Чортківці споконвіку залюблені у ніжні та яскраві кольори ріднокраю, сповнені великою любов’ю до материнської пісні, чаруючого слова. А ще вони – трудолюбиві, світлодайні та осяйні, викохані від народження лагідністю і добротою.
Гармонія душевної і духовної краси завжди панувала і панує у сім’ї Григоренків. Двадцять років тому у цій родині уже вкотре благословилося – народилося маленьке, безсиле немовлятко – дівчинка, яку батьки назвали Вітою.
Дитина дивувала людей своїм розумом, талантом та красою, у її маленькому серці тільки зароджувалася любов до Небесного Отця. Вона зростала веселою, радісною, цікавою до життя, до всього, що вирувало-спалахувало у надовкіллі. Батьки не могли натішитися своїм янголятком, своєю рідною кровинкою. За помахом руки минуло кілька безтурботних років, а за ними – світ, здавалося, ввібрав у себе сумні барви буття. Коли дівчинці засіялося на чотири рочки вона захворіла. Лікарі району розводили руками, в обласному центрі сказали їхати до столиці, бо тільки там можна для дитини відзискати здоров’я. Батьки зі сльозами на очах вирушили в далеку дорогу, аби повернути свою дитину до життя.
Київ – місто їхньої надії. Маленькими, чорними оченятками дивилася Віта на небо, на жовто-гаряче сонечко, на високі будівлі у багатомільйонному місті.
У лікарні дівчинка бачила сльози та переживання батьків. Пригорнувшись до татового плеча, дівчинка промовила: “Не плачте татку і мамо, я завжди житиму у ваших серцях”. Від цих слів батьки ще більше впали у розпач, сльози і відчай перехоплювали горло, здавлювали груди…
…Лікарі, нічого не приховуючи, сказали батькам, що їх дитина дуже хвора і її життя висить на волосині, тому треба молитися і надіятися тільки на Господа Бога.
Віті зробили операцію, але надії на життя були дуже мізерними – дитинча перенесло клінічну смерть і лежало у реанімації.
Земля стала похмурою, чорною від гірких думок і роздумів. У високості линула, полотніла на всіх молитва: “Господи, спаси нашу дитину”.
Десь біля третьої години пополудню вибігла медсестра і на її устах вигравала усмішка: “Ваше дитя буде жити…”.
Христина Погорецька,
Лондон.