Розмовляючи з головним редактором журналу «Золота пектораль» Володимиром Погорецьким, почув від нього: «Волинські автори у мене на особливому рахунку. Не кожна область може похвалитися стількома відомими іменами». І це дійсно так, оскільки на сторінках редагованого Володимиром часопису протягом короткого часу з’явилися прозаїчні, поетичні та літературно-критичні тексти письменників, котрі мають луцьку прописку: Й. Струцюк, І. Корсак, Н. Гуменюк, В. Лис, К. Корецька, В. Слапчук, П. Коробчук.
А головне – це імена знакових і важливих для сучасної української літератури майстрів слова, які створюють непересічні художні твори, керуючись абсолютно химерною з точки зору звичайного українця (який загрузає у власній обмеженості та безкультур’ї й не відчуває найменшої до себе відрази) мотивацією, – бо не можуть не писати.
На мою думку, не існує більш адекватної спонуки для заняття письменницькою справою. Інші мотивації тьмяніють перед бажанням осягнути те, що до моменту, поки не візьмеш ручку (цьому класичному письменницькому знаряддю, приміром, надає перевагу Володимир Лис) чи не сядеш перед комп’ютерним монітором (так, наприклад, працює над своїми прозовими творами Василь Слапчук), перебуває у недосяжній, цілком трансцендентній області.
Коли ж у процесі наполегливої роботи серед безпросвітності (нехай скороминучої) літер та безнадійності (нехай тимчасової) слів вловлюється жива тема чи бодай її мотив – от тоді й поволі народжується художній текст і на новому рівні сприйняття актуалізується те, про що казав кінорежисер Андрій Тарковський: «Сама ідея пошуку – для митця образлива. Він не є шукачем, не діє емпірично – спробую зробити це, спробую те. Митець засвідчує свою істину, свою правду світу».
У момент написання, а тим паче у мить продуктивного творчого одкровення інтенсивно позбавляєшся власного сирітства: блудний син – навіть якщо це знову не зовсім ти – все ж потрапляє в обійми люблячого батька…
Після прочитання гарної книжки хочеться порекомендувати її іншим. Радити ж легко, якщо говориш про твори, що припали до душі. І розпочав я статтю зі згадки про волинських авторів, оскільки хотів би порекомендувати потенційному читачеві романи, які цього року вийшли друком, – «Книгу забуття» Василя Слапчука (видавництво «Ярославів Вал», Київ) і «Соло для Соломії» Володимира Лиса (видавництво «Клуб сімейного дозвілля», Харків). Представляти названих луцьких письменників немає потреби: вони добре знані в Україні, а їх твори незмінно перебувають у полі зору читачів і критиків. Натомість скажу про їхні нові книги.
«Соло для Соломії» – другий роман з волинської хроніки Володимира Лиса (першим було «Століття Якова»). «Століття Якова» є історією чоловіка, а «Соло для Соломії» – історією жінки. На презентації книги у Луцьку я дозволив собі сказати, що в недалекій перспективі бачу обидва твори виданими під однією обкладинкою. Проте, якщо спробувати пофантазувати, можна уявити, що дилогія з часом перетвориться на трилогію. Принаймні, як читач, цього чекаю.
У книзі розповідається про долю жінки – Соломії, яка народилася у селі Загорянах на Волині. Їй судилося пройти життям так, як, мабуть, хотів би це зробити кожен, хто визнає одне хрещення на відпущення гріхів: не втративши високої віри у недаремність людського існування, не зламатися у часи, коли ніщо не провіщало добра, не зректися себе, а головне – не лише не очерствити свого серця, а й, утримавши в своїй душі альтруїстичний пломінь, спромогтися на те, щоб він розгорівся ще тепліше, ще милосердніше. В. Лис називає образ Соломії своїм найкращим жіночим образом. Із цим твердженням неможливо не погодитися.
І ще хотів би лаконічно заакцентувати на тому, що, можливо, омине читацьку увагу, але над чим цікаво було б порозмислити. Концептуальний план «Соло для Соломії» витримано автором з максимальною продуманістю. По-перше, назва книжки є надзвичайно вдалою, її сольність завбачливо відхиляє епічні очікування. По-друге, музичнабудова роману (заспів, приспів, фінал) майстерно засвідчується логікою і темпом художньої оповіді. По-третє, чергування десятиліть у межах умовного століття Соломії (століття – як образ життя певної тривалості, протягом якого людина проходить всі стадії духовного становлення і фізичного згасання) є пропорційно вдалим, тому не виникає часового дисбалансу між епізодами з життя фройляйн Саломеї чи, скажімо, товаришки Солі… На цьому свій перелік плюсів завершую. Завершую з надією, що у читача виникне бажання його продовжити у процесі читання роману «Соло для Соломії».
Афганська війна – тема поетичних збірок Василя Слапчука «Як довго ця війна тривала», «Німа зозуля», «Навпроти течії трави» та повісті «Прокляття». І ось тепер вийшов друком фундаментальний тематичний роман-автокоментар «Книга забуття», у якому художні розділи чергуються з документальними, витворюючи органічну єдність тексту. Кількість опрацьованих літературних джерел і те, як Слапчук це робить, вражає: Лаоцзи, Стендаль, Толстой, Достоєвський, Ніцше, Сартр, Хемінгуей, Ремарк, Екзюпері, Юнгер, Гарі, Гроссман, Мальро, Воннегут, Лотман, Левітанський, Дімаров. У «Книзі забуття» письменник, максимально використовуючи своє вміння розповідати і дар осмислювати, постає у повний зріст свого літературного таланту.
Про жодну белетристику тут не йдеться. Не йдеться про розпіарене маловиразне белькотіння, характерне для сучасного літературного процесу. У романі немає батальних і натуралістичних сцен, оскільки найгучніший вибух лунає з письменницькій душі, з якої ж і ллється кров. Дуже хотілося б сподіватися, що після такого вибуху «в живих», образно кажучи, залишаться ті літературні критики, які розуміють у чому полягає справжнє служіння художньому слову і в якій принциповій точці людське життя перетинається з мистецтвом.
Закликаючи до прочитання Слапчукового твору, все ж не бачу сенсу задля масовості тягнути читачів до «Книги забуття», так би мовити, за вуха, оскільки переконаний: твір В. Слапчука – це не той наратив, на якому слід вчитися тримати книжку в руках. «Книга забуття» – унікальний роман для розумних читачів, здатних зануритися на запропоновану автором філософську глибину.
Отже, дві книги – й аж настільки широкий діапазон побутування сучасного роману як жанру, як форми.
«Соло для Соломії» Володимира Лиса й «Книга забуття» Василя Слапчука – твори, які можуть преобразити свого читача. Тож вкотре виграє той, хто любить і цінує книжки: у процесі читання свідомість еволюціонує на пришвидшених обертах. А не читати – це все одно, що намагатися викресати вогонь, тримаючи металеве кресало у руці й не маючи кременю, по якому б можна було вдарити. Вдарити, щоб видобути для себе розумну іскру.
“Літературна Україна”.
