“Дзвін духовного собору України безперервно б’є на сполох, хоча й мури соборні пошрамовані, і бані полущені, і в порожніх бійницях загусла пітьма… Церква-фортеця, збудована воїнами. І не тільки отемнілі йдуть на голос. Часи – останні, а вони ніколи не були іншими, бо ми ніколи не жили передчуттям злагоди й миру. Тільки передчуттям війни…”
“Дзвін з позачасся”
Є втома, зумовлена вагою хреста, який випало нести. Вікова втома, до якої не звикнеш, якої не збудеш.
Здавалося б, зовсім банальне “це мій хрест” майже ніколи не висвітлювалось питаннями: чому саме “мій”, чому саме “хрест” і що там має бути наприкінці дороги.
Далі – Голгота? Вознесіння й воскресіння? Чи просто це той хрест, що постане над горбочком рудої землі?
Як на мене, то доля, яка тебе обирає, не вказує напряму; мусиш сам долати себе, зазираючи у віконечка пам’яті, промацуючи голосом, доторком, подихом шлях над позачассям.
У Бога всі живі, всі прощені – і не тому, що саме його подих повертається додому.
Як би там не було, уявити розлюченим Ісуса просто неможливо. Колись мене, неслухняного, мати карала мовчанням. Десь так, гадається, карають і там, де усілякі слова і мови зайві. Важко звикати до того, що ЗНАННЯ в нас самих, просто ми його не годні розтлумачити, прийняти…
Палиця з мотузкою може бути батогом, а може – луком, тобто зброєю. Хто ти?
Невже на те розум, аби тільки аналізувати, виправдовувати, запам’ятовувати події і фрази, обличчя й шляхи, а не обирати, не чути?
Світ людей, як і світ птаства, дуже строкатий, проте вісник так само безпомилково вирізняє вісника, як злодій злодія, наркоман наркомана, голуб голуба, вовк вовка.
Людям від неба легше серед птахів.
Дзвін духовного собору України безперервно б’є на сполох, хоча й мури соборні пошрамовані, і бані полущені, і в порожніх бійницях загусла пітьма…
Церква-фортеця, збудована воїнами. І не тільки отемнілі йдуть на голос.
Часи – останні, а вони ніколи не були іншими, бо ми ніколи не жили передчуттям злагоди й миру. Тільки передчуттям війни.
Колись і війна з самим собою має дійти межі.
Має бути внутрішнє погодження, часи мають стати сталими, а не біжучими, тіло – вогнем, на якому карбуватимуться голоси з позачасся.
Повільно, подумки, без метушні завзятої простягни укотре спалені крила до каменю, бо вбив, до води, яка нежива, – і вітер піштовхне догори.
Тоді згорни крила і насолодися вітром, який тебе, люблячи, нищить.
Не обігрійся, а пройди, не спинися, а перепочинь.
А ще ж і вода – водою…
І вона тобі буває з крану на брудний посуд, одяг чи підлогу, а сталася водоспадом і кригою, течією і мрякою, голосом і відлунням, бо ми з нею однієї крові.
Ходи.
Поки в дорозі, доти й дається.
І коли звертаєшся не знічев’я, а коли дійсно невпереливки, то Бог прощає, а не відзначує. І чуєшся вдома.
На цьому світі.
Далі – побачимо.