Мої колеги-журналісти, я ставлюся до цього із розумінням, завжди женуться за сенсаційними новинами. Але мені як учаснику бойових дій в Афганістані потрібно прокоментувати/прояснити вістку, яка з’явилась цими днями в окремих ЗМІ, що містить неточну інформацію. Мова йде про меморіал пам’яті загиблим воїнам-«афганцям» у Чорткові.
У засобах масової інформації читаємо: «У Чорткові розмалювали пам’ятник «афганцям». До цього, як кажуть місцеві жителі, він був просто білий, але тепер здалеку видно солдата, який вклонився, щоб пом’янути полеглих бійців у афганській війні. Чи розмалюють Матір Божу, яка стоїть позаду солдата наразі не відомо. Також вночі пам’ятник має підсвічуватись.
Сам меморіал пам’яті бойовим побратимам, полеглим на афганській війні було відкрито та освячено 20 листопада. Чортків залишався єдиним в області, де до цього часу не було увіковічнено пам’ять про полеглих воїнів..».
Моє уточнення: «Меморіал пам’яті бойовим побратимам, полеглим на афганській війні було відкрито та освячено ще позаминулого року, відразу ж і пофарбовано скульптурне зображення Богородиці і солдата у білосніжний колір. Правда, нещодавно чортківськими «афганцями» було перемальовано солдата – «хебе» розфарбовано у зелений колір, тільник – у синьо-білу смужки. Такий колір відповідає однострою, який носили наші військовики ув Афгані. Підсвічується територія біля меморіалу пам’яті в Чорткові ще з минулого року, а солдат вклонився не для молитви за своїх убієнних товаришів, а його змученого, зраненого тривогами і болями покриває своїм омофором Пресвята Богородиця».
Щоб зрозуміти ідею спорудження цього чортківського меморіалу пам’яті, подаю уривок своїх спогадів, надрукованих у повісті «Афганський синдром».
«…Штаб інженерного батальйону (інжбату), того батальйону, де служив я, розташовувався у Баграмі. Наш батальйон складався з трьох рот. Усі вони, окрім однієї, завжди були у відрядженнях. Вертодроми будували в різних місцях Афганістану. І в Кабулі були, і в Кундузі, і в Джелалабаді… Багато де були… А наша колона, у якій я зенітником служив, харчі і “руліжку” завозила. Наїздився я, надивився, настрілявся. Ніколи автомат у руки більше не візьму, настільки все, що з війною пов’язане, мені остогидло. Ящики з патронами від автоматів, ящики з гранатами на кузові моєї зенітки ніким не контрольовані лежали. Бери їх, скільки хочеш…
Але не згрішу, коли скажу: автомат сьогодні усе-таки б пригодився. Пройшовся би з ним по кабінетах окремих начальників, і від самого вигляду його, вони, мабуть, ввічливістю до людей пройнялись би, успішності в їхній роботі додалося б, красти, гаспиди, перестали б, усі люди збідовані полегшено зітхнули б…
Нашу автоколону “духи” мало турбували, дуже не любили вони “наливників” – тобто водіїв бензовозів. Повсюдно на узбіччях гірських шляхів можна було бачити їхні розбиті, обгорілі машини.
А хіба автоколону розстріляти було тяжко?.. Зупинив гранатометом першу і останню машини десь на гірській дорозі, і все – ніякі зенітки не допоможуть, молись кожен своєму Богові. До речі, коли мене призвали в армію, моя покійна бабуся Юлія повісила мені на шию медальйон-іконку із зображенням Матері Божої і наказала: “Молися, внучку, до Богородиці завжди, а особливо в скрутну хвилину”. І я молився… Молився до Небесної Діви навіть після того, коли один солдат, що прослужив на півроку довше од мене, зірвав той образок із моїх грудей і затоптав чобітьми у болоті. А потім, очманілий, ще довго кричав мені в лице: “Бандерівець! Бандерівець…”. Я й досі пам’ятаю хижий спалах в його очах, холодні, загрубілі руки і диявольську посмішку на устах. Коли він сміявся, моє серце захлиналося від образи і болю. Через два місяці нещасний випадок стався з тим хлопцем, ногу лікарі йому ампутували. Ось до чого призводить ворожнеча з Богом. Опісля розкаявся цей юнак, визнав свою провину. Я ще якийсь час листувався з ним, теперішня доля його мені невідома. Живе, напевно, як більшість “афганців” – у муках і злиднях.
