Щемлива ода марчукізму

Хаварівський Б., Снітовський О. Я – серед вас… Іван Марчук і Тернопільщина. Фотокнига. – Тернопіль: ТзоВ «Терно-граф». 2013. – 232 с.

Так сталося, що на початку минулорічної осені дізнався, що у Тернополі готуватиметься таке видання.  І, чесно кажучи, думав, що мине кілька тижнів чи 2-3 місяці, і перед нами з’явиться книга, бо при сучасному розвиткові поліграфічних технологій це є цілком реальним. Але інтрига тривала, оскільки проанонсованої у певних колах розповіді про художника не було. Навіть з’явилася гадка, що проект провалився через фінансові неув’язки. Слава Богу, помилився, бо в перший день Зелених свят нинішнього року автори врешті-решт запросили на презентацію альбому.

Дійство з участю геніального митця, яке відбулося в приміщенні обласної організації Національної спілки художників України, не розчарувало нікого. І насамперед тому, що Богданові Хаварівському і Олегові Снітовському вдалося за допомогою світлин, фоторепродукцій, прозових та поетичних творів небуденно розповісти про людину, яка відкрила для громади навколишній світ, котрий зуміли уздріти.

Давайте ще раз перегорнемо сторінки фотокниги, аби пересвідчитися в цьому. І почнемо, мабуть, з того, що її відкриває вступна стаття заслуженого журналіста України Галини Садовської з поетичною назвою «Де ще так добре, як в рідному краї…». У притаманній їй манері вона коротко, але ємко розповідає про талановитого уродженця Лановеччини (він займає 72 місце у числі 100  найвизначніших геніїв сучасності), його взаємини з рідним краєм, про авторів видання і шлях цієї фотокниги до читачів. Мені, скажімо,  дуже запам’ятався випадок,  про який згадує журналістка. Ліна Костенко ще у 60-их роках  минулого століття назвала Івана Марчука справжнім генієм, побачивши його полотна у помешканні Ірини та Ігоря Калинців у Львові. Пише вона і про те, що ніякі мандрування світами (й найпрестижніші – теж!) не мають сили замінити віковічний потяг людини до малої батьківщини.

Як мені здається, це вдало ілюструють світлини з часів далеких часів дитинства та юності. Ось на одному знімку постають мати художника Наталія Арламівна і його батько Степан Маркіянович. Звичайні селяни. Але скільки тепла, ласкавості можна прочитати на лицях. Бачимо і хату, в якій минули роки становлення Івана Степановича. Зберіг час і мить його спілкування в молоді роки з істориком, археологом і громадським діячем Ігорем Геретою, якого вже немає з нами, але незрима присутність є з тими, хто його знав. Коли дивлюся на цей фотокадр, то мимоволі думаю, що ці двоє людей, залюблених у чарівність рідної землі, не могли не заприятелювати. І як тут не повести мову, що Іван Марчук і досі називає покійного Ігоря Герету своїм побратимом. Є певна символіка в тому, що на одній із світлин бачимо художника із світлим ім’ям та музиканта, майбутнього володаря Гран-прі фестивалю «Червона рута» Василя Жданкіна – представника тих, які народилася тоді, коли Іван Степанович починав творчу діяльність. Пожовклий від часу знімок дає підстави говорити про духовну сув’язь поколінь,  яких об’єднує мистецтво.

Взагалі, споглядання фотоспогадів у цій книзі викликало чимало приємних асоціацій. На превеликий жаль, у невеликій журнальній рецензії немає можливості деталізувати усе. Тож зупинюся лише на декількох моментах. Кого ж бачимо на світлинах поряд з художником?  Відразу ж зауважимо, що тільки перелік особистостей виявився б чималим. Тому зупиняюся лише на кількох світотінях. На них бачимо мистця поряд з письменниками Дмитром Павличком, Ярословом Павуляком,  Петром Сорокою, Богданом Бастюком, художниками Богданом Ткачиком, Ярославом Омеляном, Дмитром Стецьком… Та спілкуванням з людьми мистецтва не обмежується коло зацікавлень нашого краянина. Поряд з ним на фото – протоієреєй Анатолій Зінкевич, науковці Олег Клименко, Наталія Крупа, юрист Роман Руснак, медики Володимир Шкробот, Михайло Андрейчин… Важливо те,  що ці кадри не є простою фіксацією побаченого тими, хто їх робив. Кожен – бентежна мить людських почувань у ці моменти життя.

