Проминуле письменниця оживила задля майбуття

“Роман «На чужих вітрах» – твір про боротьбу ОУН-УПА за волю рідної держави на західноукраїнських теренах. Головною героїнею епічного полотна письменниці є вчителька Марія – вдова загиблого хорунжого УСС Якова Демидюка, яка присвятила своє життя визвольній борні. Цікаво, що усе написано без використання архівних матеріалів, хоча авторка і не приховує того, що у творі є вплив розмов з очевидцями подій, якими були Тереза Галишин, Марія Сологуб, Єва Комарницька та мати письмаки Марія Сарахман…”

Проминуле письменниця оживила задля майбуття

Ольга Яворська. «На чужих вітрах». Роман. – Львів: Апріорі, 2015. – 260 с.
Той, хто стежить за доробком Ольги Яворської безумовно скаже, що «На чужих вітрах» – її перше епічне полотно. Але ніхто не ствердить, що це літературний дебют, бо маємо справу лише з освоєнням нового жанру. Аби всі могли пересвідчитися у цьому, назвемо кілька фактів з життєпису авторки. Вона народилася у селі Заривинцях Бучацького району на Тернопіллі. Закінчила Дрогобицький педінститут. Вчителює на Старосамбірщині Львівської області. Її перу належить більше 10 книг, поезії та прози. Член Національної спілки письменників України, лауреатка багатьох престижних премій і відзнак. До речі, і за роман, який спонукав до написання цих рядків, Ольгу Яворську удостоєно спеціальної нагороди Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».
Згоден, що багато поціновувачів красного письменства мовлять, що рецензент у попередньому абзаці повторив відомості з попередніх довідників та інтернету. Не вважаю це зайвиною. Бо, як не прикро, наше життя нині є таким, що рядові громадяни держави часто-густо не знають про гравців слова, які живуть поруч. Вже не говоритиму, що через «принади» книгорозповсюдження майже неможливо придбати потрібне видання.
Тому й змушений хоча б коротко розповісти про твір, котрий потрапив у моє поле зору. І дуже добре (на мою думку, звісно), що тут може допомогти інтерв’ю Ольги Яворської, яке вона дала письменникові і головному редакторові газети «Нова неділя» Ігореві Гургулі зі Львова після вручення відзнаки.
Отже, роман «На чужих вітрах» – твір про боротьбу ОУН-УПА за волю рідної держави на західноукраїнських теренах. Головною героїнею епічного полотна письменниці є вчителька Марія – вдова загиблого хорунжого УСС Якова Демидюка, яка присвятила своє життя визвольній борні. Цікаво, що усе написано без використання архівних матеріалів, хоча авторка і не приховує того, що у творі є вплив розмов з очевидцями подій, якими були Тереза Галишин, Марія Сологуб, Єва Комарницька та мати письмаки Марія Сарахман. Невипадково згадую про цей момент. Вважаю його легенько відчиненими дверима до творчої лабораторії. Хтось, можливо, і дорікатиме за це прозаїчці. Та не спішімо: хіба має значення метод, яким вона послуговується? Адже зви-чайного читача більше цікавить сам твір, а не шлях до нього, хоч він (і це – не перебільшення!) і спроможний дарувати чимало позитивних емоцій. Тим паче, що у даному випадкові спогади лише дали поштовх уяві, яка вилилася у цікавий твір.
Конкретніше погомонимо про результати творчого домислу. Роман починається з того, що юна Марія захоплюється героїзмом усусів і вирушає фронтовими дорогами вслід за коханим чоловіком, який згодом загине у бою, а її підкосить тиф. Після одужання в одному із подільських сіл (судячи з роману мається на увазі Тернопілля) вона повертається до рідного Львова. А потім (читаємо роман далі) опинилася в бойківському селі Високе, де стала вчителькою. Чимало уваги також приділено показу її життя та буднів селян в роки польської окупації. Похвали вартий, скажімо, епізод, в якому головна героїня вдочерила маленьку Лідусю, котрій вдалося втекти від голодомору у підсов’єтській Україні. Зримі елементи правдоподібні також там, де йдеться про нещастя, які переслідували людей під час першого «визволення» більшовиками та гітлерівського поневолення. Важливою, як мені здається, є та ситуація, що авторка прямим текстом говорить про спротив українських селян окупантам, їхню боротьбу за національне визволення, зокрема, чимало про це йдеться у другій частині роману «Плач трумбети» (так на Бойківщині називають трембіту). Хоча подібні епізоди є непоодинокими і в першій частині «Назустріч буревію».
