Сонце із високості вже почитає розсипає свої промені, золотити верхи чортківських церков. Чорез якийсь тиждень другий по заліснених пагорбах завруняться крапелясті роси.
Ні, роси таки, а не сльози матерів і дітей з Чортківського районного комунального центру ранньої соціальної реабілітації та адаптації дітей-інвалідів «Дорога в життя», які пережили роки розпачу і принижень, свого нестерпного існування у цьому збайдужілому світі. На превеликий жаль, а радше на наш встид і сором, цим обділеним, обкраденим долею дітям нікуди подітись, нема просто людського співчуття до інвалідів. Отак і живуть в очікуванні чуда маленькі лебедята, надіються, що врешті-решт змилуються над їх покривдженими долями можновладці і переселять в пристосовані для цього умови. Вони своїми зраненими сердечками не можуть розтоптати скрижанілих сердець тих, що сьогодні при владі. Дивує, що люди, які вважають себе християнами, не пам’ятають Господньої заповіді, що кривдити убогих, вдів, сиріт, калік є непрощеним гріхом. У нас всіх є сім’ї. І ми повинні собі раз і назавжди запам’ятати, що кожному доля відміряє його міркою.
За часів Радянського Союзу влада приховувала інформацію про те, що в цій країні жили інваліди, адже такі люди жодним чином не вписувалися в стандарт «ідеального суспільства».
На жаль, до сьогодні існує тенденція розглядати інвалідність як вирок – вважається, що раз так склалася доля, людина не може розраховувати на повноцінний розвиток із суто медичних причин. Звідси нібито логічний, але нелюдський висновок: інвалідам не потрібно створювати умови для розвитку, активної суспільної діяльності, освіти.
Не можна без душевного сум’яття і якоїсь внутрішньої напруги спостерігати за муками та фізичними вадами дітей-інвалідів. Навіщо вони прийшли в цей світ? Чому вони народилися інвалідами, або як прийнято тепер говорити неповносправними? Щоб мучити нас своєю присутністю, докоряти нам, а чи, може, вчити нас чомусь, віддзеркалювати нас у собі? Хтозна. Щоб відповісти бодай на одне з цих запитань, треба відчути присутність такої дитини в своїй родині. На думку тоді спадає тільки стара, як світ, істина: ніхто від такого хреста не застрахований.
У Чортківському комунальному центрі «Дорога в життя» (кер. М.Анісенко) завжди відбуваються урочистості з нагоди чергової річниці його створення, інших свят. Хворі діти, а в центрі їх можна порахувати на пальцях однієї руки, засвідчують своїми ангельськими голосами любов до своїх найніжніших, найчарівніших матерів, повагу до присутніх гостей та закутинами своїх маленьких і зболених сердець озвучують мрію – бути здоровими.
Вже багато років центр «Дорога в життя» знаходиться у підвальному приміщенні міської ради, але не раз запевняли керівники центру, що свою чергову річницю, я, правда, збився з рахунку тим обіцянкам, вони будуть святкувати у новому приміщенні. Принаймні працівники центру щиро вірять у правоту своїх поглядів. Видно з усього, їм у цих гуманних починаннях сприяє в лапках районна влада.
Звичайно, вирішити всі проблеми відразу – неможливо. Але настав час (і це життєва необхідність) вже сьогодні збирати розкидане каміння. Про проблему хворої малечі з Чортківського комунального центру ранньої соціальної реабілітації та адаптації дітей-інвалідів «Дорога в життя» я знаю не з розповіді сторонніх осіб, але, як говориться, з «першоджерел», бо сам виховую хвору дитину. Не можу сказати скільки ще часу будуть тіснитися діти у підвальному приміщенні міської ради, але пора, здається мені, настала найвища, щоб поставити крапку у цій суспільній драмі чи вакханалії, розв’язати вузол проблем, які вже роками не дають спокою ні Чортківському міському голові Михайлу Вербіцькому, який колись, не усвідомлюючи, які проблеми зваляться на його плечі, дав притулок дітям-інвалідам у міській раді, ні самим «лебедятам» та їх батькам, ні працівникам цього дрібного комунального господарства, що стоїть на строгому контролі у районній владі. Ставлю собі питання: «Доки хворі діти будуть гибіти (не вікувати ж їм там) у підвалі міськради? Хоч дітей у реабілітаційному центрі зараз менше, ніж працівників, бо хто з батьків хоче привозити своїх хворих дітей переповненим міським транспортом у такі «хороми». Але проблема залишається проблемою: було б хоч, бодай, якесь добротне приміщення, то дітей назбиралось значно більше. Роками точаться розмови то про якусь казарму, то тренажерний зал, то про се, то про те. Краєм вуха почув нещодавно, що дітей із цього “реабілітаціно-рятувального” центру переселять в дитячий садок №5 тощо. Мені, як батькові хворої дитини хочеться одного, щоб дитина була оточена турботою та увагою, хоч у першому, третьому, десятому дитсадку чи навіть на першому поверсі райвладівської будівлі. Принципового значення, думаю, і всім решту батькам немає. Якщо це районний комунальний центр для дітей-інвалідів, то питання, поза всяким сумнівом, повинна вирішувати і районна влада. Так що, шановний голово Чортківської РДА, запишіть у свій записник і такий рядок: «негайно навести лад у цьому царстві-господарстві під такою багатообіцяючою назвою «Дорога в життя», де прописані хворі діти». А вони соборно тільки помоляться за ваше здоров’я і вдале господарювання.
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.