Час біжить нестримно – два дні тому, 14 червня, минуло дев’ять років, як відійшов у вічність талановитий журналіст з Чорткова Петро Шептицький. Відійшов, аби не повернутися. Але його надзвичайно майстерне, відточене перо повсякчас поруч з нами. Упродовж усього журналістського яскравого життя він тяжів до таких вдячних людяних жанрів, як замальовка, нарис, новела, оповідання, де неодмінно домінують доброта, любов і справедливість. Мов у казці з чарівним закінченням.
Зрештою, цей талановитий журналіст, здається і жив задля того, щоб казка стала дійсністю. І твердо, майже непохитно, вірив у те, що чарівний ключик до направи зла і торжества добра закладено у нас самих, у наших душах…
ПІДКОВА
– Справа, третій поверх… Осколочним вогонь! – чується в навушниках хрипкий голос командира полку Василя Дорошенка. Танк здригається від пострілу. Як в уповільненому кінокадрі, заряджаючий Дмитро Гоцуляк бачить кількаповерховий будинок, що валиться і ховає під своїми уламками ворожого кулеметника.
– Прямо – гармата. Вог…
Спека… і димова задуха. Неймовірна спека і нестерпний біль в плечі. Василь? Мертві, широко відкриті очі товариша. В них здивування, – ще не встигла вмерти велика любов до життя…
Прохолодний потік свіжого повітря, легке, майже невагоме тіло друга на руках. Мимо біжать польські солдати. «Спасібо, рускій…». Вася… Болю в плечі немає, є біль у серці.
…Він прокинувся. Сідає в ліжку і довго розтирає лівий бік грудей. Відчуває під долонями холодний піт. Поруч мирно спить дружина. Дмитро Михайлович тихенько, щоб не розбудити її, встає, намагається нічого не зачепити в темряві, знаходить свій одяг. Уже вдягнений, закурює і, безшумно ступаючи, виходить надвір.
Горизонт на сході горить блідим вогнищем. Світає.
З насолодою вдихаючи п’янке березневе повітря, він поспішає по вузькій стежці вниз. Зараз пройде по невеликому дерев’яному містку, під яким жваво гомонить весняний потік, і ввійде в свій другий дім, кузню…
Закінчується ремонт техніки, та для нього, колгоспного коваля, завжди гаряча пора. З ранку до пізнього вечора Дмитро Михайлович Гоцуляк лагодить механізми, майструє різні деталі.
Не першу ніч приходить в снах до Дмитра Михайловича його командир і бойовий товариш Василь Дорошенко. Разом в одному танковому екіпажі громили вони фашистів. Загинув Василь, визволяючи польське місто Жешув, а Дмитра Гоцуляка тоді важко поранило осколком в плече.
Минулої весни Гоцуляки проводили в армію свого єдиного сина Євгена. Мати, Катерина Петрівна, як, напевне, й усі матері, перед розлукою з сином трохи поплакала. Зовсім недавно, здавалось їй, Женя робив свої перші кроки по землі, а тепер, виходить, він вже зовсім дорослий, в армії прийшла пора служити. Батько міцно потиснув таку ж сильну, як і у нього, руку сина і мовив:
– До побачення, синку. Коваль з тебе буде хороший. Кращим за мене будеш. Куй свою бойову майстерність з таким же успіхом і вмінням, як кував залізо. Щоб у тяжку годину міг захистити нашу землю від ворога.
По кілька разів перечитували листи від Євгена батьки і раділи, що добре служить їх син. В останньому прислав дуже радісну для батька й матері звістку – за відмінну службу командування частини нагородило його відпусткою і цими днями буде вдома. Ця звістка внесла в спокійний ритм життя сім’ї приємну метушню.
Цілий тиждень мати з батьком жили хвилюванням зустрічі із своїм солдатом. Але приїхав Євген в ту пору, коли його менше всього чекали.
Був пізній вечір. Надворі гуляв вологий березневий вітер. Від його поривів інколи тихо деренчало скло шибок. Тихий стук сина також прийняли за жартування вітру: підняв, мовляв, гілку з землі і кинув грайливо нею у вікно. Але мати серцем відчула, що син десь близько. Не встигла відчинити двері, як Євген уже ступив на поріг. Стрункий, підтягнутий, з щасливою усмішкою на змужнілому обличчі. Батько і мати одночасно обійняли, припали до нього.
На другий день, після святкового сніданку, Євген, розповідаючи про своє армійське життя, слухаючи щасливу і від того мило безладну мову матері, попросив батька піти з ним в кузню. Хотілось йому подивитись на гру вогню в горні, потримати в руках молот. Батько охоче згодився і в душі був радий, що син, як і він, ставши танкістом, не втратив цікавості і любові до ковальського діла.
У кузні зібралось чимало колгоспників: їздові, трактористи, навіть дівчата-доярки прибігли і ховались від солдата за плечима чоловіків.
Євгену не терпілось взяти в руки молот, відчути, як від його ваги напружаться м’язи тіла, розсипляться вогнистим снопом під ударами золотисті іскри.
– Батьку, – сказав він, – давай спробуємо.
– Вимастиш ти свій одяг, синку, – нерішуче відізвався Дмитро Михайлович.
– Давай, Михайловичу. Давай, чого ж там, – почулися звідусіль нетерплячі голоси.
– Ну, що викуємо, батьку? – взявши в руки важкий молот, запитав Євген.
– Зробіть кілька болтів, мені якраз потрібні, – підхопив тракторист Мишко.
– Ні, сину, – врочисто, з нотками хвилювання в голосі сказав Дмитро Михайлович. – Викуємо підкову: за старим звичаєм люди прибивали її на дверях, при вході у свій дім. Говорили, в чиїм дворі є така підкова, зло і біда обходять його мешканців. Що мир і достаток будуть їхніми вічними супутниками. Ми викуємо підкову, щоб у нашій великій і дружній сім’ї завше панував мир і достаток, щоб війні в нашу країну не було ходу.
Посипались під сильними ударами молотів у різні боки мільйони мерехтливих іскорок. Золотими зірочками виповнилась вся кузня.
Стояли притихлі від незвичних слів старого коваля люди, заворожено дивились, як під могутніми ударами по яскравому, як сонце, металу, народжувався червоний серпанок – символ миру і добра.