Окремо слід сказати, що по-своєму відкривають для нас  Івана Марчука світлини, пов’язані із Москалівкою – рідним селом художника. Тут, очевидно, є потреба згадати про фото, на якому бачимо Ярославу Софіюк та її дочку Марію, фермера Віталія Сандія, односельців Юрія Поплавського, Михайло Хом’яка і Анатолія Солтиса… В Лановецький розділ фотокниги органічно вписується вірш «Чотири голоси у Москалівці» письменника Богдана Мельничуку – уродженця недалекого Молоткова того ж Лановецького району. Адже скільки щирості і простоти є у рядках : «А душею я з вами, панове мої односельці. У картинах і поле, і небо, і сад… Тут краси та любові моєї джерела. Тільки жаль, що літа не повернеш назад». Знаєте, що саме про це приходять розмисли, коли вдивляєшся у лінії та барви світлин.

Є ще два моменти, про які думається, коли розглядаєш фото. По-перше, переконаний, що альбом вдало доповнили кадри з домашніх архівів самого художника та Богдана Хаварівського – одного з авторів  видання. З його слів та зауваги Галини Садовської знаю, що в домі цього тернополянина завжди зупиняється художник, коли зі столиці приїздить на Тернопілля, називаючи власника оселі єдиним побратимом після того, як не стало Ігоря Герети. Очевидно, у пана Богдана була спокуса зібрати усі світлини, які є дотичними до спілкування родини з мистцем і видати їх під однією обкладинкою, щоб таким чином популяризувати власну сім’ю. Навряд чи дорікнув би йому хто-небудь за це. Але проявів «зіркової хвороби» вдалося уникнути, бо маємо справу з ретельним підбором знімків із сімейного архіву. По-друге, у фотокнизі ї чимало художніх фото, де передано цілий спектр переживань Івана Степановича під час його спілкування з надсвіттям. Промовистих кадрів тут є чимало. Але чомусь найбільше сподобалися ті, де художника бачимо з кіньми, квітами, яблуками і качечкою.

Окремо, варто, напевно, говорити про фоторепродукції полотен славетного краянина. У книзі можна уздріти їх чимало. Кожне полотно – яскравий вияв свого стилю і свого світобачення, своєї манери написання картин. Цю зануренність у світ пошуків, котру можна назвати «марчукізмом» (не побоюся такого означення) добре видно з його творів «Пробудження», «Грація», «Полум’я червоних маків», «Сонце на дорозі»… Безумовно, що у фотокнизі є репродукції й інших полотен, але називаю тільки ті, що найбільше сподобалися.

Зрештою, не буде перебільшенням, що саме це споглядання творів Івана Марчука вплинуло і на написання роману-есе «Я єсмь..» Олександра Климчука, віршів Романа Лубківського, Бориса Демківа, Ярослава Павуляка ( з ним дружив художник), Левка Крупи, Олександра Смика, мистецтвознавчої статті Елеонори Андрійо. Не будемо тут наголошувати ні на чому. Вже хоча б тому, що кожен твір – своєрідна розповідь про власний шлях до пізнання творчості художника. І вони, зрозуміло, були б розлогими. Чи не ліпше взяти у руки фотокнигу і переконатися в цьому. Шкода лишень, що альбом відразу після свого виходу у світ може стати бібліографічною рідкістю, бо його наклад є мізерним в порівнянні з грандіозною постаттю Івана Марчука – 500 примірників.

Згодімося, що це зовсім мало для поціновувачі таланту мистця. Хочеться вірити, що цю прикрість буде усунуто в наступному фотоальбомі про Івана Марчука (під час презентації автори зізналися, що поки що використано тільки частину наявних матеріалів й існує задум ще однієї книги). Знайщлися б для цього добродійники!

Ігор ФАРИНА.