28 квітня 1947 року – одна з багатьох чорних дат у календарі української історії. Цього дня шість дивізій Війська польського розпочали виселення українського населення із західних околиць українських етнічних земель. Поштовхом до початку операції “Вісла” стало вбивство бійцями УПА 28 березня 1947 р. заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського. Втім дослідники стверджують, що підготовку до неї розпочали значно раніше, а вбивство стало лише приводом.
Офіційна причина депортації – припинити допомогу, яку українське населення надавало воякам УПА. Але невже й справді такою нагальною була потреба замість бойових дій проти нечисленних уже на той час сил українського збройного опору виселяти у 100 (!) разів більшу кількість мирного цивільного населення? Очевидно, ні.
Справжня мета примусового переселення етнічних екраїнців та їх розпорошення на нових «одзисканих» землях – цілковито полонізувати українське етнічне населення. Заступник начальника Генерального штабу Війська польського генерал С. Моссор висловився щодо цього чітко та недвозначно, до речі, ще за місяць до загибелі Свєрчевського: “Навесні потрібно провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім’ями по цілих повернених землях, де швидко асимілюються”. Комуністич- на влада (втім, як і її попередниці) прагнула перетворити Польщу на мононаціональну державу. А мета у політиці, як відомо, виправдовує засоби. Тож навесні 1947 року 20 тисяч вояків Війська польського оточили українські села, а відділи НКВС і чехословацької прикордонної сторожі заблокували кордони на сході і півночі. Населенню давали дві години, щоб зібрати найнеобхідніші речі. Виселенню підлягали всі українські родини, навіть ті, які були налаштовані цілком лояльно до влади, сім’ї українців- офіцерів і солдатів Війська польського, працівників органів безпеки та демобілізованих фронтовиків, а також змішані українсько-польські родини.
Родини розселяли по дві-три в одному селі, без права повернення додому, в деяких повітах переселення робили двічі, бо з’ясували, що там надто багато українських сімей.
Люди були змушені починати усе фактично з нуля, адже їх поселяли часто в зруйнованих будинках.
Величезною проблемою був брак продовольчих товарів. Багато господарів, які не могли прогодувати родини на новому місці, таємно поверталися до рідних осель, доглядали залишені засіяні поля в надії запастися хлібом на зиму. Але їх ловили й повертали назад, а частіше відправляли в Явожно, концентраційний табір для українців. Як стверджує дослідник Володимир Мокрий у своїй доповіді “Українці у Явожно”: “Від травня 1947 до березня 1948 р. у концтаборі у Явожно страждало 3 936 осіб, у тому числі 823 жінки, кільканадцятеро дітей, 22 греко-католицькі священики, 5 священиків православних, а також представники нечисленної української інтелігенції – вчителі, лікарі, суспільні діячі з робітничо-селянських середовищ. Унаслідок знущання, виснаження та хвороб померло близько 200 в’язнів”.
Місцеве польське населення було вороже налаштоване до переселенців (спрацювала пропаганда). Українців позбавили змоги плекати рідну мову та культуру.
Під час перепису населення полонізовано багато українських прізвищ та імен. Органи місцевої влади забороняли вживати назву українець. Замість цього запровадили термін “поселенець з операції “В”. Діяльність греко-католицької церкви, до якої належало 70 відсотків українців, заборонили. Інакше, як геноцидом проти українського населення Польщі, це назвати важко.
Ми не маємо права забути трагедію сотень тисяч українців, не для помсти, а щоб вона ніколи не повторилася.
Оксана ГЕРАСИМ.