Молився я тоді, коли нашу колону одного осіннього вечора “духи” сильно “пошарпали” у Газні. Друг мій тоді загинув, я залишився жити. Обітницю склав я там Пресвятій Богородиці: якщо виживу, повернуся додому з цього пекла, то в семінарію піду вчитися і храм Свято-Маріїнський збудую.
Спливли роки. Я врешті-решт закінчив Богословський інститут. У рідному Чорткові зареєстрував церковну громаду із числа колишніх воїнів-“афганців”. Зовсім один, без сторонньої допомоги виробив статутні документи на майбутню церкву, вклав усі свої скромні заощадження на те, щоб у місті розпочалося будівництво невеличкого храму в пам’ять тих, хто поліг на афганській війні.
А як прийшла мить, коли вже треба було визначитися, яку назву носитиме майбутній храм, я задумався. Вибирав ім’я того чи іншого святого і ніяк не міг вибрати. Єпископ навіть пожартував: “Назви цю церкву, брате, моїм ім’ям”.
Одного разу, коли я ліг спати, у сні явилась мені Пресвята Богородиця:
– Сину Мій, – сказала вона, – ти виконав тільки першу частину своєї обіцянки, виконай тепер і другу.
Сказала це і зникла. Я вихопився з ліжка і мало не заплакав: як я міг забути, кому зобов’язаний нині своїм життям, чиє ім’я обіцяв прославляти повсякденно. Церква буде називатися Різдва Пресвятої Богородиці, – твердо вирішив я.
І сьогодні церква прослави Пречистої Діви Марії у Чорткові будується, правда, будується уже без мене. Мушу зізнатися, є в тому і моя провина, “засвітився” один раз, другий там, де не слід, і зсукали мені недруги дулю під самісіньким носом. Прости, Господи, усі ми грішні.
Та й узагалі вся ідея з “афганською” церквою луснула. Кілька “парафіян”, підписів яких навіть у статутних документах не було, зробили свою “брудну” справу – за рахунок “афганців” “вибили”, кому треба, ще одну парафію.
А коли посвячували хрест, ніхто й словом про Афганістан і “афганців” не обмовився, і жоден ветеран афганської війни на місці посвячення хреста, де споруджується культова споруда, не був. Правда, колишній офіцер, який на усіх життєвих поворотах представляв себе колишнім “афганцем”, навіть з року в рік брав найактивнішу участь у масових заходах, які організовувала районна спілка ветеранів афганської війни, в Афгані узагалі не служив, пороху, як мовиться, не нюхав, але у парафіяльних справах був чоловіком “компетентним” – хотів за грубі гроші продати оригінали статутних документів. Але вони й по сей день знаходяться в мене, хоч як мені не погрожували тоді отці-гріхоносці помстою. Це вже пізніше, коли інформація про “лжеафганця” поширилася поміж колишніх воїнів, стало відомо про те, що цього офіцера, який дослужився до звання полковника у Польщі, узагалі вигнали з армії за те, що збиткувався над солдатами.
Але з плином літ образа відлягла від серця. Залишилось єдине питання, що не дає мені спокою до цих пір, хоч минуло з того часу вже багато років: чому “афганці” району (я у Чорткові ще тоді не проживав) не перейняли на вузькій дорозі цього опального офіцера, що примудрився стати учасником бойових дій, і пику йому, такому “красивому”, не натовкли?
Слава Богові, в кінці позаминулого року все-таки у Чорткові було споруджено, відкрито та освячено меморіал пам’яті полеглим на афганській війні землякам. Над тихоплинною річкою Серет, побіля гостинця, що веде через “залізний” міст у центр міста, тепер зустрічає подорожній і місцевий люд скульптурне зображення Богородиці, яка покриває Своїм Омофором пораненого солдата – воїна-“афганця”. Поруч – каплиця. Солодким щемом наповнюється серце від думки, що баня каплиці вкрита тією бляхою, що і собор Зарваницької Матері Божої. Свого часу я написав нарис “До стіп Зарваницької Матері Божої”, який кілька разів перевидавався окремою книжкою і його із задоволенням читають усі прочани. Не приховую своєї радості, що, звісно ж, завдяки жертводавцям, меценатам, бойовим побратимам свою офіру-обіцянку, дану Пресвятій Богородиці в Афганістані, я виконав.
