Розкрити потаємну суть слова, позирнути в проісторичні глибини, надихатися гірким повітрям похованої під газетярським стилем справді рідної мови, відчути щемку причетність до “калинового дива” – і поділитися отим захватом – от, як на мене, шлях і доля поета.
Майстерня
Поезія, як на мене, не має щось пояснювати чи фіксувати, возвеличувати чи гнівно засуджувати, оспівувати чи таврувати.
На те є публіцистика.
Рядок поетичний має бути вільним і водночас дуже стислим, порожнеча необов’язкових слів дратує.
І якщо натрапляєш на отакі, скажімо, рядки:
“Ночами той спів таємничий шепотом
Заворожував незбагненними чарами”,
то одразу видно, що автор зневажає і внутрішню логіку, і відповідальність за написане на користь показної красивості.
І справді, хіба шепіт сам по собі не є “таємничим”? І як це спів звівся до шепоту? І якщо спів – шепіт заворожував (тобто чаклував), то нащо було уточнювати, що саме “незбагненними чарами”, а не солодкуватим димом паленого бараболення?
Лишається з усього дещо схоже на людську мову – “Ночами той спів… заворожував…”. Та й мабуть, не “ночами”, а “щоночі”.
Решта слів пояснювальні і, хоч як не напахчені й підмальовані, – порожні.
Далі –
“А листя продовжувало плекати з себе
Наркотичні кульки липового цвіту”…
Йдучи тою самою стежкою внутрішньої логіки, маємо: “Листя плекало липовий цвіт” – і одразу чується, що слово “плекало” – неточне.
До чого це препарування?
До того, що українська мова сама собою є образною, і нема жодної необхідності їй викручувати руки чи накидати на вишиванку папуаські прикраси.
Розкрити потаємну суть слова, позирнути в проісторичні глибини, надихатися гірким повітрям похованої під газетярським стилем справді рідної мови, відчути щемку причетність до “калинового дива” – і поділитися отим захватом – от, як на мене, шлях і доля поета.
Проте, це теж дидактика.
Інше – не вистачає притьмом осучасненій українській мові дикого простору й свободи, стогне вона, як земля під асфальтом, приречена дипломованими розумаками на зручність і доцільність. Те, що служить, невільне. Від газової плити все одно тікаєш до багаття.
Так само й незбагненне поєднання голосних і приголосних звуків, злютоване інтонацією й ритмом, освячене рівним подихом, який на якійсь невловимій емоційній ноті перехоплює, додає відчуття польоту.
Але чи не зайвий цей стамований біль для тих, хто просто прагне відпочити й розважитися?
Не знаю.
Знаю, що книжку завжди можна відкласти.
Знаю – що поет – не слуга народу, а сіль, яка пече до живого. Знаю, що нічого не знаю.
Отож і кажу самому собі: “Не кричи, а слухай, не вчи, а вчися, не будь, а відбудься.”
Шкода, що не дуже виходить…