Кілька років тому я на власні очі побачив, як похилого віку жінка в одному із сіл Чортківського району, молилася до портретика Юлії Тимошенко. Я спочатку подумав, що ця самітниця-селянка, мабуть, не дружить зі своєю головою, але через хвилю пересвідчився, що голова в жінки ще варить добре. Мені тоді, пам’ятаю, хотілося і сміятися, і плакати водночас..
Зеленоока-п’янка-щемка-тремка весна пахне цього року війною, сльозами, селянським потом та мозолями і…і президентськими виборами. За прогнозами піарполітсиноптиків цей рік буде прежарким, строкатим і понадмір жорстоким. Не встигли, бо завадила війна, пообливатися словоблуддям, блуднославним і блуднословним багновинням агіткоманди кандидатів у президенти, відбілюючи-випрасовуючи-вичищуючи свойого (може? а може і ні?) вінценосного (через два дні, якщо повезе!!!) покровителя й роботодателя від усіх зайвих очей, ротів, жучків, мух і реп’яхів, себто такої собі авангардної журналістської братії. Не тієї, що походить з роду-кореня лизоблюдів, а тієї, що має свою чітку-окремішню-людяну позицію, тямку і кебети у головах… Але спробуй ниньки на голодний шлунок розберися: хто із (заявлених-озвучених) претендентів на високе «цісарське» крісло справжнісіньке «фе», а хто – ой-ой-ой, який файнезееееесенький, свій, рідний до волосинки, до нігтика, до вишиваного хрестика, до крапки, до коми, до… Дивина та й годі: до окремих чи на окремих кандидатів у президенти старші віком люди (звісно, що не всі) аж хрестяться-моляться. В одному селі нашого району одна бабця примостила на стіні поруч з Ісусом Христом і Пресвятою Богородицею портрети аж двох владоможних мужів та одну можновладну мужичку і безмежно вірить у високе небо цих трьох політиків. Хатина старенької всіма вітрами бита, її пенсії, тієї, що кіт наплакав, ледь на хліб і молоко вистачає, але вона у своїй правоті непоступлива-непохитна – голосуватиме за одного з тих, що усміхається їй щоранку з портрета. Вже давно всі кури проспівали, що високі урядники, колишні і нинішні депутати Верховної Ради України, урядовці, інші високоначальники мають пенсію-зарплату нащомісяць у кільканадцять тисяч гривень вищу, як який-небуть простолюдник чи простолюдниця, мають шакарні авта, дачі, особняки, підприємства тощо. Відпочивати, лікуватися, вчитися їдуть не у Чортків чи Голу Пристань, а у подальше закордоння і начхати їм на якесь резюме сільської бабки чи ЗМІшника. Воістину «блаженний той, що вірує». Українському селянинові до гробу-віку залишається хіба що махати ціпом, цюпати картоплю, поратись у хліві, вмивати сідниці вередливим італійцям і…і тапочки.
Який жах, у ХХІ столітті українці буквально заполонили країни близького й далекого зарубіжжя. Батракують-наймитують у чужисвітах, а у домів скільки вже сімей порозпалось, що жахке сумовиння переповнює серце через край. Не одна тамичка оголена душа відірвана од сім’ї, як тятива сльозою бризнула, кровію закипіла. Але, якби не ті заробітчанські гроші, то Чортків був би приречений на злиденне існування. В районі вже багато років не може стати до ладу жодне із підприємств, продукція яких свого часу високо цінувалася далеко за межами України. Але хто хоче нині забивати собі голову отими проблемами. Одного онімбованого керівника-діяча місцевого пошибу запитав хтось із депутатів райради: скільки у нашому районі є голів великої рогатої худоби? Той відповів: ви, що хочете, щоб я вам ходив по фермах і рахував поголів’я. Робити вигляд, що ми щось робимо, мабуть, усі гараздливі. На думку часто-густо спадають слова Б. Пресе: «Все не так погано, як нам здається. Все набагато гірше». Але українці, як підмітила Оксана Забужко, здатні лише про себе повідати, – то як, і скільки, і на який спосіб їх били. …Хоч кіл на голові теши, а біблійна застанова «не сотвори собі кумира» посвітлюється подалі людських очей і вух. Якби герої національно-визвольних змагань минулого століття – оунівці-упівці устали сьогодні із своїх могил, то не повірили б побаченому – за державу їм було б не те що соромно, а страшно…..
Президентська булава одна, а претендентів на цей атрибут найвищої влади до фіга…і трохи. Цікаво знати: хто ж таки приміряє лавровий вінок переможця. Справді, нас очікує злива вражень і подій (сумних? несумних? ніяких?) під зорепадом травня. Освітлювати небо залишиться лише одна зірка, а усі інші спопеляться, попадають. Куди? На землю, у самісіньке пекло, бо в рай, допокіль, гріхи не впускають….. Перемога принесе реальні плоди у вигляді матеріальних благ чи емоційної насолоди тільки одній команді політичних гравців: статечним, сердечно-білим, біло-голубим, голубим зовсім, іншим дуже сердечним і безсердечним особам, групі осіб… Скільки грошей на вітер убабахкали на рекламу усі ці віртуальні презеденти й президентики, що аж страх подумати. Але, якби не війна з москалями, то суми зашклювали б аж за самісінький екватор. Кажуть, що на виборах можна добре попастися-понаживитися, в окремих штабах такі гроші крутяться, що декому із нас ніколи й не снилися. Декотрі політхахатехнологи після виборів міняють (міняли) легкові автомобілі, як шкарпетки – круті на ще крутіші. А народ тільки вуха розводить і слухає побрехеньки «правдопомазанників». Що далі буде? Наскільки вже проїлася оця вся політика, як кажуть у моєму родинному селі, що аж за живе бере. Але чого бере? Ондечки на минулих і президентських, і парламентських виборах наші земляки (хто із своєю совістю не дуже дружить) 200 гриваків за кілька хвилин заробили, кинути треба було лишень свій голос за одну кольорову політичну силу… На тобі, куме-брате, двісті цуциків, купиш кулко ковбаси і тішся. А скільки капусти на верхах настригли, – один лиш Бог знає. Але настригли ще собі прокльони матерів, які віддали своїх синів Небесній сотні (дивізії!!!).
Наші побажання, хоч то вже і так не поможе, кандидатам у президенти будуть такими: починайте справу з філософського осмислення тези про те, що «все тече – все змінюється». Тому, якщо бажаєте, щоб майбутнє зустріло вас з усмішкою, озирніться на досвід Минулого і щиро вклоніться Сьогоденню! Допоможе в цьому ваш оптимізм, темперамент та інтуїція. Підсильте ці свої якості магічними словами: «Слава Україні»….. і успіх вам забезпечений. Ми вже не будемо п’ять років ходити в ідіотах, як до цього часу ходили. Щось не так піде – будемо соборно майданувати, бо це один дієвий лік від лайдакуватих політиків.
Хтось каже, що журналіст, письменник не може писати лише темними фарбами, бо їх і так вистачає навколо, Їх твори, публікації мають випромінювати доброту, щоб жило, іскрилося у них лише добро. Та дулю з маком, – спішимо заявити, – публікації мають бути гострими супроти усіх злодійників нині сущих на Україні, бо чаша людського терпіння уже переповнилася, і час нашого прозріння настав. З нетерпінням чекаємо святої неділеньки.
Володимир Погорецький