Можна скривдити мене, інших моїх товаришів, але жартувати з Богом, глумитися над пам’яттю загиблих дуже і дуже небезпечно.
Та й ми, колишні “афганці”, – строкатий люд. Зустрічаємося лише один раз на рік (і то не усі), 15 лютого (на Стрітення), коли наш останній солдат сорокової армії покинув територію Афганістану, а після того ніби й ніколи не зналися, зовсім чужі люди.
Особисто для мене, насамперед, це день жалоби і смутку, душевного болю та молитви за тих бойових побратимів, які не повернулися з тієї безглуздої і жахливої війни додому, день зустрічі з колишніми воїнами-“афганцями”, яких скривдила жорстока недоля, нагода ще раз пом’янути і згадати своїх бойових друзів. Знаю багатьох колишніх “афганців”, серед них і відомий політик Микола Томенко, інші знані і незнані особи, які про цю війну з різних (об’єктивних чи суб’єктивних) причин говорити не хочуть, окремі з них навіть замовчують сам факт свого перебування на чужині. Це їхнє право. Може, через якісь незнані нам причини-обставини про афганську війну за життя не хотів говорити, хоч мав що сказати, світлої пам’яті відомий письменник Олесь Ульяненко, який також служив в Афганістані. А я (це також моє право) навпаки завжди відкрито і чесно говорю про свою участь у тій кривавій бойні, але жодним чином не відбілюю, не прикрашую подій того рукотворного людського пекла, бо чогось світлого на афганській війні було мало. Ось Ані Лорак – відома співачка – все своє творче життя присвятила старшому братові Сергієві Лінькову, який загинув в Афгані. Їй було лише дев’ять років, коли брат поплатився життям на чужині. Хлопець непогано співав і грав на гітарі, писав вірші. Був обдарованим спортсменом, захоплювався боротьбою, карате і дзюдо. Служив у Кандагарі в спецпідрозділі “Летючий голандець” десантно-штурмової бригади. Багато разів сержант Ліньков брав участь у бойових операціях. 10 серпня 1987 року в бою з душманами був смертельно поранений. Дуже шкода, що Ані Лорак, маючи такі талант та авторитет, не заспіває дві-три пісні українською мовою на тему афганської війни, присвячені своєму загиблому братові, усім рядовим “афганцям”, які принесли себе в жертву молоху непотрібної війни.
Я зростав і виховувався в християнській сім’ї, де старший брат Василь був у ті зловісні радянські часи православним священиком. Зі шкільних років пам’ятаю, як його переслідувало кедебе. Нині він – греко-католицький священик, доктор теологічних наук, ведучий рубрики “Духовні обереги” у журналі “Золота Пектораль”, якого і далі цькують “ортодоксальні церковники”. Мені чомусь здається, що він довічно приречений у цій країні нести на своїх раменах хрест о. Маркіяна Шашкевича, якого за любов до України, високий розум ненавиділо тугодумне церковне начальство. Я кажу це все, щоб підкреслити своє люте ставлення до фарисеїв, безбожників, малоросів, чухраїнців, брехунів, здирників. Це наша сімейна риса. Але мій патріотизм, націоналізм, віра в Бога не заважають мені бути по духу і крові колишнім ВОЇНОМ-“АФГАНЦЕМ”. Спілкувався якось по телефону з Василем Слапчуком, говорили з ним про різне, у тому числі згадували Афган, про військову службу, мудрували над питанням: чому так мало художніх книг українською мовою про афганську війну написано? Якогось розумного пояснення ні в нього, ні в мене не знайшлося. Правда, потрапляють до рук час від часу окремі нарисові матеріали, вірші, спогади… і все. Чому так? Питання риторичне.
У журналі “Золота Пектораль”, який я редагую і видаю, запровадив навіть постійну рубрику “Афганський апокаліпсис”, де друкуватимуться талановиті літератори, що пишуть на тему афганської війни…».
Володимир Погорецький.