Їх (обидва розділи) логічно завершує епілог, з якого дізнаємось, що учасниці підпільної боротьби Марії і її названій доньці Лідії вдалося вижити, пройшовши через всі жахіття сталінських концтаборів, за роки до проголошення незалежності України. Марія приїхала у бойківське село і дізналася про долі людей, з якими зводило життя.
Ось такий епілог, якщо узагальнити. Звісно, може післяслово було б ефективнішим (для узвичаєного сприйняття) якби уява авторки помандрувала у наші дні. Принаймні, усе виглядало б оптимістичніше. Та… І таке закінчення є прийнятним, хоча б тому, що дає можливість розігратися уяві. Ще й є натяком на продовження твору, що може бути сигналом дії для авторки.
Є, очевидно, підстави для підтвердження вищемовленого посиланнями на окремі сторінки твору, які найбільше запам’яталися. Але не робитиму цього, враховуючи дві причини. По-перше, окремі епізоди, вирвані з контексту, декому не виглядатимуть такими промовистими. По-друге, ліпше самому (чи самій) перечитати роман і вибрати те, що є найбільше вдатним.
То є над чим задуматися усім, тимпаче, що все виглядає не так просто, як декому здається на перший погляд. І слава Богу, що сама письменниця добре розуміє це, своїм твором порушуючи чимало важливих питань. Спробуємо повести мову про окремі з них, пропустивши їх крізь призму власних уявлень.
Торкнемося, зокрема, такого питання. Не заперечуватиму того, що в нашій літературі ще немає твору, який відобразив визвольну боротьбу ОУН-УПА на такому високохудожньому рівні, як «Залишенець» і «Маруся» Василя Шкляра. Але це не означає, що окремі письменники не роблять кроків до цього. Досить, либонь, згадати про окремі твори Михайла Андрусяка, Олександра Вільчинського, Петра Кралюка, Святослава Праска, Йосипа Струцюка… Тепер до цього переліку можна додати Ольгу Яворську з її цікавим романом.
Високохудожній твір, котрий задовольняє всіх читальників спроможна народити людина, котра тісно пов’язана з нашим краєм, бо лише вона здатна проникнути у тонкощі психології місцевої людності і збагнути її. І це – не голослівні твердження. Скажімо, уже згадуваний Василь Шкляр є етнічно і духовно ближче до того регіону, про який створив свої неповторні романи. Заглибимося ще в історію української літератури. Улас Самчук (про його роман «Марія» Ольга Яворська згадує у своєму творі) неповторно зобразив українських партизанів в епічному полотні «Чого не гоїть огонь».
Чи таке. Нині часто дискутують навколо питання про використання діалектизмів у художній творчості. Чесно кажучи, відношу себе до людей, яким імпонує вживання говірок, хоча через їхні хащі іноді так важко продиратися. Але є й непрості моменти. Навряд чи доцільним є використання діалектизмів там, де без них можна обійтися? Давайте також звернемось до їх функціонування у прямій мові і мові авторки. Мені здається, що не завадило б існування словничка маловживаних слів. Гадаю, що це зробило б книгу більш зрозумілою для ширшого кола читачів. Існування чогось подібного не завадило б ще з одного приводу. Пригадую, що під час першого знайомства з романом мені здалося, що авторка не в ладах з історією, стверджуючи, що перші «визволителі» прийшли сюди наприкінці вересня 1939-го. Та ми ще з шкільних років знаємо, що «золотий вересень» настав 17-го. Але все стало на своє місце, коли взнав, що тут Ольга Яворська не відступила від історичних реалій ні на йоту. Та сумніваюся, що це буде зрозумілим для читачів Харківщини, Вінничини чи Миколаївщини. Між іншим, мені чомусь здається, що і в західному регіоні усе трактували б однозначно. Чи не стала б третейським суддею хоча б маленька довідка наприкінці книги?
Розумію, що дехто скаже: мовляв, уже пізно, бо книга з’явилася друком. Якщо думати тільки про це, то є потреба згадати і про видавничі «ляпи», уважні коректори, наче досвідчені рибалки, мали б виловити русизм на кшталт «поляна». А відсутність логічного зв’язку між окремими сторінками, коли видавці чомусь забули розділити невеликі за обсягом глави, взятим ними знаком квадрата? Що робити з неправильностями у прописних літерах?
Очевидним є й те, що знайомство з романом підштовхне і до постановки інших питань. Гадаю, що це було б закономірним. Та головне – книга відбулася. Хіба це не є для письменника найвищою похвалою?

Ігор Фарина, член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопіллі