Поезія Дмитра Княжича – молодого київського автора – насправді дуже містка. В плані змістових поворотів і нашарувань, в плані топосу, в плані схрещення часів, характерів і цілих менталітетів. І там є стихія. Окремою розмовою може стати розповідь про те, як оригінально і віртуозно автор прочитує свої тексти – вони тоді зразу переходять у перформанс. Але ще по-іншому вони звучать друковані, бо також мають голос – не тільки автора, але і власний (Іванка Стеф’юк).
Двадцятиріччя
До двадцятої річниці Незалежності
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Євген Маланюк
Незалежність без волі – дим без вогню,
Як простирадло, натягнене тогою.
Криволінійні – своєї гнуть.
Тілесна й духовна убогість.
Світ замкнено в шорах жадібних повік.
Ламкою кригою – криза.
«О, в тебе шорти нові?»
«Ні, джинси старі обрізав».
Писати вірші, строчити есе –
Чи варто? Попит змінився – міленіум:
Футболки із написом «СССР»,
Поїдені міллю стяги із Леніним…
Соборність душ бережіть, як державну.
Ринкові реформи – залежність і злість.
«Раніш був порядок!» – бряжчав орденами
Досвідчений сталініст.
Очі до неба: тяжкий нині час –
Підлітковість, проблема росту.
В двадцять років – повія? Ні, цнотливе дівча,
Що надумало гратись в дорослу.
Українофобія
Лили помиї – цебрами-відрами…
Ніхто не спиняв: «Може, так і треба?..»
Добрячі кусні з історії видрано.
Слава і пісня – ствердли на кремінь.
Об козацькі шаблі відкривали пляшки,
Сякалися у рушники і клейноди.
Розчавити нікчем кулачищем важким! –
Таж… ніколи – нація вічно в цейтноті…
Вона ж, відвернувшись, у гордім спокої
Думу гадала про славне минуле.
Помиї лили, що й самим по пояс.
Тікаючи – впали і захлинулись.
“Патріотизм”
Пекли пироги з калиною,
Варили з калини варення.
«Без калини, – казали, –
Нема України».
Калинових кетягів кров
Пироги й варення гірчила,
Але їли, хоч і кривились –
Бо ж «Без калини – нема України».
Обривали кущі калинові,
Пхали ягоди дітям до рота,
Научали: «Їж, сину-доню!
Без калини – нема України!».
І хто зна, чи довго було так,
Тільки перевелася калина –
Бо усю запекли в пироги
Й наварили бочки варення.
Сполошилися: «Пробі! Гвалт!
В нашім краї щезла калина!
З чим же ми пироги пектимем?
З чого ми варення наварим?
Без калини – загине Вкраїна!»
Щоправда, хтось вчасно згадав
Про вишневі садки коло хати –
Та вишні почули
Й від страху позасихали.
* * *
“Я” помножив на сім, та не вийшла сім’я.
Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?
Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:
Мати Чорна Земля і отець Біле Небо.
Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.
Струмінь променя взяв за гарячу десницю.
Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.
Розсезамленій казці слухач відіснився…
М’яко м’ятна роса прихиля до єства,
Як до сну після пещень знеможена втома.
Коли яблуко-світ поділили на два
Перші люди – навіщо мені сім фантомів?
Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:
Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.
Тягне пальці трава до моїх підошов,
Мов коханка мандрівця хапає за поли,
Шелестить: “Не пущу… Не покину… Ніколи!”.
* * *
Доісторичність. Мушлі. Хвилі.
Холодний промінь заламавсь.
А море у тюрбані білім
Мовчало, творячи намаз.
Думки посивіли від солі,
Лягли на дно, втяглися в мул…
У світло бив плечем до болю,
Зісковзуючи у пітьму,
Де чорні сяяли перлини
(Безцінність і бездушшя в них).
Я на хребті прибою злинув,
Упав на берег і затих.
Вляглась двосічна непокора,
Згубивши еллінський шолом.
Мовчав туман. Молилось море.
І в мене світло увійшло
* * *
Знаєш, друже, існує хвороба – любов.
Я колись занедужав, шукаючи ліки
Стоптав ущент черевики,
А дістав лише томик Лі Бо.
Знаєш, мудрість – вона часто зла,
А нерідко кошлата і вузлувата.
Продай брата, аби відкупити Сократа.
Не обрящеш тепла, коли радість – зола.
Ветхі мудрощі – зморшки сухого чола –
Зчорнобілюють душу строкату.
А танський поет у компанії Місяця й тіні
Вино смакував і себе мудрецем не вважав.
Хоч над ним нависала епоха із тисяччю жал –
Та він у щасливім сп’янінні
Віддавався хворобі любові,
Бо ж був не мудрець, а Лі Бо він!
І що йому з того, що пляшка порожня,
Що на плечах не шовк, а лахи?
Кольорується мудрість його непреложна,
У віках не засипана прахом.
Так, мій друже, від щастя й сльози
Не варто шукати ліків.
Треба просто піти в магазин
І купити нові черевики.
Безсоння
Костянтину Мордатенку
Х-невідомість – закресленим віршем,
Розп’яттям святого Андрія – на душу.
Зраджених мрій, розчарованих вір щем
Душить.
По слово – немов по ярлик ув орду іти.
Сургучева пітьма, але рими вже місяться.
За що ж лунатизмом мене ви мордуєте,
Ваша зірковосте, княже Місяцю?
Вже не в первину розмішувать чай сном.
Північ лицює усе на свій штиб.
Пророки й поезії завжди невчасно
Приходять у світ. Утекти б!
Мав би сандалі Меркурія – виборов
Місце під Місяцем, зорям – погоничем.
…Вечір. Мовчання. Музика Вебера.
Вірші Антонича.
Пам’яті Володимира Івасюка
Пісною піснею не нагодуєш
Ти солов’я із букового лісу.
Як він співав! Зірки шипіли, впавши
У чорні води. Місяць кресонув –
Снопи зірок розсипалися небом,
Та впали знов.
Від Бога і до болю,
До кровотечі в горлі, до надриву
У серці, яке стис мольфарів перстень,
Щоб навпіл не порвалося від співу.
Валилися дерева, бо хотіли
Чимшвидше обернутися на скрипки.
Дрібненькі жайвори губили голос,
І хвилювались ріки в такт пісням.
А як замовк – то заволала тиша.
З піснями обеззореного неба
Зорею покотивсь мольфарів перстень
І зник в чар-зіллі. Калинова гілка
Стриміла знаком оклику із серця…*
* За деякими свідченнями, тіло Володимира Івасюка було знайдене в лісі, повішене, з численними слідами насильства. У рану під серцем була застромлена гілка калини.
* * *
Я лечу над безберегим морем
В тихім сяйві сонної води.
Море – наче древо синьокоре,
Білі баранці – його плоди.
Жаль, землі на обрії не видно –
Хоч тверда, і тьмяна, і важка,
Але завжди є суха стеблина
В бортовім журналі моряка.
Коли штильне море світ кулястий
У первісну пласкість випрямля,
Коли воду розсікають ласти –
Під тобою також є земля.
Крила у юнацькій непокорі
Небо тнуть, як тишу голоси.
Я лечу над безберегим морем
І не знаю, доки стане сил.
Я повівся підло із землею –
Проміняв її на пару крил.
Що мене ще досі в’яже з нею?
Та тріпають спогади-вітри
Сторінки зачитані й затерті
Марно і немарно житих літ.
Я готовий до своєї смерті,
Та хотів би вмерти на землі.
* * *
Ти мене…
Я тебе…
Сонце витягується між губами,
Сонце о-гублюється,
Губиться у межигуб’ї.
Ти мене…
Я тебе…
Зорі, столочені в пудру,
На твоїх щоках –
Колючі, як пил на шляхах.
Ти мене…
Я тебе…
За твоїм плечем
Тополя і Сонце –
Як літера «ю»,
Вітер читає протяжно: юууууууууу
(Відлунням із Ліверпуля: “I love”
Тричі).
Кличе
Вітряний вечір,
Підштовхує в спину –
Руки – на плечі – за плечі
Ніжно, невпинно,
Неквапно, негрубо –
Ти мене…
Я тебе…
В губи –
(Сонце, тополя, вітер)
В губи поціль! –
Я тебе поціл-
ууууууууую!