР поневоленій нації, але й нації, що найнаполегливіше – поряд з литовцями – прагне вибороти собі незалежне державне буття» («Декларація в українській справі», у книзі «Простір свободи. Україна на шпальтах паризької «Культури», Київ 2005, с.212). Під декларацією підписалися: з поляків – Єжи Ґедройць, Юзеф Чапський, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Юзеф Лободовський, Домінік Моравський, Олександр Смоляр та Збіґнєв Бирський; головний редактор чеського щоквартальника «Свєдецтві» Павел Тіґрід; редактор угорського часопису «Іродалмі уйшаґ» Тибор Мераї, з росіян – Андрєй Амальрік, Владімір Буковський, Наталья Ґорбаневська, Віктор Некрасов і головний редактор щоквартальника «Континент» Владімір Максімов.
Безперечно, концепція Єжи Ґедройця щодо самостійності України, її належного місця в «родинній Європі», визнання її культури вплинула на подолання стереотипів і побудову нової дійсності. І те, що в польських, німецьких, французьких, італійських та інших перекладах з’явилися романи «Сад Гетсиманський», «Тигролови» Івана Багряного, «Жовтий князь» Василя Барки, «Волинь» і «Марія» Уласа Самчука, повісті і п’єси Ігоря Костецького, твори письменників «Розстріляного Відродження», поетів Празької школи і Нью-Йоркської групи, – все це заслуга Єжи Ґедройця і редагованої ним «Kultury», того блискучого кола однодумців, згуртованих довкола журналу.
Після переїзду більшості письменників до США та Канади назріла об’єктивна потреба ще раз обєднати розпорошених письменників у професійну організацію, на цей раз уже на американській землі. 26 червня 1954 року письменники заснували у Нью-Йорку Обєднання Українських Письмеників в еміграції «Слово». 19 січня 1957 року було прийнято статут «Слова»: членами-засновниками Об’єднання стали 22 особи, наявних у цей день на загальних зборах, і 34, що підписалися під статутом ОУП як кореспонденти (Остап Тарнавський, стаття «Обєднання українських письменників «Слово» у книзі «Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.», К., 1993, кн.1, с.461-462).
Згодом постала «Нью-Йоркська група», до якої увійшли Богдан Бойчук з с.Бертники нині Монастириського району, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Олег Коверко з м.Підгайці та інші.
Проблеми еміграційної літератури, а її велику частину займають тексти тернополян, завжди перебувала в центрі уваги науковців. Не можна не згадати фундаментальних праць учених: «Історія української літератури» (1955-1956, т.1-3) Володимира Радзикевича, «Українська література» (1994) иколи Глобенка, «Українська література»” (1995) Петра Одарченка; видали книги видатні вчені Володимир Державин, Юрій Шевельов, Юрій Бойко, Григорій Костюк, Ігор Качуровський, Юрій Лавріненко, Яр Славутич, Іван Кошелівець, Юрій Клиновий, Богдан Рубчак, Богдан Стебельський, Григорій Грабович, Іван Фрізер, у яких аналізуються найпомітніші «знакові явища» в мистецтві слов. За роки незалежності України різко змінилося офіційне ставлення до «вигнаної» літератури, що зумовило появу цілої низки видань і перевидань творів українських еміграційних письменників (Юрій Клен, Олег Ольжич, Євген Маланюк, Олена Теліга, Михайло Орест, Богдан Кравців, Святослав Гординський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Яр Славутич, Тодось Осьмачка, Олег Зуєвський, Емма Андієвська, Роман Бабовал), а також вихід деяких синтетичних праць на взірець чотиритомної хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово» (К., 1994-1995), «Хрестоматії з нової української літератури» (Львів, 1993), антологій «Листок з вирію. Поезія української діаспори: у 2-х т.» (К., 2002), «Празька школа» (2004; 2009), «Поети Нью-Йоркської групи» (2005; 2009), «Поза традиції» (2004), «Півстоліття тиші» (2005), «25 поетів української діаспори» (2006), «Празька літературна школа» (2008), двотомної історії української літератури початку ХХ ст., яку видав Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України і в якій вперше з’явилися статті та нариси про письменників української діаспори, серії «Література української діаспори» (Ніжин, 1992-1997, вип.1-15), зрештою, появи цілої низки синтетичних монографій (Олександр Астаф’єв, Григорій Грабович, Микола Жулинський, Петро Куценко, Віталій Мацько, Роман Олійник-Рахманний, Микола Ільницький, Федір Погребенник, Віра Просалова, Тарас Салига, Володимир Моренець, Юрій Ковалів, Ростислав Радишевський, Михайло Слабошпицький, Соломія Павличко, Микола Ткачук та інші).
Особливі труднощі і завдання зв’язані з характером досліджуваного конкретного матеріалу. Він надзвичайно актуальний. «Журавлина книга» нашої еміграційної культури (і літератури зокрема) щойно повертається в духовну скарбницю, цілісно вона ще не досліджена в історико-теоретичному аспекті, між тим саме в її знакових універсаліях приховано багато такого, що потім одержало розвиток, завершення і очевидне продовження у літературі наступних поколінь, в тому числі й сучасній. Звідси й особлива трудність і злободенність досліджуваного матеріалу, насиченість його різним змістом, бо це матеріал сучасний, а не «відпрацьований», не «зношений». Він має свою відстояність і не виступає як надто «гарячий».
м. Київ