З пологового будинку їх обох виписали одного дня, хоча Оксані годилося б ще зачекати до наступного ранку. Чоловік напередодні отримав суворий наказ: принести з собою два комплекти одягу для немовлят, і неодмінно – приїхати по неї усієї сім’єю. Тож у призначений час і батько, і син з квітами нетерпляче походжали вестибюлем лікарні.
Рідна кров
Сніжинки – великі, лапаті – летіли до землі так неспішно! Здавалося, кожна з них навмисне сповільнюється у польоті, аби перехожим зручніше було роздивитися їх візерунок – неповторний у кожної. Та найбільше раділи першому снігу дітлахи. І мовчазна мелодія сніжного вальсу заворожувала перехожих. Їхні заклопотані обличчя враз і помітно світлішали. Вони зупинилися прямо посеред тротуару й сміливо підставляли свої рукавички під те тендітне крижане мереживо, щоб уже наступної миті голосно захоплюватися «зовнішністю» нової сніжинки.
…Задивившись у вікно на сніг, Оксана не одразу почула тихеньке кректання біля свого ліжка. А коли схаменулась, поспішила на конекретний вимогливий крик – її новонароджена донечка сповістила, що головна. Дівчинці не виповнилося ще й двох діб, але, як належить справжній жінці, свої бажання висловлювала гучно вже з перших годин життя. Оксана щасливо усміхнулась і ніжно притулила немовля до грудей.
Час годування – особливий для обох: це – єднання, яке починається від першого дитячого дотику до матері залишається, перенесене у вимір духовного, пожиттєвою нічим не перевершеною цінністю.
Оксана вкотре стверджувала в думці цю, виведену двадцять років тому для себе аксіому, і не могла до кінця повірити у реальність. Як і тоді, коли особисті підозри підтвердилися двома смужечками на «тесті вагітності».
– Мені вже сорок минає, куди мені народжувати?! – заходилася у розпачі перед чоловіком.
Той мовчав. На незвичний шум до кухні увійшов їхній дев’ятнадцятирічний Сашко. Дізнавшись причину, зрадів:
– Мам, та ти в мене молодець! Кого нам подаруєш?
Стосунками з сином Оксана особливо дорожила – добросердечними, теплими – тож його реакція стала вирішальною. І ось жінка має донечку! Як же щасливо сміявся Сашко, дізнавшись новину:
– Нарешті я не один. У мене – сестра!
Оксана усміхалася своїм думкам, вдивляючись у ще дрібненькі риси малого личка дитини, і почувалася на вершині материнства. Проте зовсім не раділа її сусідка по палаті. Оксана бачила благенький халатик Насті, небагату передачу, принесену одногрупницями. З усього видно було, що це – студентка, до того ж, – вочевидь, без батьків. Однак матір’ю ця дівчина мала б стати непоганою: щебетала біля дитини, уночі прокидалася на голос малого, незважаючи на міцний молодий сон.
Зауваживши, що юна мама часто засмучена, та й по телефону розмовляє лише з подружками, Оксана тактовно поцікавилася батьком дитини.
– Не буде у мого сина батька! – заплакала Настя.
І розповіла: коханий розірвав усі стосунки, як тільки дізнався про вагітність, сказав, що його родина не сприйме цього, а одружуватись ще не планує.
– Як же так можна? – плакала дівчина. – Це ж рідна кров! Ненавиджу його!
Проте потім ще не раз витягала з-поміж документів маленьке фото і довго-довго мовчки не відводила од нього погляду, вихлюпуючи з очей і гіркоту, і ніжність на відображення свого коханого.
Якось Оксана не взмозі спостерігати того мовчазного дівочого діалогу зі світлиною, попросила:
– Дай хоч подивлюся, на тривогу твоєї душі, чи вартий він, щоб так побиватися!
Настя мовчки простягла знімок і відвернулась погодувати сина. Як виявилося, вчасно, бо Оксана ледве стримала себе: з фото посміхався її єдиний, такий завжди щирий і коханий синочок Сашко!..
Жінка довго не могла спам’ятатися: її відповідальний син, її люблячий Сашко виявився таким малодушним! Образа, гнів, сором за синівський вчинок – усе стисло серце цупкими і холодними лещатами… Оксана ще не вирішила що скаже своїм чоловікам, але знала точно: її щойно віднайдений онук без батька не залишиться!
До пори вона мовчала, тільки просила чоловіка приносити їй удвічі більше продуктів і памперсів. А якогось ранку зайшла на хвилин десять до заввідділенням для розмови віч-на віч…
З пологового будинку їх обох виписали одного дня, хоча Оксані годилося б ще зачекати до наступного ранку. Чоловік напередодні отримав суворий наказ: принести з собою два комплекти одягу для немовлят, і неодмінно – приїхати по неї усієї сім’єю. Тож у призначений час і батько, і син з квітами нетерпляче походжали вестибюлем лікарні.
– Максименко хто буде? – погукала медсестричка, і обидва чоловіки поспішили радо за нею до дверей «виписної». Там уже на них чекала Оксана. Уважно дивилась на Сашка, мовби вивчаючи сина, і раз-по раз озиралась. Нарешті винесли великий білосніжний згорток, перев’язаний блакитною стрічкою.
– Мамо, вони щось наплутали! – засміявся Сашко. – У нас же дівчинка!
– Це, синку, ти заплутався у собі, – стримуючи хвилювання, відповіла мати. – Та й нам, виявляється, не довіряєш. Тож будемо виправлятися разом – і вже у напіввідчинені двері:
– Виходь, Насте!
Дівчина несміливо переступила поріг, попрямувала до Сашка. Але враз повернулась до малюка і вичікувально-запитально зиркнула на Оксану.
– Приймай, Сашку, сина! – підштовхнула та хлопця. – Та виховуйте його з Настею справжнім чоловіком.
Провівши поглядом сина з новою сім’єю, Оксана підійшла до чоловіка!
– Давай про все, що ти побачив, поговорим удома. А тепер – зачекай хвилинку, доки принесуть нашу донечку!
…За вікном танцювали сніжинки. Мабуть, весільний вальс.
Леся Гудзь.